ВИСНОВОК щодо невідповідності Конституції України положень Закону України «Про засади державної мовної політики» 

Аналіз Закону про мовну політику свідчить про те, що законодавець не врахував якісну відмінність статусу і функцій української мови як державної, що закріплено в частині першій статті 10 Конституції України, від правового статусу інших мов, поширених на території держави. Закон про мовну політику нівелює статус української мови як єдиної державної, оскільки низка його положень встановлюють можливість застосування регіональної мови або мов меншин замість державної в роботі органів державної влади. Такі висновки зробили юристи, проаналізувавши закон “Про засади державної мовної політики”.

Ще у 2014 році в Конституційному Суді України відкрито конституційне провадження за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики» (нагадаємо, минулого року 26 громадських організацій звернулися до Конституційного Суду України з вимогою розглянути подання 57 народних депутатів). Юристи Львівського державного університету внутрішніх справ Володимир Марковський і Роман Демків підготували експертний висновок щодо питання порушеного у конституційному поданні.

Портал мовної політики публікує ВИСНОВОК за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) положень Закону України «Про засади державної мовної політики»  від 03.07.2012 № 5029-VI (5029-17).

Положення статті 10 Конституції України про статус державної мови та мови національних меншин неодноразово ставали предметом розгляду Конституційного Суду України в 1999, 2007, 2008 та 2011 рр. Указане свідчить про різне розуміння та застосування у правовій практиці України цієї статті Конституції. Зволікання з прийняттям закону про правовий режим мов українськими законодавцями упродовж 21 року незалежності і врешті прийняття недосконалого нормативно-правового акта в 2012 році лише погіршували мовну ситуацію в Україні. У сфері мовних відносин виникла ситуація, коли українська мова, як правова цінність, що має ключове значення в забезпеченні політичної, суспільної і територіальної єдності України, маючи правовий статус державної, зазначений у Конституції, не отримала послідовного та беззаперечного законодавчого закріплення. Забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної, в усіх сферах суспільного життя на всій території України визнано одним з пріоритетів національних інтересів у ст. 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. На жаль, положення вказаної статті Закону про «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного  життя  на  всій  території України» реалізуються не в повному обсязі.

Факт прийняття чинного Закону України «Про засади державної мовної політики»  від 03.07.2012 № 5029-VI (5029-17) (далі – Закон про мовну політику), на нашу думку, став спробою в неконституційний спосіб нівелювати статус української мови як державної та витіснити її зі сфери публічних відносин на окремих територіях України.

Здійснюючи аналіз чинного Закону про мовну політику, ми насамперед спиралися на положення Конституції України, базувалися на правових позиціях Конституційного Суду України, викладених у низці його рішень, а саме: Рішення від 14 грудня 1999 року № 10–рп/99 у справі про застосування української мови (справа 1–6/99), Рішення від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства (1–18/2008), Рішення від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 у справі (1–9/2011). Також ми враховували та використовували правові позиції, висловлені в окремій думці у вказаних справах суддями Конституційного Суду України, а саме: судді Конституційного Суду України Мироненка О. М. у справі про застосування української мови (справа 1–6/99), суддів Конституційного Суду України Лилака Д. Д., Стецюка П. Б. та Шишкіна В. І. у справі (1–9/2011) щодо мови судочинства. Також ми використовували матеріали експертних висновків, які створювалися на етапі законотворчого процесу у Верховній Раді України над проектом Закону України «Про засади державної мовної політики» (реєстраційний № 9073), юридичний висновок Міністерства юстиції України від 10.05.2006 щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області, а також спеціальне розслідування доктора юридичних наук, заслуженого юриста України Володимира Василенка «Війна проти української мови» (див. Український тиждень № 23 (291) 14-20 червня 2013 року).

Аналіз статті 10 Конституції України та вказаних рішень органу конституційної юрисдикції за 1999, 2008 та 2011 роки дозволяє нам стверджувати, що його правова позиція, викладена у мотивувальній частині рішень, щодо застосування української мови та мови судочинства, базується на тому, що статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею чи державними символами. Очевидно, що зазначене доктринальне положення мало б стати засадничим і в розробці мовного законодавства України.

Також, зважаючи на те, що під час здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування мови національних меншин можуть використовуватися лише поряд із державною мовою – абзац другий п. 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 у справі про застосування української мови, а не замість неї, як пропонується у низці статей Закону про мовну політику.

Вважаємо, що у 1-му пункті конституційного подання цілком обґрунтовано зазначено, що деякі положення та норми Закону про мовну політику суперечать частині першій статті 10 Конституції України та не узгоджуються з офіційним тлумаченням статті 10 Основного Закону, викладеним у рішеннях Конституційного Суду України від 1999, 2008 та 2011 років, що стосуються питання застосування мов в Україні. Зокрема, в Законі про мовну політику йдеться про можливість застосування регіональної мови замість державної в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, у сфері економічної і соціальної діяльності, інформації та зв’язку.

З метою детального обґрунтування нашої позиції розглянемо окремо кожну з частин Закону про мовну політику, які, на думку суб’єкта конституційного подання, котру підтримуємо і ми, є такими, що не відповідають Конституції України.

У частині першій ст. 11 цього Закону міститься норма, згідно з якою: «У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови)… У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)».

Вказане, як вбачається, прямо суперечить концептуально-правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній в абзаці четвертому п. 3 мотивувальної частини Рішення № 10–рп/99 від 14 грудня 1999 року, де однозначно вказано про те, що «Публічними сферами, в яких  застосовується  державна  мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо», а також абзацу одинадцятому (останньому) п. 3 мотивувальної частини цього ж Рішення: «положення Конституції України зобов’язують застосовувати  державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних  закладах України».

Також суперечить правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у п. 3 його Рішення № 10–рп/99 від 14 грудня 1999 року, положення частини третьої статті 11 Закону про мовну політику про те, що у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), посадові та службові особи зобов’язані володіти та спілкуватися з відвідувачами, що вживають регіональну мову (мови), цією регіональною мовою (мовами).

З тієї ж причини не відповідає офіційному тлумаченню органу конституційної юрисдикції частини першої статті 10 Конституції України частина перша статті 18 Закону про мовну політику, у якій передбачено, що в державних установах, підприємствах та організаціях «вільно використовується російська та інші регіональні мови або мови меншин», та частина третя статті 18, де встановлюється можливість застосування інших мов, окрім державної, у внутрішніх правилах державних підприємств, установ та організацій.

Неконституційною, на нашу думку, є також правова норма частини п’ятої статті 11 Закону про мовну політику про те, що тексти офіційних оголошень, повідомлень, у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради, можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами). Вказане суперечить правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у абзаці п’ятому п. 3 мотивувальної частини Рішення № 10–рп/99 від 14 грудня 1999 року, де вказано, що «відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо».

Неконституційність правової норми частини п’ятої статті 11 Закону про мовну політику (йдеться про тексти офіційних повідомлень та оголошень) виявляється і в тому, що вона передбачає делегування повноважень щодо прийняття рішення про застосування регіональної мови (мов) в Україні органам місцевого самоврядування. Таким чином на органи місцевого самоврядування покладаються функції, які їм не властиві, оскільки це суперечить частині четвертій статті 92 Конституції України, згідно з якою порядок застосування мов визначається виключно законами України.

З тієї ж причини суперечать статті 92 Конституції України і частина шоста статті 11 Закону про мовну політику, у якій йдеться про мову найменувань органів державної влади та органів місцевого самоврядування та написів на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках і табличках, частина перша статті 12 цього ж Закону (оформлення документації про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування за рішенням територіальної виборчої комісії, документація місцевих референдумів за рішенням місцевої ради), а також частина друга та третя статті 12 Закону України, у яких йдеться про оформлення виборчих бюлетенів і бюлетенів для голосування за рішенням місцевої ради, іншою, ніж державна, мовою (мовами).

Неконституційність положень частини п’ятої та шостої статті 11 та частини першої, другої та третьої статті 12 підтверджується наявною судовою практикою розгляду справ у межах адміністративного судочинства про перевищення своєї компетенції органами місцевого самоврядування щодо вирішення питань про застосування мов на території України. Зокрема, йдеться про правову позицію Вищого адміністративного суду України, викладену в його ухвалі від 10.04.2014 у справі № К/9991/32312/11 про статус російської мови у м. Севастополь. У мотивувальній частині цієї ухвали зазначено, що жодним законодавчим або іншим нормативно-правовим актом питання визначення мовної політики в державі, зокрема на території окремого регіону, не віднесено до компетенції місцевої ради як органу місцевого самоврядування. Ще раніше адміністративними судами України були визнані незаконними рішення про надання російській мові статусу регіональної, які ухвалювали окремі районні, міські й обласні ради Донецької, Дніпропетровської, Луганської, Харківської, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей України, у період 2006 року. Відтак рішення органів місцевого самоврядування про надання російській мові якогось особливого статусу (регіональної мови) на певній території, прийняті із перевищенням повноважень щодо питання статусу й застосування мов на території України, були скасовані судами.

Однак залишався чинним Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 № 802-IV (802-15) (далі – Закон про ратифікацію Хартії), який став підставою для таких постанов і рішень органів місцевого самоврядування, а отже, зберігалась і можливість його використання на порушення Основного Закону в майбутньому. Саме про цю невідповідність абзацу другого частини 3 статті 7 Закону про мовну політику положенням частини четвертої статті 92 Конституції України йдеться на сторінках 24–26 четвертого пункту конституційного подання.

Такими, що суперечать загальному принципу здійснення судочинства державною мовою в судах України, закріпленому у правових позиціях органу конституційної юрисдикції, є частина перша та друга статті 14 Закону про мовну політику. Положення цієї статті Закону про можливість здійснення судового провадження лише регіональною мовою (мовами), хоч би і у межах певної території, прямо суперечить частині першій статті 10 Конституції України та офіційному тлумаченню органу конституційної юрисдикції від 1999, 2008 та 2011 рр., згідно з якими судочинство і діловодство в судах України здійснюються державною мовою, а право на застосування громадянами мов національних меншин під час судового процесу передбачено лише разом із державною. Зазначене положення частини першої ст. 14 Закону про мовну політику, на нашу думку, створює підстави для виключення державної мови зі сфери судочинства, хоч би це й було в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), чи за згодою сторін.

Також неконституційним можна вважати положення частини другої статті 14 Закону про мовну політику щодо добору суддівських кадрів для здійснення судового провадження регіональною мовою (мовами) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови). У зазначеному випадку погоджуємося з думкою, висловленою Головним експертним управлінням Верховної Ради України з приводу того, що Закон установлює додаткову вимогу для зайняття посади професійного судді – знання регіональної мови, що не відповідає вимогам частини третьої статті 127 Конституції України.

Окрім того, частина сьома статті 7 Закону про мовну політику зобов’язує місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб, навіть громадян-суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб, застосовувати регіональну мову замість державної (частина сьома статті 7 Закону). Водночас у Законі відсутні будь-які положення, які передбачали б  відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні.

Такою, що суперечить усталеній судовій практиці, є правова норма частини третьої статті 14 Закону про мовну політику, згідно з якою «допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами)». Аналіз судових документів, що містяться у електронній базі Єдиного державного реєстру судових рішень за останні 4 роки, засвідчує те, що суди загальної юрисдикції приймають позовні заяви від сторін виключно державною мовою.

У частині першій статті 15 Закону про мовну політику (5029-17) міститься положення, згідно з яким  «Поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови» і яке суперечить положенню частини п’ятої попередньої статті 14 Закону, де однозначно вказано, що слідчі і судові документи складаються державною мовою. Вказане створює внутрішні суперечності у цьому законодавчому акті, генеруючи правову невизначеність, що суперечать конституційному принципу верховенства права.

Таким, що нівелює статус державної мови і вносить хаос у сферу надання послуг поштового зв’язку, є положення частини першої статті 25 Закону про мовну політику, яке передбачає можливість застосування замість державної мови як уніфікованого мовного засобу суспільної комунікації інших мов. На нашу думку, вказане абсолютно не враховує якісну відмінність статусу і функції української мови як державної від правового статусу мов, поширених на території України. Якщо припустити, що йдеться про «створення можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим», як вказано у п. 2 частин другої статті 5 Закону про мовну політику «Цілі та принципи державної мовної політики», можуть бути порушені мовні права громадян, які не знають мови тієї чи іншої національної меншини, мову якої застосували на певній території держави у сфері надання послуг поштового зв’язку.

Вказаний недолік може стати причиною ще більшого порушення мовних прав громадян України, які не знають мови тієї чи іншої національної меншини, і мовою якої виконано певне рекламне оголошення, повідомлення, інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції – стаття 26 Закону про мовну політику. Як випливає зі змісту частини першої статті 26, в Законі передбачена можливість застосування у сфері рекламних послуг державної мови, або іншою мови, на вибір рекламодавця. На нашу думку, це суперечить принципу, викладеному у  п. 2-му частини другої статті 5 Закону про мовну політику щодо можливості паралельного застосування державної мови та регіональних мов або мов меншин. Зі змісту п. 2-го частини другої статті 5 Закону випливає, що цей принцип передбачає використання регіональної мови або мов меншин поряд з державною, а не замість неї. На нашу думку, зазначені недоліки положень Закону створюють правову невизначеність і внутрішні суперечності у процесі їх застосування, відтак суперечать конституційному принципу верховенства права.

Недостатньо обґрунтованим (ані з логічної, ані з наукової точки зору) є встановлення переліку мов національних меншин (всього 18), щодо яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин у контексті Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин – частина другої статті 7 Закону про мовну політику. Серед перелічених мов, які охоплюються дію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, є і русинська. Проте, русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, тому внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1-ій Хартії, в якій зазначено, що термін «регіональні або міноритарні мови» не охоплює діалекти офіційної мови держави.

Ми погоджуємося з аргументами, наведеними у другому пункті Конституційного подання, що стосується порушення процедури прийняття Закону про мовну політику. Зауважимо лише, що подібні порушення, які стосуються прийняття законів, покликаних регулювати мовну сферу суспільних відносин в Україні, стали традиційними. Зокрема, йдеться про Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 № 802-IV (802-15) (далі – Закон про ратифікацію Хартії). Поданий на розгляд парламенту документ ґрунтувався на неправильному перекладі Хартії українською мовою, зробленому не з копій автентичних примірників, а з російського варіанта, що призвело до хибного розуміння об’єкта і мети Хартії. У пояснювальній записці до законопроекту не було фахового обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не визначено матеріальні та фінансові наслідки виконання передбачених нею зобов’язань. Вказане зазначено у спеціальному розслідуванні доктора юридичних наук, заслуженого юриста України Володимира Василенка «Війна проти української мови. Перебіг і виконавці спецоперації» (див. Український тиждень № 23 (291) 14–20 червня 2013 року). Суголосні висновки містяться у юридичному висновку Міністерства юстиції України від 10.05.2006 щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області (далі – висновок Мін’юсту від 10.05.2006).

Ратифікація у 2003 році Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин із такими недоліками та імплементація її положень у Законі про мовну політику спричинила виникнення в Україні низки проблем юридичного та політичного характеру. Насамперед йдеться про дискримінаційний характер частини другої статті 7 Закону про мовну політику на що вказується у третьому та четвертому пунктах конституційного подання. Підтримуємо тезу суб’єкта конституційного подання про те, що Закон про мовну політику не є орієнтованим на захист регіональних мов або мов меншин, які знаходяться під загрозою вимирання, а переважно посилює статус російської мови, надаючи їй подекуди такого ж статусу, як українській.

Так, частини перша та третя статті 18 Закону про мовну політику передбачають, що в економічній і соціальній діяльності державних підприємств, установ та організацій основною мовою є державна, а також вільно використовуються російська та інші регіональні мови або мови меншин. У внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. У роботі підприємств можуть використовуватися й інші мови.

Згідно зі статтею 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Це означає, що права, свободи та обов’язки людини і громадянина однаково належать усім громадянам України. Тому не можна допускати використання відповідних ознак (у нашому випадку мовних) у правових актах з метою запровадження на їх підставі привілеїв чи обмежень, зокрема і російській мові.

Крім того, положення ст. 18 Закону про мовну політику не узгоджуються з нормами Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 № 5207-VI. Відповідно до статті 1 цього Закону, дискримінація – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Дискримінаційний характер має і частина шоста статті 7 Закону про мовну політику. Її положення передбачає можливість застосування регіональної мови або мови (мов) меншин «в роботі місцевих органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя». Проте така можливість настає лише у тому випадку, якщо регіональні мови чи мови меншин знаходяться у переліку з 18-ти мов, відповідно до частини другої статті 7 Закону, або у випадку прийняття такого рішення з ініціативи органу місцевого самоврядування – абзац другий частини третьої статті 7 Закону. Відтак зазначене може створювати привілеї для одних мов (населення яких налічує 10 і більше відсотків на певній території), і обмеження для інших (населення яких налічують менше 10 відсотків на певній території) мов та їх носіїв, що, на нашу думку, можна вважати дискримінацією. Відповідно, положення частини третьої та шостої статті 7 Закону про мовну політику не узгоджуються з положенням частини другої статті 24 Конституції України: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Крім того, зі змісту частини шостої статті 7 не зрозуміло, чи передбачається застосування регіональної мови або мови (мов) меншин поряд з державною чи замість неї у публічних сферах суспільних відносин. А випадки порушення мовних прав українців як носіїв української мови органами місцевого самоврядування та місцевими органами державної влади уже траплялися. Зазначене засвідчує практика розгляду спорів адміністративними судами України, на що не можемо не звернути увагу органу конституційної юрисдикції. Зокрема, йдеться про ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13.03.2014 № К/9991/17914/11 у справі за позовом про визнання неправомірними рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради про виготовлення і розміщення у своїх приміщеннях оголошень та стендів російською мовою, без перекладу їх текстів українською, чим було порушено «право громадянина на отримання необхідної для нього інформації на державній мові»; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02.07.2013 № К-23574/10-С у справі за позовом про визнання неправомірними дій Департаменту праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Миколаївської міської ради  за скаргою щодо незабезпечення перекладу посадової особи свого виступу державною мовою (виступав російською); справу, що розглядалася у Вищому адміністративному суді України від 04.07.2014 № К-30160/10 за позовом громадянина України (Особи) до Жовтневого районного відділу Луганського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області про визнання протиправним дій дільничного інспектора міліції, який вручив Особі постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, яка були викладена не державною мовою, а російською. Незважаючи на те, що Вищий адміністративний суд України в останньому випадку (ухвала від 04.07.2014 № К-30160/10-С) не встановив порушення мовних прав Особи, що стосувалося вручення їй процесуальних документів російською мовою, таке рішення Суду дещо дисгармоніює із двома попередніми його ухвалами. Особливо, з огляду на події в Україні упродовж 2014 року, йдеться про вимушені переселення українців з території Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей, у зв’язку із загрозою життю і здоров’ю через їхню національну та мовну приналежність. Вважаємо, що положення Закону про мовну політику, яке дозволяє застосовувати регіональну мову або мови меншин замість державної, а також норму цього ж Закону, згідно з якою прийняття рішення щодо застосування регіональної мови або мови (мов) меншин замість державної за рішенням органу місцевого самоврядування того чи іншого рівня, може мати вкрай негативні наслідки для етнічних українців зокрема та української держави в цілому. Зазначене може призвести до її подрібнення за мовними уподобаннями тих чи інших органів місцевого самоврядування, чи керівників місцевих органів державної влади, які не знають державної мови та ініціюватимуть рішення про застосування в органах державної влади тієї з регіональних мов, яку вони знають, або думають, що знають. Прецеденти у правовій практиці України, як ми зазначали, вже існують.

Окрім цього, як вбачається зі змісту статті 7, на державну підтримку зможуть переважно претендувати мови національних меншин України, населення яких налічує 10 і більше відсотків на певній території, і які, окрім того, не знаходяться під загрозою вимирання, а саме: російська, польська, угорська, румунська, молдавська. Тобто, якщо проаналізувати офіційну статистику про національний склад населення, згідно з результатами перепису населення України у 2001 році, з’ясується, що така норма Закону ще більше звужує перелік національних меншин України, мови яких зможуть претендувати на державну підтримку та захист. Отож, щодо таких мов, як білоруська, болгарська, вірменська, ідиш, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, перелічених у частині другій статті 7 Закону про мовну політику, не можуть застосовуватися будь-які заходи у контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Головною причиною цього є офіційний статус вказаних мов у відповідних державах. Іншою причиною цього є стан інших мов, носії яких не мають власних державних утворень, а знаходяться під загрозою вимирання, та насправді вимагають державної підтримки, зокрема фінансової, що стало основною причиною прийняття в Страсбурзі у 1996 році Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Підсумовуючи зазначимо, що:

  1. Аналіз Закону про мовну політику свідчить про те, що законодавець не врахував якісну відмінність статусу і функцій української мови як державної, що закріплено в частині першій статті 10 Конституції України, від правового статусу інших мов, поширених на території держави. Закон про мовну політику нівелює статус української мови як єдиної державної, оскільки низка його положень (частини шостої статті 7, частини другої статті 10, частини першої, другої та п’ятої статті 11, частини другої статті 12, частини першої, третьої статті 14, частини третьої та четвертої статті 23, частини третьої, четвертої та сьомої статті 24, частини першої статті 25, частини першої статті 26) встановлюють можливість застосування регіональної мови або мов меншин замість державної в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, у сфері економічної і соціальної діяльності, інформації та зв’язку.
  2. Норма частини третьої статті 7 Закону про мовну політику, що отримала багаторазове закріплення в Законі про мовну політику і яка передбачає делегування повноважень органам місцевого самоврядування щодо прийняття рішення про застосування регіональної мови (мов) в Україні, суперечить частині четвертій статті 92 Конституції України, згідно з якою порядок застосування мов визначається виключно законами України. Отож, запровадження особливого правового режиму для мов національних меншин, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного Закону.
  3. Закріплена в Законі про мовну політику правова можливість застосування з ініціативи того чи іншого органу місцевого самоврядування регіональної мови (мов) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування замість державної (без одночасного її застосування), на певній території України, фактично створює підстави для дискримінації українців, або населення національних меншин України, які дисперсно проживають на території України, що прямо суперечить частині другій статті 24 Конституції України.
  4. Концептуальним недоліком чинного Закону про мовну політику є низка положень закону, які створюють правову невизначеність щодо сфери публічних відносин, у яких однозначно має застосовуватися державна мова, та внутрішні суперечності, що виникають у процесі їх застосування (наприклад невідповідність частини п’ятої статті 14 положенням статті 15 Закону тощо), відтак суперечать конституційному принципу верховенства права, складовою якого є правова визначеність. Вказане нівелює статус української мови як єдиної державної мови в Україні, посягаючи на базові основи конституційного ладу держави. Таку невідповідність норм Закону про мовну політику положенню частини другої статті 10 Конституції про функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України розглядаємо як намагання законодавця змінити межі функціонування державної мови, що є, на нашу думку, спробою у незаконний спосіб змінити конституційний лад України.
  5. Прийняття Закону про мовну політику у 2012 році не врегулювало мовні відносини, а навпаки – більше розширило поле для неоднозначного застосування норм, які стосуються застосування мов взагалі і державної зокрема. Простежується тенденція до прийняття рішень органами місцевого самоврядування, які прямо порушують статтю 10 Конституції України та передбачають можливість застосування у сфері публічних відносин російську мову замість державної. З метою недопущення подібних прецедентів у майбутньому вважаємо за необхідне визнати Закон України «Про засади державної мовної політики» від03.07.2012 як такий, що повністю не відповідає Конституції України.

 

Автори:

Старший викладач-методист навчально-методичного центру, к.ю.н. В. Я. Марковський 

Доцент кафедри конституційного та міжнародного права факультету з підготовки фахівців для підрозділів слідства, к.ю.н., доцент Р. Я. Демків

Фото Радіо Свобода

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans