Христина Потапенко

У 1991 році Україна отримала незалежність територіальну, але не мовну. Експансія російської мови продовжувалася і після маркування державних кордон.

Колись, в дитинстві, засилля російської мови в книга та друкованих виданнях викликало лише обурення, проте, не було розуміння чому ж все так. Розуміння прийшло потім…

Недавно, перебираючи старі коробки з різноманітними пам’ятками з дитинства, я натрапила на цілу гору пожовтілих вирізок із журналів, газет та безліч листівок. У дитинстві я любила колекціонувати не лише підписані листівки, але непідписані, просто з гарним зображенням. В якусь мить я забула про мету, з якою, власне, і витягнула запилючені коробки і почала пильно все переглядати. Спершу, погляд впав звісно на самі привітання та їхніх авторів. Та на якійсь п’ятій чи шостій листівці я помітила, що всі оригінальні написи на листівках російською мовою. Російською написано назву свята, святкове привітання чи героя листівки, на календариках – місяці і дні. Всі вони були російською мовою, хоча й куплені в крамничці з канцтоварами в містечку Західної України. Це були орієнтовно 1996 – 2006 роки.

Переглядаючи друковані видання я зустрілась з ідентичною ситуацією, журнали були російською, всякі там наталі, отдохні, лізи, женскіє журнали, всьо о растєніях і моє улюблене тоді дрєво познанія, якого я назбирала всі томи.

З україномовних були лише «Сто талантів» та «Жива Вода» – часописи, які можна було придбати лише в церкві або замовити у вчительки християнської етики. Українською, з купованих тоді видань, також були експрес, високий замок та наш край (районна газета Мостиського району).

Частка газет, що видаються українською мовою, становить 33% від сумарного тиражу. Дані 2019 року. “Простір свободи”

Совок зник територіально, але досі бився в конвульсіях у свідомості, а російськомовне засилля лише додавало йому сил, позаяк й надалі довкола було занадто багато російської мови, яка в’їдливо споглядала з вітрин крамниць та кіосків, яка лунала через телебачення і неначе підступним вужем підкрадалась, нашіптуючи про єдність і «адін народ».

З книжками тоді була така ж сумна ситуація, оскільки левова частка була російською мовою, а українські твори видавались напрочуд рідко. Пам’ятаю, як у школі ми вивчали «Тигролови» Івана Багряного, а книжку неможливо було купити в книгарнях, бо її просто не було. На всю школу в бібліотеці знайшовся один старий примірник, черга на читання якого була розписана на місяці зо два-три. Часто книжки на рік приходилось читати наперед, ще влітку, оскільки в бібліотеці було всього по одному-два примірники, а купити було годі. «Марію» Уласа Самчука та «Жовтого князя» Василя Барки я прочитала за 3 чи 4 дні, оскільки на довше книжки просто не могли дати враховуючи кількість учнів у черзі на читання. Саме в той час у мене зародилась мрія зібрати велику бібліотеку книг, україномовних книг, аби могти їх читати досхочу.

Я добре пам’ятаю, як в однокласників проскакували російські слова, як їх виправляла вчителька української мови, як російське нагло, спідтишка вдиралося у свідомість дітей незалежности. Незалежности, яку ще важко було осмислити. Особливо впливали зірки естради, актори, які розмовляли російською, співали російською чи грали у російськомовних фільмах, які заполонювали етер.

Українською перекладали здебільшого іноземні фільми та серіали, українська чи частіше україно-російсько спільна продукція була російськомовна і це вбивалось в розум. І найгірше те, що саме після незалежности зник претекст боротьби, зникла загострена самоідентифікація, оскільки зник фізичний ворог, але залишився і почав укріплюватися ментальний.

Саме завдяки тому, що вже в рази менше стояло на сторожі слова, бо видавалось, що слово вже в безпеці, насправді примарній, яку подарувала незалежність. До 1991 року люди розуміли ціну слова, ціну української пісні (згадаймо вбивство Івасюка), ціну українського україномовного кіно (згадаймо скільки перешкод долали Миколайчук, Параджанов, Ільєнко та інші), ціну українських книг та часописів. Нерідко їх видавали таємно, продавали з-під поли, вкладали власні кошти і жертвували власним часом, здоров’ям і навіть життя, лишень, щоби то українське слово побачило світ і світ його побачив.

Опісля незалежности прийшло якесь розслаблення. Потрібно було шукати кошти на видання української книги чи часопису, кіно чи музичного альбому, але було можна, а коли вже можна, то приходить для одних розслабленість, для інших байдужість. І в цей час активно розвивається мовна диверсійна діяльність скерована на людську свідомість. Ця диверсія починає відкриватися окремим людям, з часом їх стає все більше і більше, проте лише виникнення реальної територіальної загрози відкриває очі владі і боротьба з російськомовною експансією розпочинається і на державному рівні.

У 2016 році прийнято закон про квотування на радіо, в етері з’являється більше україномовних передач, на полицях кіосків – газет і часописів, а в книгарнях – українських книг. Українським видавцям збільшують фінансування, що дає змогу видавати книжки і підтримувати українських письменників, а не шукати, де б взяти гроші чи видавати лише тих, хто має змогу оплатити видання книги. Українські співаки, як це не оксюморонно звучить, починають співати українською чи збільшують кількість україномовних пісень у своєму репертуарі. На екрани виходить українське україномовне кіно і, головне, з українською ідеєю, історією, та зі справжнім висвітленням фактів україно-московських взаємовідносин.

На мітингу перед Верховною Радою в день ухвалення мовного закону 25 квітня 2019 року. Фото Порталу мовної політики

25 квітня 2019 року важливий день для української мови, оскільки було прийнято закон про захист української мови. Важливий законодавчий крок, який однак вимагає механізмів реалізації. Механізмів, на жаль, досі немає, а ті, що й проростали як парость виноградної лози, ще молоді і несміливі й то знищуються.

Повернення до мовної диверсії відбувається на всіх фронтах. З вуст президента та його політичної братії-прихвостнів російськомовності неодноразово лунає огидне «немає різниці, яка мова». Їм немає різниці, бо вони за мову ніколи не боролись, вони звикли паразитувати на тілі української мови, вприскуючи свій російськомовний продукт, яким вони всі роки живляться.

Суспільство знову починають просвічувати цими рентгенівськими променями мовної байдужості, транслюючи через вуста не лише влади, а й відомих людей такі думки. Також, відбувається і свого роду фінансовий геноцид українського книговидання та кіновиробництва. І гроші не просто не виділяють, їх забирають в українського кіно. В лютому 2020 на екрани мала вийти стрічка про Лесю Українку, якраз до дня її народження, одначе не судилося, знімання фільму не вдалось завершити через відсутність коштів, які просто не надали.

13 квітня Верховна Рада на позачерговому засіданні ухвалила зміни до закону «Про державний бюджет» на 2020 рік. Українському культурного фонду на 2020 рік передбачено 400 млн грн, скорочено на 296 млн грн; Держкіно (державна підтримка кінематографії) – передбачено 455 млн грн, скорочено на 303 млн грн. Виробництво та розповсюдження фільмів патріотичного спрямування – передбачено 0, скорочено на 50 млн грн. На українські фільмі патріотичного спрямування коштів не знайшлось взагалі. Певне, всі ці кошти пішли на фільми фантастично-утопічного спрямування, які масово випльовує офіс президента, представляючи свої «заслуги», які нагадують одіж голого короля з однойменної казки Г.Х. Андерсена.

Для порівняння, за березень 2020 року на утримання офісу президента було витрачено 58 млн грн і це в час пандемії, відсутності міжнародних поїздок, зустрічей та офіційних подій. На 2020 рік затверджено 916 млн грн на утримання офісу президента.

Для прикладу, такими фільмами патріотичного спрямування, фінансованими з державного бюджету є фільм про Василя Стуса «Заборонений», «Захар Беркут», «Гарет Джонс» (спільно з Польщею та Великобританією), «Чорний ворон» та інші.

У 2018 році загально на українське кіновиробництво було виділено рекордні 1 млрд грн, з них на виробництво патріотичного було виділено 500 млн грн.  Українському інституту книги (підтримка книговидавничої справи та популяризація української літератури у світі) – передбачено 100 млн грн, скорочено на 51 млн грн. В березні відповідним комітетом ВР України була подана сума в 50 млн грн, проте масове обурення суспільства таким жорстким урізання, мабуть, дещо вплинуло.

Розквіт українського кіно. Трейлер комедії-екшну про АТО  «Наші котики»

І ще один постріл в закон про захист української мови – звільняється уповноважена з захисту української мови через невиплату заробітної плати протягом пів року та відсутність секретаріату уповноваженої, який мав бути створений ще восени 2019.

Який сенс у захисті території, коли крім них немає більше чого захищати. Народ стає німим і безвольним, без своєї мови, літератури і культури. Нація стає населенням, коли немає маркерів національної самоідентифікації, які містяться в отілесненні мови (книги, кіно, пісні, поезія, часописи і тд).

І зараз найважливіше, що можна зробити, це передусім ідентифікувати себе як захисника української мови і слідувати цій меті у будь-яких проявах: від розмовляння та вивчення української мови, придбання та читання українських книг, відвідування саме україномовних фільмів в кінотеатрах і до підтримання ініціатив з захисту мови.

Знати і усвідомлювати, що робить ворог це вже половина перемоги, а вона за нами, бо мова понад усе!

Авторка: Христина Потапенко

для Порталу мовної політики