Я народився в російськомовній родині і до 18-ти років говорив здебільшого російською. Щоправда, кілька разів намагався перейти у спілкуванні з мамою на українську, але запал закінчувався того ж дня… Певним «стопом» для переходу було те, що батько не міг мене добре зрозуміти, коли я з ним спілкувався українською.

Власне, вже з весни 2006-го року я займався громадською активністю серед патріотичної спільноти Харкова і ця спільнота поступово ставала моїм колом спілкування.

Перехід на українську стався після загибелі батька. От я прокинувся 5 січня 2007 року і вирішив, що з цього дня спілкуватимусь українською. Ну а спонукала до мене акція, яку проводили у Києві напередодні нового 2007 року – «З 2007 року переходь на українську» (її висвітлював канал «СТБ»). Тож це був один зі спонукальних моментів. Тож питання мого переходу на українську у побуті і повсякденному житті було справою часу, а ці події стали каталізатором процесу.

Загалом, я десь 2 тижні себе контролював, щоби не перейти на російську. Від переходу на українську десь півтора року пішло на те, щоби мій мозок повністю перемкнувся на українську – не тільки у спілкуванні, а й у всіх мисленнєвих процесах. Десь до року пішло, щоби українська у мене стала питомою для мене, в тому сенсі, що мова сама ллється рікою.

Опанував я українську на хорошому рівні, що дало мені добрий базис словникового запасу у школі. Проте, ясна річ, що цього було не достатньо. І мені дуже допомогло у цьому Українське радіо, Перший канал якого постійно був увімкнений у моїй кімнаті протягом дня (у фоновому режимі).

Удосконалювати мову варто постійно, а для цього слід щось читати. Не лише художню, а й наукову літературу чи науково-популярні статті, яких протягом останніх років побільшало, але все одно відчувається їх брак.

Що ж до приємних чи неприємних моментів, то українська мова завжди давала порозумітися з патріотичними людьми. Приміром, під час поїздки до Польщі у 2004 році ми, підлітки з Харкова, спілкувались з польською молоддю україно-російсько-польським суржиком.

Серед неприємних ситуацій траплялися образливі слова на мою адресу через українську мову (а, значить, патріотичну позицію) серед деяких містян. Основний закид, що я «понаєхал с Западной», хоч моя сім’я переїхала до Харкова із Поволжя, і я корінний харків’янин у третьому поколінні. Це реально приниження, а не ті фейкові, про які заявляють проросійські партії. Коли українця за рідну мову принижують. А на Донбасі – вбивають (і на жаль, випадок Артема Мірошниченка там не єдиний)…

Проте, звісно, хочеться і щоби сайти харківського бізнесу були українською. Звісно, є перехідний період, який складає півтора року від дати набуття чинності закону, але хочеться, щоби найбільші харківські виробники нарешті українізували свої сайти.

Проте, я бачу, що українською зараз починає писати онлайн все більше і більше людей. Так само є позитивні тенденції у сфері обслуговування – причому це особиста ініціатива, а не примус. І це дає можливість сподіватися, що за кілька років мовна ситуація у Харкові буде геть іншою.

Олена Соколинська, викладачка англійської та перекладачка

З дитинства я росла в російськомовній родині і вважала це природнім, доки батько, відомий у Харкові колекціонер книг та краєзнавець, не розповів (мені було 15 тоді) про розстріляне Відродження, Голодомор та насильницьку русифікацію Харкова. Але для мене не це стало переломним моментом в переході на українську.

Про культурологічне та побутове приниження проявів української культури і мови я замислилася вже в університеті. Проте навіть там єдиною четвіркою серед оцінок була за українську мову. На перехід на українську більш за все вплинув бум сучукрліту на початку нульових і після Помаранчевої революції. Суржик Подерв’янського та Карпи, пісні Братів Гадюкіних, вірші Жадана, проза Андруховича і спілкування з авторами непомітно перевели мене на україномовне спілкування. Зокрема суржик, на відміну від казенної української функціонерів та політиків, допоміг не боятися помилок у мові і став мотивуючим фактором.

Перші статті для газети «День» я ще писала російською. Наприкінці 2013 – початку 2014-го – двома мовами, з літа 2014, з початком російської агресії, перейшла на українську. Також перейшла на українську на Фейсбуці.

З газетою «День», щоправда, склалася сумна історія: вони задля економії фінансів перекладають з російської на українську автоматичним перекладачем, і там стали з’являтися такі жахливі тексти українською, підписані моїм ім’ям. В мене не залишилося вибору, як одразу перейти на українську. Тоді стали з’являтися російські тексти, не менш жахливі, за моїм таки підписом. Наприклад, відома волонтерка та доброволець Яна Червона, яка загинула на фронті, в одному інтерв’ю газети «День» стала Яною Красной. Ми сміялися та плакали, пів дня шукали редакторку, яка поставила автоматичний переклад на сайт без перевірки. Зараз я це згадую з болем, бо через такі нібито невеликі помилки та економію на фахівцях ми програємо інформаційну війну.

Переломним моментом для переходу на українську, як у багатьох, став початок російсько-української війни, коли мова стала ідентифікатором. Був страх помилок, як знов-таки у більшості, і небажання скотитися в «азірівщину» – тут допоміг суржик та поїздки в Карпати, розуміння, що жива мова з будь-якими помилками настільки ж далека від штучної психічно обумовленої «чиновничої бімби», як поезія від графоманії.

Ресурси для вивчення мови зараз – це українські блоги, українська література, вірші, поїздки в Карпати, спілкування з україномовними з народження знайомими.

Близькі на мій перехід відреагували позитивно: коли розмовляю в публічному просторі, раптом знаходжу нових друзів – вже маю кілька десятків людей, із якими познайомилася в супермаркетах просто на касі, чи десь на вулиці.

Олесь Штефчук, програміст

Переходити на українську мову я почав із #Мовомарафону у 2016 році — акції до Дня Незалежності України, де протягом 25 днів треба було розмовляти винятково українською. Приєднатися до неї вирішив із декількох причин: мені дуже подобається українська, але я «лінувався» розвивати її, а ще хотів на власному досвіді переконатися, як живеться україномовним у Харкові. До того ж, мені здається неприроднім, що українець не звертається до іншого українця українською. Мову я почав вивчати у свідомому віці, років за 12 до марафону, тому хотів її вдосконалювати надалі. Також, переглядаючи десятки резюме своїх харківських (і не тільки) колег-IT-шників, часто бачив в частині Languagues -> Ukrainian – «native», прекрасно розуміючи, що йдеться в кращому випадку про розуміння, а я люблю, щоб сказане відповідало дійсності.

Щоденне спілкування не справдило жодних побоювань – більшість колег та продавців ніби давно чекали від мене української й показували «ну от, нарешті», говорили «будь ласка» там, де не очікував. А в одному новому магазині почув навіть ціле «Що ж ви в черзі стоїте, у вас же дитина, треба було поза чергою» з усмішкою від продавщиці, що почула моє замовлення й побачила на мені бейбі-слінг. За кількома винятками, де були сумні обличчя, все сприйнялося цілком позитивно – може через те, що більшість людей зустрічалася мене раніше, може, через якусь мою готовність, впевненість чи налаштованість на позитивне.

Єдиним умовним недоліком на початку переходу на українську виявилося те, що я не можу сваритися, не вмію українською говорити різко й негативно. Вдома це суцільний позитив, поменшало суперечок, і мені, зрозуміло, не хотілося дивитися в словник, щоб сказати щось неприємне близькій людині. Та й взагалі, хотілося лишати свою українську теплою, не вносити до неї не притаманну їй, на мою думку, ненависть. Однак коли бачиш тих, хто рухається на червоне світло або їде на велосипеді по переходу – хочеться щось донести цим людям, але розумієш, що поки що не можеш щось чітке й швидкозрозуміле сформулювати, й тому їдеш собі далі, хитаючи головою.

Отак складається враження, що мова вже трошки змінює зсередини, робить тебе м’якшим та добрішим, живить цим.

Під час акції я спілкувався, окрім звичного кола «дім-робота-ринок-супермаркет-друзі», ще з бізнесом, у тому числі дрібним, та з представниками кількох держорганів. За геть рідкісними випадками мову сприймали спокійно всюди, більше на українську у відповідь переходили представники бізнесу, а негативного ставлення, на подив, було однаково більше з боку службовців.

Був випадок із адміністратором в Немишлянському ЦНАПі. Вона мала помітно нервозний стан, хоча зовні була милою. Десь хвилині на п’ятій нашого ділового спілкування вона спитала: «Звідки у Вас така щира українська мова?». Відповів, що в Харкові вивчив, я тут вже 22 роки, а останніх мені вистачило. Чесно відповів їй, що це не складно. Потім доводив, що документи в порядку, а на хвилині п’ятнадцятій вона відверто нервово спитала:

– «Слушайте, а Вы только на украинском, російською ви не говорите?»

– «А нащо? Ви мене чудово розумієте, тим більше, що маєте розуміти, це обов’язок. Та й говорити. Я обираю мову, можу ще французькою, наприклад…»

– «Спасибо, точно не надо».

Була цікава історія із представником КП «Харків-Екоресурс», з яким мав бесіду по телефону, бо він лишив свій номер прямо в хедері їхнього сайту. Коли я побажав доброго дня та спитав умови оренди бункеровоза, він сказав: «Я понимаю, что Вы щирый украинец, но можете сказать, что надо, понятнее?». Я відповів, що говорю термінологією з їхнього офіційного сайту, чим явно здивував співрозмовника.

Але були і приємні випадки, приміром, лікарка із другої міської лікарні, яка переходила в спілкуванні зі мною на українську, якісно все мені розповідала, хоч іноді їй було нелегко. А найліпше враження, може, від несподіванки, на мене справила адміністраторка Слобідського ЦНАПу, яка перейшла на українську майже миттєво і вела так зі мною спілкування, що люди потроху почали до нас сходитися послухати. Було видно, що говорила вона з задоволенням, ніби відкладала на такий випадок.

Вдома я мав найбільшу підтримку, дружині все це подобалося. Вона навіть знайшла в цьому якийсь символізм, що ми такі різні, з різною фізіологією й хімією, походженням і тим, чим переймаємось, а так розуміємо один одного. Вона періодично говорить цілими фразами, що мене дуже тішить, особливо, як для людини, що переїхала 7 років тому із Москви. Син Марко з самого народження від мене її чує, тому для нього ця музика звична. Правда, російську я тримаю собі в запасі на випадок, коли треба щось терміново донести її носію, наприклад.

Зараз постійно удосконалюю українську через мобільний застосунок «Р.І.Д.». Щодня о певній годині він пропонує 3 нових слова, часто дійсно нових і незагальновживаних. Також користуюся Facebook-групою «Українське слово», Телеграм-каналом «Correctarium — Українська мова». Для підтримки й вдосконалення рівня я користуюся винятково україномовними каналами інформації – розважальними тощо.

Раджу також Радіо «Культура», його вже можна слухати і за допомогою мобільного за стосунку (і воно якісне й сучасне, повірте!). Рідко, на жаль, читаю книги – публіцистику, серію книг «Висока полиця», найбільше – Забужко, хоча багата, глибока й різнобарвна мова там у всіх авторів. До того ж, бонусом йдуть фундаментальні знання й розуміння витоків та історії нашої культури в світовому контексті.

Вважаю, що у Харкові говорити українською треба з кількох причин:

По-перше, це нормалізація. Людина звикла наслідувати поведінку більшості або принаймні помітної частини. Чим більше говорять українською, тим більше це стає нормою, тим більше людей будуть наважуватися використовувати саме українську, тим менше будуть переходити на російську ті, хто сюди приїхав з рідною українською.

По-друге, це створення попиту. Легко побачити, що в Харкові меню українською – це виняток (хоча і маємо добру тенденцію), ще рідше зустрічаються офіціанти, які можуть обслуговувати рідною мовою. Це не тому, що така принципова позиція власників чи персоналу, а тому що такий ринок і попит в першу чергу. Кожна людина, що звертається українською, створює інакший попит, актуалізує необхідність володіння персоналу державною мовою. Бо це ж дикість, погодьтеся, що в якісному кафе зможуть порозумітися з іноземцем, бо там офіціант володіє англійською, але от українець буде почуватися іноземнішим за іноземця, бо легко може виявитися, що той таки офіціант українською не володіє достатньо (на його думку).

Це повернення несправедливо й нечесно втраченого. Легко можна підняти переписи населення і побачити цікаву картину: починаючи з першого й закінчуючи останнім, ми маємо перехід від тотального домінування української (з 70-80%) до навпаки – її маргиналізації (36% місто, 53% область) через цілеспрямовану імперську політику. Ми самостійна країна, тож цілком природньо, відчуваючи себе українцем, і повернути мову, яка тут традиційно використовувалася.

Є навіть безпековий фактор. Мова, як інструмент миттєвої ідентифікації, допомагає особливо в прикордонних регіонах, до яких ми належимо. Ми це бачили й під час подій 2013-2014 років, й навіть зараз, коли бачимо фабрики ботів, які намагаються спілкуватися з нами через гугл-транслейт.

Наше місто є джерелом саме української культури в першу чергу – від Квітки-Основ’яненка, через Хвильового до Жадана та тих, хто за Жаданом. Саме тут є Будинок «Слово» й все сузір’я митців звідти; саме тут був створений один із відомих українських правописів, відомий як скрипниківка. Це місто Сковороди, Багалія та Шевельова, Миколи Лисенка, Марії Бурмаки та ТНМК. Й це все відчуваєш, перейшовши на українську – скільки тут українських символів та мелодики, яка так пасує Харкову і його жителям.

Людмила Третьякова, пенсіонерка

Мені 70 років, я народилася і виросла у Харкові. Останні 15 років працювала економістом. Все моє оточення говорило тільки російською мовою. Вперше чисту українську мову я почула років у 20 на заводі – приїхала дівчина із Полтави, яка говорила українською. Я наче слухала музику – настільки красиво звучала мова. До того ж, мені завжди подобались українські пісні. Колись ми з чоловіком подорожували Західною Україною – вразили привітні люди, гарно розмовляють, з нами вітаються. Це по-перше.

По-друге, я не хочу говорити російською, бо не підтримую Кремль і Путіна – вважаю їх москалями. Бо Путін постійно говорить: там, де російська мова, там Росія. А я не хочу жити в Росії – хочу жити в Україні. Якщо хтось хоче жити в Росії – кордон за два кроки. Але якщо ви живите в Україні, то мову треба поступово вивчати – навіть якщо розмовляєте криво. Тому що якщо поряд будуть люди, які розмовляють українською, значить, ця мова буде приживатись і ви не будете розмовляти більш правильно і мелодійно.

Бажання розмовляти українською у мене з’явилось років 5-10 тому. Більш свідомо говорити українською я почала 2-3 роки тому, коли шукала якісні курси української мови. Розмовляти українською для практики я ні з ким не можу, тому наразі єдине, що роблю – дивлюсь українські програми по телебаченню. Я дивлюсь канали «Еспресо», «5 канал», «Прямий канал», «ICTV» люблю українську програму «Говорить великий Львів». Навіть фільми я намагаюсь дивитись тільки українською. Раз на тиждень, по суботам, я беру уроки української мови. Якщо б біля мене хтось розмовляв українською мовою, я б швиденько навчилася.

В тому, що ми не говоримо українською, я вважаю, винні ми і наші батьки. Нас відлучили від української мови – навпаки, почали насміхатися і зневажати, якщо людина розмовляє українською. Я на це не реагую.

Вважаю, що педагоги мають говорити тільки українською. В деяких школах діти не знають, що у нас 5 років іде війна. Знаю проросійську директорку однієї зі шкіл на Салтівці, яка поводиться дуже хамовито. Я жодного разу не чула, щоб вона розмовляла українською. Притому у школі україномовні вчителі надовго не затримуються. Все має йти із родини, але якби у школі змінилося ставлення до всього, було б іще краще. Але у Харкові школи знаходяться під патронатом нашого мера. Треба починати зі студентів, щоб вони не були байдужими. Я бачу, що багато молоді цікавляться подіями, коли трапилася історія із палаткою, із Жуковим, але треба, щоб цікавилося іще більше. Я випадково побачила, що хочуть пересунути палатку, підійшла туди – і познайомилися із іншими україномовними харків’янами. Мені дуже приємно, коли я чую українську мову від молоді. Навіть бійці, які нас захищають – не всі розуміють, що треба переходити на українську обов’язково.

Трапляється і приємне: буквально на днях у магазині продавчиня розмовляла українською разом із покупцем. Я підійшла, щоб уточнити, як правильно українською – буряк чи свекла. Продавчиня пояснила, що правильно українською говорити буряк. Ми мило поспілкувалися українською.

Колись дорогою до джерела зустріла пару, де дівчина говорила українською, а хлопець російською. Збоку я не помітила жодних претензій чи непорозумінь.

Мені здається, що проблема нашої влади була в тому, що багато уваги приділялось зовнішній політиці, а не внутрішній. Приймали багато законів, а треба було починати зі школи. Моя онука ходила на курси української мови, може говорити українською, але навчається в російськомовному класі. Сподіваюся, що колись вона також повністю перейде на українську.

Найосновніше – у Франції, в Англії, в інших країнах люди поважають свою мову. Вона – насамперед. Тоді жоден Путін не скаже: де Росія, там і я. Я вважаю, якщо ми живемо в Україні, то обов’язково повинні говорити українською мовою.

Ігор Алексєєв, аспірант

Українська була вдома завжди, але дуже мало і, радше, як іноземна. Родичі українського походження українською не говорили і більшість із них були московізовані у другому-третьому поколінні. Якісь рефлексії, особливо щодо цього питання, у родині просто не мали місця або не заохочувалися. Але моя бабуся, представниця тих москалів, що жили у Харкові здавна, казала: «Мені соромно, що робить мій народ», «Всю Україну обрусили». Саме вона найбільше сприяла, щоби я змалку вивчав українську. Хоча сама вона нею, здається, взагалі не говорила. Це дозволяє умовно назвати українську моєю другою рідною.

Вільно висловлюватися українською я міг років у шість. Велику роль у цьому відіграв дитячий латиноамериканський серіал «Карусель». Мати часто коментувала, що ми його дивимося, щоби я знав українську, бо «скоро до школи». Пізніше, але у молодшому шкільному віці, ми буквально кілька разів «спробували говорити українською» для її вдосконалення. Вона, очевидно, думала про мою і свою кар’єру. Я ні про що не думав.

У дитячому і підлітковому віці я багато читав і ще більше дивився телевізор. Мовою ані я, ані будь-хто з мого оточення не переймалися. Пригадую лише один випадок, що я заговорив українською із суржиковою людиною, з якою раніше говорив московською. Ця людина поставилася до мене прихильно і після цього стала говорити українською частіше і чистіше. Тут же знайшовся кацапчук, який із цього глузував. Тоді це пройшло майже непомітно і це був один такий випадок (навіть суржику у Харкові я майже не чув!). Приблизно у той же час у Харкові відбувся консультативний референдум «щодо статусу російської мови». Я – дитина – був із тими членами родини, які підтримували українську.

Потім я вчився у технікумі. Багато говорив українською. Викладали в основному московською, а я на ходу перекладав і конспектував нормальною. Це я зараз так формулюю, а тоді я мав м’яке ставлення, бо не бачив багатьох проблем. Або мене змушували їх не помічати. Хоч це було не усвідомлено, але у тому віці я уже виділявся потягом до громадської активності та українства. Звідки це і навіщо – розуміти я почав набагато пізніше або досі осмислюю. Родина до цього ставилася нейтрально. Могла хіба що трошки збільшитися роль суржику або нормальної мови вдома.

Події у країні сильно каталізували оформлення моїх поглядів. Під час «Помаранчевої революції» спочатку я і майже всі мої друзі – за Януковича (бо він проти Америки), потім я стаю за Ющенка (бо він «за мову»). Мене однією цією фразою переагітував товариш із технікума, який говорив вдома у Миргороді суто українською. За Ющенка – значить за Ющенка. Почав «ходити на Майдан», дуже багато думати і говорити про те, що треба робити. З’явилося багато нових знайомих, з якими я спілкуюся і досі. Частина моїх найближчих друзів – звідти. Тоді я зрозумів невіддільність мови від політики. Саме зрозумів, а не якось відчував чи раціоналізував свої інстинкти чи фрустрації. На усвідомлення того, що проблема мови знаходиться суто у науковій площині – знадобилося ще пару років багатих на самоосвіту та різний практикум у суспільстві.

У сімнадцять років я знав уже багато історій українізації та московізації і, як зараз пам’ятаю, задав собі питання: «Якою мовою говоритимуть мої діти?». Це стало точкою зламу. Дітей поки немає, але московську з тих пір я майже не застосовую.

Після технікуму я вступаю перевчатися на філософію та психологію і працюю. На той момент я мав розуміння, що української мови в Україні має бути набагато більше і що московська добровільно місцем не поступиться. Мав безліч прийомів переагітовувати оточення. Вступав у Каразіна на денне, побачив, що там майже все російською та за тиждень перевівся на заочне, щоби менше у житті було московської мови. Воювати ні з ким не став – українізацію треба провадити так, щоби не мати зворотнього ефекту. Отже, у дев’ятнадцять років я уже був сформованим фанатом української мови. Вдома говорив двома мовами. Різниця у підході моєму та родини стала дуже великою. Я став замислюватися, хто з родини коли українізується і що я буду робити, якщо цього не станеться. Моя родина була досить проблемною і зв’язки з багатьма її членами дуже послаблені або втрачені. Це дуже жаль і так не повинно бути, але це дуже полегшило українізацію.

До Росії я погано не ставився дуже довго. Не маючи достатнього розуміння суспільних процесів, я був переконаний, що можлива «Росія без Путіна». «Близький за мовою народ, який є противагою Китаю, який багато дав світовій культурі, братній народ» – так я сприймав москалів. Постійне втручання РФ у наші справи через непатріотичного і злочинного Януковича, «Мовний Майдан», на який я ходив чотири місяці, як на роботу – ось ті чинники, які сфокусували мої інтереси на поглибленні розуміння, що взагалі відбувається і чим може закінчитися. У 2014-му я про москалів уже нічого нового не дізнався і мені дуже шкода, що я не можу бути в нинішній армії.