День української мови

Опубліковано:

Щороку, дев’ятого листопада, яке вважаємо днем створення української писемності, ми традиційно згадуємо про мову, складаємо їй дифірамби, завчено оспівуємо її мелодійність, милозвучність, наділяємо її затертими епітетами, не надто задумуючись над тим, що вона для нас насправді значить. Чи не нагадує це ситуацію, коли раз на рік, в зручний для нас день, ми згадуємо про батьків, вибираємося на село, аби потішити їх своєю неповторною особою, зажити  щедрих дарів квітучого саду-городу і, втомившись від  всього того, назавтра повернутися до «реального» життя?

Чи не про таке писав талановитий поет і композитор Віктор Охріменко у своєму вірші «Мові»:

«Рідко ми тебе вживаєм –

наче паску в день святковий.

Тебе всяко обзиваєм,

українська рідна мово:

солов’їно-калинова,

цимбалисто-сопілкова,

соколино-беркутова,

лебедино-гусакова

і лірично-мелодична,

і пісенно-колискова,

освіжаючо-кринична,

коломийково-казкова,

переливчасто-срібляста,

полуденно-світанкова,

сорочино-зозуляста,

Азарово-урядова…

Цих епітетів, напевно,

вже придумали чимало.

Було б краще, щоб щоденно

ми тобою розмовляли.»

Як називається таке ставлення до батьків ми здогадуємося. Знаємо також до чого те приводить. А як назвати подібне ставлення до мови? Які наслідки маємо очікувати від зневаження, фактично, зради власної мови?

Можливо, комусь видається, що слово «зрада» в цьому контексті невідповідне? Хтось пригадав відомий вислів: «Щобільшою кількістю мов ти володієш, то більше ти людина»? Справді, знання іноземних мов долучає нас до культури інших народів, до світових наукових здобутків, до найпередовіших технологій, робить нас громадянами світу.  Зрештою, світ глобалізується і та тенденція щодалі більше набирає обертів. В такому світі володіння кількома мовами, особливо інтерлінгвою, стає критичною потребою, життєвою необхідністю, аби бути успішним, не залишитись на задвірках світу.

Але ж ми тут мовимо дещо про інше, а саме, про цілком реальні загрози українській мові на її споконвічній території – там де вона виникла і і розвинулась до однієї з найбагатших літературних мов світу – в незалежній, нібито сьогодні, державі Україна. З огляду на це, слово «зрада» цілком адекватно відображає те, до якого стану ми її довели.  Я не обмовився, кажучи «ми». Кожен з нас доклався, певною мірою до сьогоднішнього занедбаного стану нашої мови. Хтось, активно борючись за надання державного статусу мові імперській, хтось, граючи на тому, інші – своєю вичікувальною, а то й байдужою позицією. Хіба ж то не ми приїжджаючи, скажімо, в  Донецьк  чи Ялту, поводили себе так, начебто опинились на просторах «матушки-Рассеи», легко й без жодного примусу переходячи  на мову російську? Хіба то не ми запопадливо переходимо на російську у розмові навіть не з питомим росіянином, що було б звичайною толерантністю, а зі зросійщеним хохлом, який мешкаючи все життя в Україні, не вважає за потрібне навчитися нашій мові?

Може в когось з патріотів такі звинувачення викличуть протест, але факти дуже вперта річ і вони свідчать про те, що сфера вживання української мови за часи незалежності практично не розширилася, а десь, якщо пригадати  советські тиражі української книги, і звузилася.  Чи могло таке статися, якби кожен з нас на своєму місці доклався до відродження нашої мови?  Хіба ж то не ми всі ці роки приводили до влади людців, які перманентно демонстрували (досі демонструють!) відсутність системної державної політики подолання наслідків русифікації, яка проводилась, натомість, симтемно й планомірно протягом століть?  Хіба ми не бачили, як безголові хохли від українського політикуму загравали зі значною мірою зрусифікованим  електоратом південних і східних регіонів? Хіба не помічали зухвалого тиску на мову численного і вельми впливового клану відвертих лоббістів повернення в лоно Великої Росії? Хіба не бачимо, що й сьогоднішня «революційна» влада «патріотів» явно не розуміє значення мови для творення успішної держави?

Читаючи ці рядки, хтось може подумати, що автор дещо згущує кольори, надаючи аж такого значення мові, яка для більшості існує лише, як засіб спілкування. Подумаєш, там, – бідують якісь там письменники-поети, які вже й забули, що воно таке, ті гонорари! А для звичайної людини – що українська, що російська, китайська чи англійська – яка різниця, якщо людина буде почуватися щасливою?

Не так все просто, панове.  Мова – то далеко не примітивний засіб спілкування. Мова – то цілий космос, який формує культуру, світогляд, життєву філософію. Ті, хто захотів долучитися до вигод розвинутих країн, перебравшись до однієї з них, добре знають, що найперше, чого вимагає від тебе така країна, це, щонайменше, знання мови, культури, історії. Але навіть виконання тієї умови не є гарантією, що тебе сприйматимуть в подальшому за повноцінного «свого». Найчастіше, те потребує зміни поколінь.

Значення мови, насправді, неможливо переоцінити. На моє глибоке переконання, саме мова є найголовнішим структуроутворюючим елементом підмурку, на якому вибудовується нація, цементуються стіни держави (див. статтю «Мова, як фундамент існування нації», Портал Мовної Політики http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/  або КС № 34/2014 http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=13801 )

Але, може це лише недолуга точка зору автора? Можливо, в цивілізованому світі погляд на мову дещо інший? Ось реакція на зазначену статтю колеги-письменниці з Південно-Африканської республіки  Piper McDermott: «I absolutely agree that language is possibly the most important aspect of an individual and a people’s identity – and the one sure way to target any given group is to undermine their language.» («Я повністю погоджуюсь, що мова є, напевно, найважливішим аспектом  неповторності особистості  і народу – і один з певних способів створити  загрозу для будь-якої групи, це підкопати під їх мову.»)

Може хтось призабув, але й Велика Британія, і Франція, Іспанія, Німеччина, та ж сама Росія – всі ці держави утвердилися, не в останню чергу, завдяки мовному об’єднанню і кожна з них робить все, аби не допустити мовної дезінтеграції.  Приклад, скажімо, Росії, яка під приводом захисту нібито попраних прав російськомовних в Україні, анексувала Автономну республіку Крим, намагалася поширити те на весь південь і схід Краю, розв’язала війну на Донбасі, свідчить, що жодної реальної двомовності на федеральному рівні всередині власної держави вона не визнає.  Так, на анексованому півострові, попри офіційно визнаний державний статус  трьох мов – кримськотатарської, російської та української, їх можливості зовсім не однакові. Так, за визнанням першої заступниці «Міністра освіти, науки і молоді» російського уряду Криму  Наталії  Журби, « В цьогорічному  навчальному плані, який нам надіслало федеральне міністерство освіти, виділено всього одна-дві години, які можна розподілити на вивчення кримськотатарської або української мови.»  (http://ru.krymr.com/content/news/27083911.html ) І це в той час, коли на вивчення російської мови виділяється 5 годин.

Не дивно, що з таким підходом, у сьогоднішньому Криму закриті майже всі українськомовні класи, значно скорочено викладання української, кримськотатарської мов, кардинально переформатовано Українську гімназію, так що українського там лишилося дуже мало.

В самій Росії, жодним казанським татарам, марійцям, чи удмуртам, попри державний статус їх мов,  навіть на думку не спадає вимагати, аби їх діти могли навчатися не те, що в московських університететах, а навіть в середніх спеціальних навчальних закладах та вишах власних автономій на рідній мові. Лише учням Башкортостану,  Татарстану та Якутії дозволено навчатися рідною мовою до одинадцятого класу. Карелам пощастило значно менше. Відомий прецедент, коли під приводом уникнення сегрегації (!) в республіці було заборонено функціонування повністю кареломовних дитячих ясел.

Як бачимо, поборники прав російськомовних українців, пильнують мовних прав своїх власних громадян далеко не з таким запалом.

На противагу тому, українське мовне законодавство виписане значно лояльніше до прав національних меншин. Притому, воно стосується не лише корінних народів, як от кримськотатарського, мова якого, сформувалася в межах Криму і немає жодної іншої країни в світі, де б вона могла вільно розвиватися,  але, скажімо, й етнічних росіян, за якими стоїть велика Росія,  і навіть російськомовних українців(!). Це законодавство до сьогодні утримує в Україні коштом платників податків величезну кількість шкіл, де навчальний процес відбувається виключно російською мовою і далеко не до дев’ятого класу, як те визначено навіть для державних мов суб’єктів федерації Росії. Більше того, навчальний процес в переважній більшості середніх спеціальних навчальниї закладів і вишів, відбувається також мовою нашої північно-західної сусідки. Наукові заклади, виявляється, теж не обмежені у використанні мови і мій читач вже, певно, здогадався, якою саме мовою там переважно користуються.

То, для кого ж, нашим коштом, ми готуємо кадри, панове? На кого, зрештою, працює наша наука? А що вже казати про мову, якою, послуговується військо!

– Не чіпайте війська! – скажуть мені, адже добра половина тих, хто зупинив на Донбасі «русский мир» – то російськомовні вояки. Істинно і слава їм! Але те не маємо виставляти як доказ для збереження сьогоднішньої абсолютно деструктивної, самознищувальної мовної політики Краю.

Ще раз наголошу, що мова це не лише засіб спілкування. Це спосіб мислення, самоусвідомлення, самоідентифікації. Сягаючи коренів нашого роду, вона живить нас в нашому сьогоденні розумінням того, хто ми є на цій Землі, знанням пройденого шляху і перспектив.  Як не можна адекватно, у всіх тонкощах, сприймати японську культуру через мову пігмеїв ака, власне, через будь-яку іншу мову, окрім японської, так само абсурдним є зватися етнічним українцем, виховуючись на культурі чужого народу. Тут, звісно ж, не йдеться про нав’язування української мови, культури громадянам України інших етносів – киримли, мадярам, росіянам, чи кому іншому. Йдеться лише про те, щоб об’єднати, врешті, Край за допомогою найпотужнішого цементу – мови.

Задля цього маємо рішуче відкинути блудливі думки про надання статусу другої державної будь-якій іншій мові. Якщо навіть федерації не можуть дозволити собі відступитися від цього правила, то унітарна держава має майбутнє, лише закладаючи його на основі єдиної державної мови. Це не означає, звісно, утискання регіональних мов, тим більше, мов корінних народів. Нещодавно ухвалений Верховною Радою закон про передачу влади на місця дає якнайширші повноваження місцевим громадам утримувати будь-які навчальні заклади, які лишень вони вважають  за потрібне утримувати. А проте, викладання у державних навчальнх закладах, зокрема у всіх середніх спеціальних навчальних закладах, у всіх вишах,  має бути майже виключно україномовним. Слово «майже» вжите задля того, аби в Україні могли з’явитися навчальні заклади, в тому числі й виші, не лише російськомовні, а й англомовні, франкомовні, etc. Те ж саме стосується  мови державних наукових закладів. Чиновники державних установ, органів влади на місцях мають безумовно володіти державною мовою і, залежно від регіону, мовою регіональною.

Цілком зрозуміло, що перейти до того можна лише поступово, за умови системної роботи над відродженням мови, що є неодмінною, ключовою умовою відродження Краю. Як свідомі громадяни, маємо закладати основу того процесу в кожній сім’ї, маємо змусити державу продовжити його в системі дитячих садочків, шкіл, аж до вишів і подальшого безкраю життєвого моря. Українська мова має стати нашим природним оточенням, частиною кожного з нас.

В цій короткій статті автор не ставив перед собою мети занудити свого читача до смерті, розписуючи всі тонкощі того процесу, хотів лишень ще раз звернути увагу на нагальну необхідність взятися до того якомога швидше.

Випхана з життя, зведена лише до вузького кола художнього слова,  українська мова має повернутися і посісти належне їй місце у всіх його сферах – від сфери науки і інтернет-технологій до таких специфічних галузей, як космічні проекти (не забули ще, що Україна була не так давно на стрижні того потоку?), авіація, мореплавство, медицина і в багатьох інших. Це непроста справа – грандіозний проект, насправді, який вимагатиме років часу і титанічних зусиль. Укладання лише словників термінів потребуватиме скоординованих зусиль лінгвістів і фахівців  вже названих і багатьох неназваних галузей, але результат буде вартий будь-яких зусиль, адже результатом буде справді єдина, багата і сильна Україна.

11 листопада 2015

Валентин Бут

Становище української мови в «українському» інтернеті (ІНФОГРАФІКА)

Опубліковано:

Станіслав Свідлов зробив чергове (перше, друге) дослідження що до стану української мови. Цього разу він проаналізував мову українських сайтів.

Для свого аналізу я користувався трьома рейтингами top.bigmir.net, top.i.ua, liveinternet.ru. Результати по кожному з цих рейтингів дещо відрізняються, але є пропорційно схожими. Так за рейтингом top.bigmir.net українською мовою користується 15,20% українських сайтів, за top.i.ua 24,40% сайтів та за liveinternet.ru всього 8,80% сайтів. По російській мові top.bigmir.net та top.i.ua показують майже однакову частку сайтів 59,60% та 59,20% відповідна, а liveinternet.ru показує трохи більшу частку 66,80%. Серед тематичних категорій українська мова домінує тільки серед державних, освітніх та літературних сайтах. В усіх інших сферах домінуюче положення займає російська мова. Особливістю українських двомовних сайтах є те що, зазвичай, україномовна версія не є основною версією сайту. І вона є якісно та функціонально неповноцінною.

Два рейтинги українських користувачів Facebook, watcher.com.ua та zmiya.com.ua, показали майже однакові результати. За ними українською мовою користуються 39,56% і 42,22% користувачів, а російською 53,78% і 53,56%. За даними каталогу українських виробників «Зроблено в Україні», тільки на 32% сайтів українських виробників присутня українська мова. Читати далі

На українських телеканалах зменшується кількість україномовного контенту (інфографіка)

Опубліковано:

Лише п’ята частина телепередач на українському телебаченні – україномовна. І це число поступово зменшується. Про це йдеться в результатах моніторингу, який провели активісти Громадянського руху Відсіч в рамках кампанії Бойкот російського кіно.

Згідно з їхніми даними, якщо на початку червня частка української мови на ТБ становила близько 28%, то тепер вона зменшилася до 23%. Тобто за 5 місяців ця частка зменшилася на 5 відсоткових пунктів — українська мова зникає з телеефіру зі швидкістю 1 відсотковий пункт на місяць. Читати далі

2016-й оголосили роком англійської мови в Україні

Опубліковано:

Згідно з новим Указом президента України Петра Порошенка, 2016 рік оголошено роком англійської мови в країні. 

Метою такого рішення українського лідера є «сприяння її (англійської мови) вивченню для розширення доступу громадян до світових економічних, соціальних, освітніх і культурних можливостей». Читати далі

Головний поліціянт Рівненщини: “Говорю російською, щоб зрозуміли мешканці Східної України”

Опубліковано:

Очільник Головного управління Національної поліції у Рівненській області Сергій Максимов спілкувався на прес-конференції російською мовою. У журналістів Рівного виникли запитання, чому б не перейти на українську мову.

Разговариваю на русском языке, чтоб нас понимала и восточная часть Украины, в том числе. Чтобы все понимали, что у нас не ущемляют граждан, которые разговаривают на русском, – сказав Максимов. Читати далі

Гріх

Опубліковано:

Маю думку щодо „російськомовних патріотів“, яку намагаюся поширювати. Але стосується ця думка тільки тих, хто дійсно ризикує життям в ім’я ідеалів. Якось би треба їх нахилити до переконання, що їхня московська мова не є ідеалом, а швидше персональним гріхом проти України, тієї України, за яку, дослівно, проливають кров. Що російськомовна Україна не варта їхньої крові, і що коли вони навчаться вже тепер і негайно назавжди покинути рідну, всього лиш в другому поколінні, московську мову, – то це буде спокутою первородного гріха, вартіснішою для України, аніж їх пролита кров.
Перегрішення (гріх) буває буває вольнеє і невольнеє. Так чи инакше, люде йдуть до церкви і там сповідаються. Як зробити, щоби добровільно (за спонукою совісті) щиро вважали гріхом свою слабкість не тільки, як вчить Церква, в перелюбі, в окраданні та заподіянні кривди знедоленій сироті, але й в окраданні і заподіянні кривди Сироті – Українській Мові.
А вона є сиротою, бо її вигнали з панських палат (читай з „establishmentу“).
Чи, може, так запланував Інтер-Космо-ЕвроСоюз, а Президент–просто виконавець?

На Донеччині держслужбовці вчитимуть українську мову

Опубліковано:

Глава Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський буде боротися з сепаратизмом на Донеччині за допомогою державної мови. На своїй сторінці у Фейсбуці він повідомив про початок навчання всіх держслужбовців української мови, – пише akcent. Читати далі

У Києві з’явилася соціальна реклама про українську мову

Опубліковано:

У столиці з’явилися білборди з написами про українську мову.

Соціальну рекламу, що популяризує державну мову, запустила ініціатива Дріжджі. Надрукувала та безкоштовно розмістила Київська міська державна адміністрація – відповідні витрати передбачені Концепцією розвитку української мови м. Києва на 2015-2020 роки. Читати далі

Владислав Кириченко: Ми втратили Крим та Донбас і через те, що неможливо було купити дитині журнал українською

Опубліковано:

Владислав Кириченко: В тому числі проти Ложкіна я й ходив на Майдан. Бо для мене це була також і національна революція. А Ложкін для мене – барига та українофоб, для якого не існує проблеми створення української політичної нації. Ми втратили Крим та Донецьк з Луганськом і через те, що в супермаркетах неможливо було купити дитині журнал українською. Весь глянець, завдяки таким , як Ложкін (нинішній глава Адміністрації президента до 2013 року володів найбільшим медійним холдингом на ринку друкованої преси, – «Главком»), був російськомовним. У 2014-му році для нас революція не скінчилася, ми вкотре отримали можливість працювати над розбудовою української держави.  Читати далі

Ave, Lingua! Мовний націоналізм та його роль у збереженні державності – Христина Потапенко

Опубліковано:

«Мова людини є для неї сутністю її душі»

Йоган Ґ. Гердер

У другій половині ХVIII, коли поняття державного націоналізму не існувало як такого, а саме слово націоналізм не мало жодної негативної конотації, завдяки працям німецького філософа Йогана Ґ. Гердера були введені поняття культурного та мовного націоналізму. Прояви державного націоналізму почали виникати з наполеонівськими війнами, коли держави, на які насувалась хвиля територіальних претензій Наполеона, розпочинали боротьбу за свою національну ідентичність та державу. Гердер у своїх працях «Мова і національна індивідуальність», «Про походження мови», «Ідеї до філософії історії людства», розкриває питання важливості збереження та розвитку мови. В одній зі своїх праць він зазначає:

«Чи є щось дорожче для народу, ніж мова його батьків?
У цій мові зосереджена вся думка народу, його традиції, історія, релігія та основи буття, все його серце і душа. Позбавити народ його мови означає позбавити його єдиного вічного блага»

За Гердером, саме від мови починається розбудова національної самобутності і власне мова є фундаментом всіх культурних цінностей народу. Мова – це основна прикмета роду, за якою розрізняли на категорії «свій» та «чужий». Знищення мови того чи іншого роду призводило до його зникнення, оскільки стиралась його найважливіша дефінітивна ознака. Гердер багато писав про культурний націоналізм, але з поміж нього виділяв мовний націоналізм як невід’ємний чинник існування першого. У часи, коли державний націоналізм був лише засіяним у суху землю імперіалізму зерном, мовний націоналізм давав свої плоди, завдяки філософським напрацюванням Гердера, який заклав цю ідею в голови поневолених імперіями народів. Загарбати території для імперії було неважко, військова могутність та чисельність давалась взнаки, але в боротьбі з мовою та культурою військо було безсиле. Звичайно, можна було вбити носія мови, але краще вбити мову, бо людські ресурси все-ж були потрібні, особливо ресурси без самоідентифікації.

В Російській імперії, а згодом СССР, «війна з мовою» була чи не найзапеклішою. Мовний шовінізм правителів Російської імперії та СРСР щодо української мови став наріжним каменем розвитку українського мовного націоналізму. Довгий час основним інструментом знищення України було знищення української мови та творення ідеї так званої «спільної історії». Історію можна сфабрикувати, а от мову потрібно було просто вбити або вбити людей, які нею розмовляли. Голодомор 1932-1933 рр. це, з поміж усього, і мовний геноцид.

Варто звернути увагу, що мовний націоналізм в жодному разі не можна ототожнювати з мовним шовінізмом. Шовінізм це вбивство чужого, націоналізм це захист свого. Шовінізм спрямований на знищення іншої нації, це проповідь національної виключності, у свою чергу націоналізм – це дії спрямовані на боротьбу проти шовінізму та загарбання. Важливо сприймати націоналізм не в категоріях його негативних трактування. Саймон Дюрінґ писав: «я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією. Що ж як не культура захищає від культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?».

Мовний націоналізм можна розуміти як намагання здобути для спільноти право на використання рідної мови у вищих сферах спілкування – освіті, пресі, періодиці, літературі, науці, релігії, судочинстві, у державних структурах, на виробництві і т.д. Відомий американський учений Уріел Вайнрайх подає наступну дефініцію мовного націоналізму, що це «ставлення до мови як до неподільної єдності і, яка, на противагу іншим мовам, посідає високе становище на шкалі вартостей, становище, яке потрібно захищати».

Націоналізм – це свобода, писав С. Дюрінг. Мовний націоналізм – це свобода розмовляти рідною мовою у всіх сферах життя, як приватного, так і публічного. Такий же висновок можна зробити з тези Антона Лембеде, президента Африканського Національного Конгресу Ліга Молоді (АНКЛМ) та архітектора південно-африканської повноцінної ідеології африканського націоналізму:

«Історія новітнього часу – це історія націоналізму. Націоналізм випробувано в народній боротьбі й у вогні битв; він виявився єдиною протиотрутою від чужоземного панування й сучасного імперіалізму. Саме з цієї причини найбільші імперіалістичні держави гарячково й щосили намагаються пригасити й викорінити всі націоналістичні тенденції серед своїх чужорідних підданців. Саме тому вони щедро витрачають колосальні суми на пропаганду проти націоналізму, відкидаючи його як «вузький», «варварський», некультурний», «диявольський» тощо»

Розвиваючи ідею Гердера, Олександра Єфименко у статті „Пам’яті Тараса Григоровича Шевченка” писала:

«Втрачаючи рідну мову, народ втрачає разом з нею і своє духовне надбання, яке він нажив за багато віків, свій особливий спосіб розуміння світу, особливий спосіб передавати це розуміння, свої запаси мудрості, що зберігаються в народній поезії, в творах усної словесності, якими багатий кожний обдарований народ»

Гердер ніколи не був державним націоналістом, але став батьком націоналізму мовного та культурного. Він вважав, що людині необхідно мати власну культуру та мову, оскільки, якщо їжа і вода потрібна для того, щоб жити біологічно, то мова та культура – щоб жити націє-культурно, тобто бути частиною якоїсь групи. Мова та культура є ідентифікаційними чинниками цієї групи. За концепцією Гердера мова також є свідомістю і дією. Кожна людина, яка вважає себе націє-культурною одиницею конкретного суспільства має спільну ідею та реалізовує її протягом всього життя. Гердер писав:

«Причиною виникнення такої кількості мов стали розбіжності в поглядах на велику спільну мету, а не тільки міграція народів»

Мовний націоналізм важливий для збереження цієї мети кожним народом, кожною його націє-культурною одиницею. Такою метою є саме збереження, колись роду, а тепер нації. Нація не може існувати без ідентифікаційних ознак, бо власне завдяки цим ознакам група людей отримує цей величний титул «Нація» та отримує право на власну територію, владу та інші атрибути державності.

Для розвитку мови та її переходу до наступника роду, між мовою та окремою людиною має бути тісний фізичний та духовний зв’язок. Мова має бути не зовнішньою потребою існування та комунікації з метою задоволення матеріальних потреб, а перш за все внутрішньою потребою душі, для якої саме ця мова є зоною абсолютного комфорту. Імперіалізм руйнує зону абсолютного комфорту, нападаючи на мову з бажанням якщо не знищити, то до мінімуму звести її роль та вплив на індивідуумів. Проте, варто зазначити, що в імперіалізмі, наслідком якого є народження мовного націоналізму, Гердер вбачає не лише деструкцію, але й спонуку для розвитку мови. Гердер зазначає:

«Чим більше він (народ) буде звернений проти інших, тим стане згуртованішим, дужче триматиметься свого коріння, складатиме пісні про діла своїх предків, робитиме їх своїми гаслами, вічними пам’ятками, з тим більшим патріотичним почуттям, у тим більшій чистоті зберігатиме цю пам’ятку – мову, і тим інтенсивніше відбуватиметься вдосконалення мови як говірки предків; тому природа вибрала цей шлях удосконалення мови»

Відновлення апетитів недобитої північної імперії є з одного боку деструктивним фактором для держави, але є безумовно і чи не найважливішим фактором розвитку націоналізму та патріотизму. Однак, з поміж яскравого політичного та державного націоналізму-патріотизму не можна забувати про неабияку роль мовного націоналізму, безсумнівно важливішого від своїх молодших братів.

Вивчити мову звичайно важче, ніж одягти вишиванку, проте, це набагато дієвіший спосіб зберегти національну самобутність, оскільки вишиванку набагато легше здерти з тіла, ніж мову видерти з душі. В жодному разі, не хочу применшити ролі культурного націоналізму, який, зокрема проявляється в національному одязі, традиціях та обрядах, але перше все має бути мовний націоналізм, а  уже разом з ним і культурний, який в аксіологічному вимірі втрачає свою вагу без першого. Мовний націоналізм – це фундамент, а без фундаменту неможливо збудувати будинок націоналізму культурного.

З поміж усіх визначень мови, Гердер звертав особливу увагу на те, що

«мова – це скарбниця людської думки, до якої кожен по-своєму щось дає, це сума діяльності всіх людських душ».

Тому відкидаючи мовний націоналізм, кожен член нації множить на нуль діяльність своїх предків, які творили та берегли мову, щоби згодом передати це багатство наступним покоління. Мова це асонанс безлічі людських душ, з’єднаних однією ниткою національної самобутності, що передається з покоління в покоління та дає можливість заявити та підтвердити свої права називатись «Нація».

 

Використані джерела:

  1. Гердер, Йоган Ґ. (2010). Мова і національна індивідуальність. Націоналізм: антологія. Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. Київ: Простір. Смолоскип. с. 3-9
  2. Гердер, Йоганн Г. (2007). Трактат о происхождении языка. Москва: ЛКИ.
  3. Дюрінг С. (1996) Література – двійник націоналізму? Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис.
  4. Мандела, Н. (2015). Довгий шлях до свободи. Київ: Наш формат
  5. Радевич-Винницький, Я. (2010) Іван Франко й український мовний націоналізм. Нагуєвицькі читання – 2009: Іван Франко і парадигми соціально-гуманітарних наук початку ХХІ століття. Дрогобич. с. 195 – 227.

 

© Христина Потапенко