Звичайно, на фоні скандалу з заступником Авакова Чеботарем, який лише завдяки корупції міг нажити такі маєтки, на фоні того, що Міністерство юстиції закупило собі планшетів на вісім мільйонів гривень, будь-які нарікання на стан державної мови ідуть у тінь.
Подумаєш – мова! Ми ж пишаємося своїм інтернаціоналізмом. Та я не проти. Нехай буде інтернаціоналізм. Але куди мені подітися зі своєю українською мовою? Сидіти лише в Галичині?
У Києві ти говориш на касі чи в ресторані українською, але касирка або офіціант вперто не переходять на українську. Треба спеціально попросити, аби вони перейшли на твою мову. І не факт, що перейдуть. Хтось вимагає другої державної мови? Вона давно уже є. І називається вона УКРАЇНСЬКА. Ми з нашою українською опинилися на задвірках, і це вже дивує навіть іноземців.Українська співачка Брія Блессінг, яка переїхала в Україну з Америки, винесли ті самі враження від Києва: «Я не можу сама собі замовити таксі в українській столиці, не зважаючи на те, що добре вивчила українською мовою, бо майже усі оператори і таксисти розмовляють російською і багато з них мене навіть не розуміють.
Деякі мої друзі американці, які жили в Києві, вчили російську. І коли я у них про це запитувала, всі вони сказали, «Ми б з радістю вчили українську, але ми живемо в Києві, і тут більшість людей розмовляють російською». На шоу «Голос країни» вона, американка, була часто майже єдина, хто спілкувався українською.
Тут не йдеться про те, щоб російськомовна людина зазнавала якоїсь дискримінації, але державний службовець, працівник будь-якого сервісу, чи людина, яка в силу своєї роботи спілкується з іншими людьми, повинна володіти українською. Інакше це вже дискримінація україномовних.
Днями на касі у київській «Біллі» я мусив тричі повторювати своє прохання касирці. Воно було дуже просте: «Прошу дати мені торбинку». Я не вжив жодного галицизму, не пропустив жодної букви, а вона все одно не розуміла, що я від неї хочу. Бідачка навіть вхопилася за голову з розпачу. І ледве, мабуть, стрималася, щоб не сказати: «гаварітє нармальним язиком». Ні, вона була толерантна. Вона лише демонструвала своєю поведінкою, як її вже усі задовбали за цілий день.
У Відні я бачив старого казаха, який ламаною російською пояснював продавцеві, яку саме ковбасу він хоче. За ним стояла черга. Ніхто не нервував. Включно з продавцем, яка терпляче виймала і показувала старому різні ковбаси.
У Києві я почувався таким самим казахом, чужинцем. З тією лише різницею, що зі мною ніхто не панькається і не демонструє толерантності, коли я вперто говорю українською.
А з другого боку, яким чином зрусифікований українець може перейти на українську? Де йому ту українську почерпнути? Переважна більшість людей книжок не читає взагалі, надаючи перевагу телевізору. Але й там українська звучить не так часто. І якщо звучить, то переважно в передачах менш цікавих для маси. А маса потребує чогось простого й дохідливого.
Наше телебачення навіть у стані війни вщент зрусифіковане. Російські шоу заполонили екрани. Вони якраз такі, яких потребує маса. Гумор рівня Петросяна, кроликів і т. д. – це якраз те, що треба для маси. Українського гумору нема взагалі. Російська домінує на шоу «Розсміши коміка».
З українськими фільмами і серіалами у нас біда. Більшість так званих українських фільмів знімають російською мовою. Сценарії пишуть самі ж режисери. Пишуть погано. В результаті маємо такий примітивний кіч, як «Прорвемося» або «Синєвир».
Розрекламований серіал «Останній москаль» нічим не кращий. Це той же примітивний лубок, який ми й раніше бачили на нашому телебаченні за участі українських та російських акторів і співаків. Дивуюся, чому й цього разу не запросили старших братів.
Я думаю, що який-небудь кацапстанський серіал може навіть менше шкоди принести, аніж таке лайно. Бо проти їхньої демаґогії і пропаганди у нас, за винятком представників вати, уже принаймні виробилася протиотрута. А тут маємо витвір, адресований хіба глядачам із мозком інфузорії, туфельки.
Таке враження, що творці фільму ніколи в Карпатах і не були, бо де вони бачили гуцулів на щодень у кептарях? У серіалі в кептарях і дрова рубають, і на городах пораються, і ледь не сплять. А ті кептарі на них сидять, як на пугалах.
А комусь доводилося бачити гуцулок в очіпках?
Те, як гуцули балакають – це взагалі поза межами здорового глузду. Я розумію, що у нас безліч людей не вміє грамотно висловлюватися. Але у фільмах має звучати нормальна літературна мова і лише за потреби, якщо це виправдано сюжетом, може лунати суржик або діалект. На жаль, в серіалі літературна мова жахливо спотворена неправильними наголосами і вимовою. Зокрема, тотальним м’якшенням шиплячих: щьо-чьому-чього.
Дехто це виправдовує тим, що мовляв у нас геть усі актори і диктори так говорять. Я б не сказав, що всі. Але з цим треба боротися, бо в російських фільмах і на російському телебаченні ніхто мови не спотворює. В американських фільмах звучить правильна англійська мова з вкрапленням американізмів і сленгу лише там, де це необхідно. Те саме бачу у польських фільмах. Ніхто й там наголосів не переставляє.
Зрозуміло, що більшість творців фільму, включно з режисером-неукраїнцем, не є носіями української мови. Вона для них чужа і, мабуть, ненависна.
У мові персонажів серіалу нема ані краплі гуцульського колориту. Звучать просто дико звертання у кличному відмінку СтефкО, Дзюня, Бодя… А «чудова господарка» в значенні ГОСПОДИНЯ?
Дехто починає виправдовувати відсутність гуцульського колориту в мові тим, що якби актори розмовляли так, як гуцули, то ніхто б нічого не второпав. Це нісенітниця. По-перше, ніхто не вимагає, аби всі актори розмовляли на чистому гуцульському діалекті, а по-друге гуцульський діалект не є аж таким важким для сприйняття. Не треба його плутати з закарпатським.
А тим часом москаль розмовляє чистою російською мовою. На відміну від дебілів, які його оточують, і за кожної нагоди з них глумиться. Дівчина-гуцулка, до якої він залицяється, розмовляє з ним теж чистою російською. Хоча це унікальне явище, аби хтось у селі так розмовляв.
Я навчався в Івано-Франківську зі студентками з різних карпатських сіл, але жодна не вміла говорити бездоганною російською мовою.
В другій серії я довідуюся, що брат батька – це вуйко.
Ні, я розумію, що для режисера-чужинця усі ми вуйки, бо і село називається Великі Вуйки, і вже в самій неймовірній назві того села закладено глибоке презирство до місцевого населення. Але серед сценаристів були й вихідці з наших галицьких джунглів. Такі собі масовікі-затєйнікі Богдан Гациляк, Ярослав Стень і Микола Куцик. Майстри розмовного жанру і фахові тамади. В інтернеті можна помилуватися рівнем їхнього гумору, який вони демонструють на своїх виступах у клубах і на весіллях. Це жахливий примітив та ще й з використанням дикого суржику.
Але як так сталося, що ніхто з них не пояснив, що вуйко – це брат матері, а брат батька – стрийко? І відкрию ще одну карколомну новину: це не галицизми! Це загальноукраїнські слова зафіксовані у документах всієї України в давнину. Але зрусифіковані мавпи його забули. А ми зберегли.
Зворушила мене гуцульська кухня у тому серіалі. Серед дечого і справді гуцульського раптом вигулькнули закарпатські «кремлзики», а за ними вже й «варенички». Бо трійця задрипаних галичан видно не зуміла пояснити, що в нас на оте кажуть «пироги».
Але сулія з мутною рідиною, закоркована качаном кукурудзи – це «гвоздь». Це високий рівень мистецтва ХХІ сторіччя. Востаннє я це бачив у фільмі «Ми із будущева-2», де хрунь Ступка-юніор грає командира УПА і п’є саме з такої великої сулії таку ж мутну рідину.
Появу такої сулії мені важко зрозуміти. Бо насправді в Галичині та й на Гуцульщині давно вже на самогоні навчилися робити різні смачнючі настоянки, а сам самогон зовсім не мутний, а прозорий, як сльоза Юлії Тимошенко на Майдані.
Не менше мене шокувало, що на перше побачення парубки-гуцули, виявляється, несуть… СЄМКИ.
І тут мені усе лягло в логічну картину. Ота сулія з качаном і сємки. Де я це бачив? Та в «Поднятой целінє». Отам і мутний самогон, і «сємки». І є ці атрибути також в інших фільмах сталінської епохи про українців та кубанців. То чому б не мали вигулькнути у фільмі про гуцулів?
В країні сотні фахових письменників, а сценарії пишуть якісь тамади. Я б за таке свинство вислав творців серіалу у Чорнобильську зону для перевиховання і наближення до дикої природи. За перетворення гуцулів на імбецилів.
Дивуюся тим акторам, які погодилися у це лайно ступити і сумлінно відіграли ролі придурків, навіть не помітивши цього. Такий рівень майстерності можливий лише за одної умови – що вони ними і є.
Фільм вийшов на рівні передачі «Розсміши коміка», не піднявшись навіть до рівня «Вечірнього кварталу».
На каналі «Україна» днями показали фільм «Сталінґрад», де постає у всій своїй нетлінній красі «русскій мір». Це важко уявити, але у нас досі крутять фільми країни-агресора. Країни, яку ми повинні ненавидіти усіма фібрами своєї душі.
Юрій Шевчук, викладач Колумбійського університету, має такі ж враження, що й Брія: «Я в Києві, місті цілком культурно окупованому русскім міром». Він проглядає канали за каналами і фіксує на кожному кроці російську пропаганду. «Яка мерзота в Києві ретранслює цю отруту, цю відверту московську пропаганду? – запитує він. – Кожна хвилина такої передачі це 60 актів зради кожного, хто проливає свою кров у Донбасі, воюючи із кривавою російською агресією».
До всього цього ще треба додати незадовільний стан української мови, сліди русифікації якої помічаєш всюди. Але нема закону, який би регулював це питання. І кожен, як собі хоче, так і пише.
Ось, скажімо, плакат лише з двома словами: «Тато, вернись!» хтось, хто це писав, не володів українською і не знав, що в українській, як і у всіх слов’янських мовах, окрім болгарської та російської, є кличний відмінок. В безлічі реклам ми зустрічаємо вираз «Кращі ціни», що в українській мові звучить дико, бо відразу проситься уточнення: кращі, від чого? Мало би бути «найкращі ціни».
Після розпаду Югославії уже не існує сербсько-хорватської мови, а є сербська, хорватська, боснійська і чорногорська. Тепер, коли нема гегемонії сербів, ховати, боснійці та чорногорці скрупульозно чистять свої мови, витягаючи з закапелків забуті слова.
У нас же все навпаки – ми тільки те й робимо, що продовжуємо свою мову засмічувати. У нас є багато слів, які чомусь було викинуто з ужитку, а натомість запозичено російські. Було «м’ясиво» – стало «м’ясні вироби», було «печиво» – стало «випічка». Геть забувся «набіл», який спочатку перетворився на «молочні вироби», а тепер ще й на якусь, прости Господи, «молочку».
З телевізора чуєш «віряни», «містяни» і не можеш второпати, звідки випорпані ці дивовижі, яких ніколи в нашій мові не було?
Інтелігентній людині перейти на українську не важко, але інтелігентні люди рідко працюють у сфері сервісу. Зазвичай, вони торгують на базарах і зацікавлені обслужити клієнта. А продавці й касирки у крамницях, офіціанти, водії – усе це люди, яким байдуже, чи ти прийдеш іще коли-небудь до них. Тому й не приховують свого зверхнього ставлення.
Юрій Винничук
