“Ми маємо війну, тому що в нашій країні витіснялися українська мова і культура. Особливо там, де українська мова та музика були майже під забороною, тепер ці території окуповані або залиті кров’ю, – вважає один з фронтменів української музики Олег Скрипка. – І я не думаю, що це збіг. Радіо і телеканали настирливо продовжують нас годувати продуктом країни, з якою ми в стані війни ( уявіть собі в блокадному Ленінграді по радіо лунає “Дойчен Золдатен”)”.
В інтерв’ю Цензор.НЕТ він розповів, чому припинив виступати в Росії, як потрапив під обстріл і як він ставиться до людей, байдужих до долі України.
Щодо майбутнього України Олег є оптимістом і наразі покладає надію на волонтерські ініціативи та свідомість громадян. Ще влітку у своєму домі за містом він надав притулок кільком сім’ям біженців з Криму, а зараз багато часу і зусиль приділяє допомозі армії. Крім нього у волонтерській діяльності задіяна вся сім’я.
– Двоє моїх синів 7 і 9 років допомогли своєму наставнику з бойового мистецтва “СПАС” Івану Матейко, який пішов воювати. Хлопці на літніх канікулах працювали в автомобільному концерні. Там започатковані пізнавальні програми для дітей – вони дізнаються про машини, а заодно допомагають ремонтувати авто у майстерні. Всі зароблені гроші мої діти передали Івану на його екіпірування. Мало того, вони до цього підключили своїх однокласників. Іван живий, відбув ротацію, зараз знову на передовій. А діти щасливі від того, що допомогли вберегти йому життя.
ПОРАНЕНИМ БІЙЦЯМ У ШПИТАЛІ САЛЮТ ВВАЖАЄТЬСЯ ЗА “СМЕРЧ”
– Яким саме військовим частинам допомагає Ваша команда?
– Зрозуміло, коли війна почалася, всі ми були шоковані. Відразу захотілося якимось чином підключитися і допомагати нашим військовим і постраждалим. Спершу співпрацю ми налагодили з допомогою наших друзів з 25-ї повітряно-десантної бригади. Там хлопці активні, організували концерт в клубі в частині в Дніпропетровську, коли з кордону на ротацію повернулися їхні товариші по службі. Вони ще пахли військовим димом, коли ми грали. Потім до 25-ї ми їздили і на фронт, коли вони під Дебальцевом стояли, пізніше в Одесі я навідував їхніх поранених бійців у шпиталі.
Ми заснували спеціальний фонд з допомоги цій бригаді, на початку осені самі зібрали для них багато теплих речей – за роки у всіх накопичилося практично нове гірськолижне взуття, куртки, шкарпетки хорошої якості.
Для 9-го полку оперативного призначення Національної гвардії ми організували кампанію “Народжений у Сорочці”. Тепер за нашою ініціативою триває збір коштів на інтернет-платформі ” Спільнокошт”. Кожен, хто підтримає її, отримає раритетні речі з кліпів ВВ, диск або квиток на концерт та можливість потрапити на бекстейдж і познайомитись з усією нашою командою. Люди підключаються, всі хочуть придбати акції й питають, коли найближчий концерт.
І загалом всі наші сучасні виступи спрямовані на допомогу постраждалим в зоні АТО, також частину прибутків віддаємо на потреби бійців. Концерти за кордоном також часто є благодійними. Виступами в Україні допомагаємо військовим підрозділам за місцем дислокації. Коли грали у Львові, допомогу отримила 80-та аеромобільна бригада, яка квартирується там. Такий збіг, що у її складі воював та був поранений мій близький друг Костянтин Олійник, засновник “Мамаєвої слободи”.
– Під час поїздок на фронт Ви потрапляли у небезпечні ситуації?
– Звісно, ми не їхали навмисне, щоб потрапити під обстріли. Але коли дісталися під Дебальцеве, почався контрнаступ російських військ. Це тоді, коли наші серйозно зачистили територію, а росіяни по тому відкрито ввели свої війська на Донбас. Тоді ніхто не знав, що буде атака. Дебальцево на ті часи досить спокійною точкою було, а відтоді там пекло.
Тільки-но я завершив програму і почав співати гімн, почався обстріл. Завжди співаю довгу версію, з другим куплетом, зі словами “від Сяну до Дону”. І ось тоді, коли всією бригадою гримнули гімн, чую, що бахкає. Причому, епічно так бахкало. Дивлюся на комбрига, ніби все гаразд, спокійний, співаємо далі другий куплет, приспів, а потім командир різко кричить, усім ховатися в укриття. Це справді символічно було – гімн став ніби подразником для ворога.
– Тоді ніхто не постраждав?
– Обстріл був мінометний – це найлегший варіант. Якщо немає прямого попадання, рятуєшся. А “Градом” накриває, як покровою. Найстрашніше – це СМЕРЧ. Олійник мені розповідав, що СМЕРЧ звучить так само, як салют. Його поранені однополчани лежать в ірпінському шпиталі. А поряд місцеві крутелики полюбляють гульбенити і стріляти феєрверками. Контужені бійці дуже погано реагують на салюти психологічно. Нам довелося підключити знайомих, міліцію і навіть “Правий сектор”, щоб вирішити цю проблему. Зараз ніби-то розібралося з тими салютами.
Вважаю, що у воєнний час феєрверки треба заборонити на всій території України. Насправді, така байдужість людей не сприяє бойовому духу хлопців. Їх вбиває не те, що їм не допомагають фінансово, а саме цинізм тих, хто лишився в тилу.
БАГАТО ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ, ВСІ СВІДОМІ Й АДЕКВАТНІ ЛЮДИ В УКРАЇНІ ВКЛЮЧИЛИСЯ ДО ПОРЯТУНКУ ДЕРЖАВИ
– А бойовий дух падає?
– Навпаки, бойовий дух дуже високий, хлопці самі визнають, що воюють добре, і ситуація давно була б вирішена, але вони топчуться на місці з кількох причин. По-перше, дуже слабке оснащення армії, воюють зброєю 70-80-х років. По-друге, керівництво слабке, не секрет, що не раз відбувалася згори відверта зрада. І третє – іноді нема наказу відповідати навіть тоді, коли наших обстрілюють наповну.
Та головне моє враження від спілкування з бійцями – це налаштування хлопців на міцний, впевнений у перемозі тил. Вони відчувають комплекс у багатьох людей у мирному житті: мовляв солдати проливають кров і віддають свої життя за нашу свободу, а ми перебуваємо у затишку і мирі. До речі дехто часто критикує організаторів культурних, як можна виступати в такий час.
Солдати натомість нам говорили протилежне. Кажуть про необхідність проведення важливих масових заходів, які об’єднують суспільство. “Ми не хочемо мати за спинами деморалізовану країну в розпачі та печалі”, – кажуть вони прямим текстом і додають: “Це наш вибір. Ми взяли на себе відповідальність захищати країну. А ви натомість гартуйте суспільний дух”. Це – не менш важлива лінія оборони. На її захисті – артисти, волонтери, громадянські активісти, інші небайдужі українці.
– Який сигнал маємо подати їм натомість?
– Солдатам важливий меседж від нас: “Ми розуміємо, що ви за нас воюєте, цінуємо вашу високу жертву і хвилюємося за вас усім серцем”. Вони дуже щиро це сприймають. Але сигнал цей має бути не лише на словах, але і в діях. Усі маємо захищати країну. Кожен на своєму місці. Хто як може.
– Не таємниця, що чимало людей все-таки лишається осторонь волонтерського руху. Серед них є і Ваші колеги. Ви їх намагаєтеся переконати у протилежному?
– Усі свідомі адекватні люди в Україні, безумовно, підтримують країну, її єдність. Якщо людина не розуміє, що відбувається, і не включається в процес допомоги армії та суспільству, значить вона випадково опинилася на українській землі… Я сам категорично не сприймаю таку позицію. Хоча не маю права засуджувати вибір цих людей.
– А як бути тим, хто не у змозі допомогти армії фінансово?
– Та кожен має робити все, що може. Зараз навіть діти долучаються до підтримки армії. Коли приходить волонтерський потяг, найбільшим попитом користуються дитячі малюнки та листи. Вояки їх відразу розбирають, кладуть в кишеньку біля серця, вірять, що це дійсно захищає. Вони перечитують листи у найбільш небезпечні хвилини.
Взагалі мене вразило ставлення наших бійців до власної безпеки. Якщо на початку війни бійці ходили у бронежилетах, то зараз їх майже ніхто не носить. Кажуть, що всі під Богом ходимо і смерті не бояться. Люди або звикають, або проходять внутрішні зміни. Змінює війна людей дуже сильно. Як не дивно, люди стають добрішими. Коли у них на руках гинуть товариші, відбувається кардинальна переоцінка цінностей.
– Та рано чи пізно війна закінчиться і вони повертатимуться до реалій мирного життя.
– Ті, хто адаптується без проблем, стануть лідерами суспільства. А для тих, кому буде важко призвичаїтися до мирного життя, мусять обов’язково бути державні програми соціальної адаптації. Знаю про чудову ідею створити ціле містечко для поранених бійців, де реалізовувалися б корисні програми, у тому числі, з працевлаштування ветеранів. Її презентували 14 листопада.
Я залюбки візьму участь у таких проектах. Кожен має максимально допомагати героям. І зараз, і після війни.
ЯКЩО ДЕСЬ Є ЗАБОРОНА НА УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ, ЦЕ ОЗНАКА ЩО ТАМ СКОРО БУДЕ ВІЙНА. ТОМУ РОСІЯНАМ ВАРТО ЗАМИСЛИТИСЯ
– Виступаючи перед військовими, Ви спеціально репертуар підбираєте? І яку версію гімну виконуєте – офіційно затверджену чи власний оптимістичний текст “Квітне рідна Україна”?
– Хлопці просять веселих пісень, не обов’язково військових. Гімн виконую в канонічній версії. Вперше заспівав його у 2002 році в Японії на чемпіонаті світу з футболу. Потім це знадобилося під час Помаранчевої революції. Вісім років тому я випустив диск караоке гімну і варіант з позитивним редагованим текстом. Мене тоді чимало критикували з владної верхівки за альтернативний варіант гімну.
Тепер на кожному концерті в країні і за кордоном глядачі просять співати гімн.
Причому, почалося це з Росії та Білорусі. Ми заспівали гімн України в Пітері на концерті в лютому цого року, сама публіка попросила. Це був наш останній концерт в Росії. У Білорусі теж співаємо. Там на кожному концерті присутні КГБ-шники, тому власники клубів, де ми виконували патріотичні пісні і гімн, можуть мати проблеми. Аж до закриття закладів і арешту. Та вони, ризикуючи своїм бізнесом, все одно наважувалися нас запрошувати.
– Ви у Росії не виступаєте через можливу небезпеку, яка загрожує Вам?
– Це пов’язано з небезпекою, яка може загрожувати організаторам концертів. Не знаю, чи є пряма заборона концертів українських виконавців, але те, що організатори бояться – 100%. Також спрацьовує негативна інформація про Україну, про “ВВ” і мене особисто, яка подається в російських ЗМІ.
З останніх новинок – як вони спотворили мої слова, сказані на прес-конференції в Одесі. Я розповідав про зростання попиту на українську мову та українську пісню. Мені поставили запитання щодо української естради, мовляв одесити співаюсь російською мовою. То я і порадив одеситам випрацювати свій одеський стиль, так як це було в часи Утьосова на початку ХХ століття. Навіть, якщо такі пісні будуть російською мовою, вони звучатимуть самобутньо і будуть дійсно цікавими. Російські сайти дали мою пряму мову, а заголовки поставили на кшталт “Скрипка пропонує знищити російськомовну естраду”. До тексту він взагалі не мав жодного відношення. Після цього публіка злякалася, почали телефонувати знайомі, питати, що зі мною сталося. А що я можу відповісти? Я не виступаю за заборону жодної з мов світу, а лише хочу, щоб українська була захищена. Ми маємо війну, тому що знищувалася українська мова.
– Так радикально…
– Подивіться на мапу. Території, де українська мова та музика були майже під забороною, окуповані або залиті кров’ю війни. Ось зараз ми сидимо в пабі, а тут звучить чужа музика. Чому так? Чому не крутять Тараса Чубая, “Kozak System” або “ВВ”? Це ж не законами регулюється, а якимось хитрим чином через злочинну діяльність менеджерів закладу. І це у Києві. А на Сході чи Криму ситуація була взагалі плачевною.
Моя теза про те, що українська мова знищувалася принаймні протягом останніх десяти років, не кажучи вже про попередній час, є фактом. У багатьох інтерв’ю я повторюю, що українська мова досі в небезпеці. Натомість мої слова перевертають з ніг на голову, нібито я виступаю за заборону російської мови.
КОНЦЕРТИ В АМЕРИЦІ ТА ІЗРАЇЛІ БУЛИ ОРГАНІЗОВАНІ ЗА ДОПОМОГОЮ ВИХІДЦІВ З РОСІЇ
– Яким чином Вам та Вашим проектам до зміни влади перешкоджали виступати в Криму та на Донбасі?
– Точно таким же чином, як зараз відбувається в Росії. Офіційної заборони немає, але і концертів немає. По факту, якщо десь є заборона на наші концерти, це ознака, що там скоро буде війна. Тому росіянам варто замислитися.
– Як Ваші російські прихильники на такі заяви реагують?
– Я не читаю образливі коментарі у соціальних мережах. Це те саме, що реагувати на написи в ліфті чи на паркані. Натомість мені надходить чимало дзвінків із Росії з питаннями, як допомогти. Вони знають, що я ставлюся дружньо до росіян. Що характерно, концерти в Америці та Ізраїлі були організовані саме за допомогою вихідців з Росії. Росіяни не винні, що їхнє недолуге керівництво спрямувало країну під укіс. Більшість із них – жертви нещадної телевізійної пропаганди. Ми не знаємо, як поводилися б самі, якби потрапили під такий емоційний пресинг.
– Яке враження від закордонних концертів? Помітна зміна ставлення до України?
– Так, це навіть візуально відчувається. Ми грали на Брайтон-біч, де велика концентрація вихідців з України. Там зараз усе в українських прапорах. На концерт багато людей вбрали вишиванки, більше було хіба що на виступі в Торонто. Виступ у Брукліні став наймасовішим виконанням гімну за кордоном України, лунало до двох тисяч голосів.
– Якою буде Ваша подальша діяльність, зокрема щодо просування “українського світу”?
– Концепція моєї діяльності незмінна уже років 15. Однак масштаби збільшуються. Зараз ми готуємо велику акцію “Український Новий Рік” – мабуть, першу подібну акцію за всі роки незалежності. Розширюємо “Країну мрій”, пропагуємо український джаз. Плануємо представити в Німеччині “Українське бароко”.
Але суть не змінюється: якщо матимемо культуру, то і матимемо державу. Щоби знати чуже, треба поважати своє. Має бути взаємна повага і освіченість. Переконаний, що коли буде так, ми матимемо і якість доріг, і рівень освіти, медицини, політикуму і економічний розквіт.
