Проблеми треба проговорювати, осмислювати й намагатися розв’язати, а не витісняти, замовчувати і приховувати. Це вам будь-який психолог скаже. І проблем національних чи суспільних це стосується не менше, ніж індивідуальних.

Який вигляд має суспільство, яке замело під килимок свої проблеми, можна побачити в Молдові. Коли піднімаєш тему Придністров’я, молдавани ховають очі, відвертаються і намагаються чимскоріше перевести тему. Вони все знають, але не хочуть про це думати: якщо не чухати, не болить, то й слава Богу.

Зараз притомна частина українського суспільства рухається в тому ж напрямку. Заперечувати, що в Україні щось не так із мовною ситуацією, вже давно стало правилом доброго тону й поступово стає єдиною можливою точкою зору для освіченого, політично поміркованого ліберального індивіда. Сьогодні, якщо ти насмілишся заїкнутися про те, що українська чимось відрізняється від російської, а її становище в Україні не є задовільним, тебе вмить прирівняють до Ірини Фаріон, назвуть “вишиватником” і агентом Путіна, а також нагадають про те, що російськомовні патріоти воюють на Донбасі, а ти – ні. Не вірите – перевірте; це вже майже Godwin’s law.

При цьому аргументи, якими оперують у дискусії, залишаються незмінними з 90-х; додалося хіба що оце про патріотів на Донбасі та звинувачення в тому, що саме через фаріонів, вишиватників і примусову українізацію Україна втратила Крим і частину Донбасу. Останній аргумент найчастіше лунає з уст мешканців цих територій; сперечатися з ними неможливо, вони ж там були і бачили, а ти – ні.

Ще один топос (себто така фігня, яка трапляється щоразу й усі на ній сходяться) цих дискусій полягає у патерналістському перекладанні відповідальності за мовні проблеми на державу. При цьому ті, кого називають “вишиватниками”, вважають, що держава не вжила певних магічних заходів для промоції української мови або (гірше) її примусового використання. А їхні опоненти – що держава це якраз робить, але бездарно, тому виходить лише на гірше. І ті, й інші мають до держави великі претензії.

Українська мова є цінністю. Її треба зберегти. При цьому, на відміну від російської, якою говорить величезна потужна країна зі стомільйонним населенням і однойменний мір, в української є майбутнє тільки в Україні.

Тому розпочнемо каналізацію дискурсу з тези №1: держава тут ні до чого.

Мовна ситуація стосується суспільства, людей і спільнот, а завдання держави – вдосконалювати закони і дбати про те, щоб вони працювали. А досвід показує, що суворість законів, які стосуються мови (наприклад, мовні квоти в теле- і радіоефірі) компенсується необов’язковістю виконання. Доручати державі щось регулювати і покращувати у сфері мови дуже небезпечно: вона й справді робить це бездарно, й довіри до неї ні в кого немає. Тому, коли ваша ласка, головною дійовою особою буде не держава, а активна частина суспільства, яка – доведено Майданом – може зібратися і щось змінити. Якщо бачить проблему.

Теза №2: проблема є. Її не треба порівнювати з війною, корупцією, сепаратизмом і так далі, вона просто є, вона хронічна і не розсмоктується сама по собі.

Перш ніж проблему деталізувати – теза №3: не все одно, українська чи російська. Українська мова не просто так називається українською – вона має особливе значення для цієї території і для людей, які тут живуть, і для її культури та державності. Українська мова є цінністю. Її треба зберегти. При цьому, на відміну від російської, якою говорить величезна потужна країна зі стомільйонним населенням і однойменний мір, в української є майбутнє тільки в Україні.

Якщо ви з цим не погоджуєтесь або вважаєте це не вашою проблемою, можете, в принципі, далі не читати – спільної платформи для порозуміння в нас не буде.

Тепер до проблеми: українська мова має статус державної, який сам по собі нічого не значить (раз ми з вами домовились, що любимо її не за те, що державна, а за те, що українська), але в міському житті, в бізнесі, в інформаційному просторі і в багатьох інших сферах життя домінує російська. Україна значною мірою перебуває в російському культурному та інформаційному просторі. Далі ви самі в курсі.

Зараз теза №4, яка мала б викликати найбільше баттхьорту: домінування російської є джерелом небезпеки. Тому що Путін, Росія, захист русского міра і так далі. Обіцянки експертів, що ми скоро побачимо труп Путіна, отруєний дешевою нафтою, не справдились. Росія нікуди не дівається й далі, скоріш за все, буде розглядати Україну як сферу свого впливу, а російськомовних громадян України як своїх співвітчизників. І це в будь-який момент може бути приводом для дружнього візиту (а ті, кого треба захистити від фашистів, завжди знайдуться). Тому розумною стратегією виживання для України – не держави, а країни і політичної нації, – є поступова ненасильницька реукраїнізація.

Тепер теза №5, яка має бути золотими літерами виткана на нашому прапорі: до вас особисто немає ніяких претензій. З вами все гаразд. Ніхто вас особисто українізувати не збирається.

Ви говорите тією мовою, якою говорите. Так історично склалося, так є і це ваше право. Ніхто ніколи не буде змушувати вас говорити іншою, не говорити своєю, плювати на портрет Пушкіна і носити футболку з портретом Гулака-Артемовського. Вам важко опанувати українську? Гаразд, говоріть російською, ми вас розуміємо. Знаєте українську, але волієте російською? Без проблем, ваша справа, та хоч гагаузькою, ми розберемо.

Уся біда від переходу на особистості. Коли людині кажуть, що в її російськомовності є проблема, вона цілком природно вкурвлюється й починає оборонятися, а інші – її захищати.

Проблема не в людині, яка говорить російською, а в ситуації та чинниках, які її формують.

На відміну від Молдови чи Казахстану, де російськомовні переважно взагалі не розуміють мови автохтонів, нам пощастило: українська дуже близька до російської. Але в цьому також і прикрість, бо це дозволяє багатьом не знати жодної.

Тому теза №6: буде добре, якщо ваші діти знатимуть щонайменше дві мови, одна з яких – українська.

Фраза “я не знаю украинский, потому что я его не учил” для людей, народжених після 1991 року, повинна втратити сенс. Рідна російська – супер; англійська, китайська, іспанська, щоб можна було подорожувати, співпрацювати й комунікувати іноземцями – чудово. Але в наборі повинна бути українська. Не тому, що вона державна, а тому, що так правильно.

Теза №7: мови не повинні конкурувати. Пропозиції створити свій україномовний продукт, який переможе російськомовний у чесній конкуренції та завоює серця, були б дуже доречними, якби ми з вами жили в Кракозії, а десь за горами існувала багата й сильна Україна, здатна вкладати у виробництво свого продукту мільярди, як це робить Росія. Прикро, що ці зверхні пропозиції Давидкові-рахіту поборотися з Голіафом лунають з уст людей, які самі мали би бути зацікавленими у збереженні української.

У ситуації конкуренції та природного добору українська мова приречена – як і, наприклад, люди з особливими потребами, які ні мамонта вполювати, ні від шаблезубого тигра втекти не здатні. Російська перемагала, перемагає і, якщо це триватиме, колись остаточно переможе, загнавши українську до галицького та провінційно-селянського ґетто. Тому ситуацію боротьби необхідно змінити на ситуацію мирного співіснування.

Метафоризувати українську мову як інваліда принизливо і прикро, але нема ради: так воно і є. Українська потребує, щоб їй подали руку і створили умови, в якій вона збережеться, навіть якщо не приноситиме таких прибутків і не користуватиметься таким попитом, як російська. Це можливо лише за умови, що русофони погодяться з максимою про українську як цінність, яка потребує збереження.

Теза №8: українській треба допомагати добровільно, інакше ми або її втратимо, або будемо приречені на державну політику українізації, яка до добра не доведе.

Створення україномовної альтернативи російському культурному та медійному продукту, яке – ще один топос мовних дискусій – заведено вважати панацеєю, насправді є радше плацебо. Помилка в тому, що зазвичай учасники цих дискусій – освічені ліберали, а говорять вони про аудиторію мильних опер. Цей звичний глюк оптики можна назвати іменем легендарного серіалу “Альф”: люди, що дивились його в перекладі Олекси Негребецького на ICTV в 90-ті, свято вірять, що він був українізаційним вундерваффе. Для них особисто – так, для суспільства – на жаль.

Для руйнування цієї ілюзії корисно побувати в Молдові: 70% її мешканців говорить і думає румунською, проте вся країна дивиться російські серіали, максимум із малограмотними румунськими субтитрами. Румунське ж телебачення, зі своєю непоганою серіальною індустрією, не користується популярністю.

Або приклад із нашого життя: мешканці прикордонних західноукраїнських областей за радянських часів дивились телебачення і слухали радіо з Польщі. Це дало їм розуміння польської мови та розширило інформаційні горизонти, але не змінило їхню ідентичність: поляками вони не стали.

Це не значить, що український продукт не потрібен, просто будьмо готові до того, що негайних, помітних неозброєним оком змін він не дасть.

Мільйони українців, що народились і виросли в україномовних родинах, перейшли на російську не через те, що прочитали Пушкіна чи подивились “Семнадцать мгновений весны”.

Теза №9: середовище важливіше за контент. Мільйони українців, що народились і виросли в україномовних родинах, перейшли на російську не через те, що прочитали Пушкіна чи подивились “Семнадцать мгновений весны”. Я бачив – і ви, напевно, теж, – як україномовні, опинившись у російськомовному середовищі, не просто переходять на російську, а взагалі забувають українську (буває й навпаки, але набагато рідше). У дітей і підлітків асиміляція в новому мовному середовищі відбувається блискавично. Тому дитячий україномовний табір, пластовий гурток чи літературний клуб ефективніші за серіал або газету.

І хоч як тут декому хочеться перекласти відповідальність на державу, досвід показує, що середовище штучно, директивно не створюється. Приклад – квазіукраїномовна освіта у східних і південних регіонах, яка лише зміцнює уявлення про українську як мову примусу й формальності. Створення середовища має бути ініціативою небайдужих людей.

Ані мовні середовища, ані попит на -мовний продукт не виникнуть самі, якщо ми будемо задовольнятись наявними російськомовними, не будемо просити принести меню українською чи перемикатися з дефолтної російської на українську версію сайту з прогнозом погоди.

Звідси остання теза №10: активніше треба.

Люди повинні чіткіше артикулювати й частіше озвучувати свої побажання й потреби, що стосуються мови. Якщо вони їх, звісно, мають.

Це стосується не лише україномовних, але й російськомовних, угорськомовних, польськомовних та інших спільнот – якщо їхня мова є для них цінністю. Національні меншини, до речі, дуже прагматично обстоюють свої мовно-культурні інтереси, часто співпрацюючи з “історичними батьківщинами”. Натомість, ані російськомовні, ні україномовні особливо своїх інтересів у цій сфері не лобіюють.  Перші задовольняються наявною перевагою, яка склалась історично, другі – наріканням на державу. Та й взагалі, бездіяльність під приводом чекання на державу, яка прийде й усе забезпечить, залишається найпоширенішим підходом.

У цьому сенсі спільноту “И так поймут!”, яка через свою часом надто радикальну риторику збирає багато променів ненависті, можна вважати позитивним прикладом самоорганізації небайдужих. Ця небайдужість не обов’язково питома, навпаки – може бути набутою і передаватися “інфекційним” шляхом: люди, які зовсім про це не думають, замислюються, чи не скинутись разом із друзями на викладача з української (російської, болгарської) для дітей, наприклад. Або починають шукати в ґуґлі мультики українською замість нескінченного каналу “Детский мир”.

Ані мовні середовища, ані попит на -мовний продукт не виникнуть самі, якщо ми будемо задовольнятись наявними російськомовними, не будемо просити принести меню українською чи перемикатися з дефолтної російської на українську версію сайту з прогнозом погоди.

Реукраїнізація може бути лише ненасильницькою, добровільною, мирною та поступовою, але її тривалість та успішність залежить від активних дій і озвучених уголос потреб.

Отар Довженко, журналіст

Джерело: Українська правда. Життя