У Конотопі на Сумщині міська влада звернулась до підприємців з проханням дотримуватись мовного законодавства та українізувати вивіски та оголошення.
Про це стало відомо з Фейсбук-сторінки міського голови Конотопа Артема Семеніхіна.
“Вже більше 90% рекламних носіїв в місті Української перемоги Конотопі є державною мовою”, – повідомив міський голова. Читати далі
9 лютого Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оштрафувала вісім радіостанцій за недотримання ними квот пісень і ведення програм українською мовою, – пише Детектор медіа.
За результатами позапланових перевірок Нацрада призначила штрафи у розмірі 5% ліцензійного збору таким радіостанціям: Читати далі
У херсонському Центрі надання адміністративних послуг чиновниця відмовила в обслуговуванні українською мовою Ігорю Петренку, капелану та волонтеру української армії.
Про це розповіла активістка Римма Бараненко на своїй Фейсбук-сторінці.
Ігор Петренко розповів, що працівниця ЦНАПу спершу відмовилась зробити необхідну ксерокопію паспорта, а коли капелан попросив, щоб у державній установі до нього звертались українською мовою, почала його ігнорувати, а згодом викликала охорону. Після цього капелану довелось захищати свої права на обслуговування державною мовою перед охоронцем та начальницею відділу. Читати далі
9 лютого Національна рада з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення про трансляцію в Україні двох італійських і двох латвійських телеканалів, а передачі National Geographic Channel будуть доступні українською мовою, – повідомляє Детектор медіа.
Відповідні зміни було внесено до Переліку іноземних програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення і законодавства України.
Доступними для ретрансляції в Україні стануть італійські телеканали Novela TV і Water Planet. Канал Novela TV (в форматах SD і HD) буде цілодобово транслювати фільми польською мовою, а Water Planet – пізнавальні програми, також польською мовою. Читати далі
Я можу розповісти сотню історій про україномовність — мою та моїх близьких. Можу розповісти про те, як у дитинстві знайома дивувалася слову «прізвище» з уст моєї сестри: «Чого ти кажеш «прізвище»? Кажи «фамілія». А наша родичка гидливо кривила губи, почувши від мене слово «плівка».
Можу розповісти про те, як моя шкільна подруга сміялася зі слів «перепрошую» і «кокетка» (саме в українському звучанні «кокетка», не російське «какєтка»).
У поїзді (я вже студентка) провідник відмовлявся дати мені ковдру, бо що таке ковдра? Глупа ніч, усі сплять, а він учив мене казати «адєяла», бо «ковдра» ніхто не розуміє, і взагалі що то за сон рябої кобили — ця наша українська мова, чого ми так на неї напосілись. От у нього донька володіє англійською і ще якоюсь, багато з ким спілкується, багато де їздить і каже, що українською ніхто ніде не розмовляє і нікому вона не потрібна.
Водій у маршрутці перекривляв моє слово «решта».
Моя сусідка по гуртожитку, читаючи Ніцше в бібліотеці Вернадського, чула поряд щиро здивований голос: «Девушка, Ницше на украинском? Как это Ницше может быть на украинском? Как? Вы и с друзьями разговариваете на украинском? Разве это возможно?».
Мій україномовний друг-італієць ішов у кіно на розрекламованого «Поводиря» і половину фільму не розумів, адже половина була несубтитрованою російською (російська там виправдана, адже саме нею спілкувалися чекісти, але чому без субтитрів?).
Син моєї подруги вчить німецьку мову в Ґете-Інституті. Викладачка пояснює німецьку граматику російською. Хлопець не розуміє, бо чого б він мав розуміти слова «падеж», «глагол», «склонение», якщо ніколи їх не вчив? Чому, щоб опанувати іншу мову, він має вдаватися до посередництва ще якоїсь третьої, незнаної? Група російськомовна, але хлопець має позицію, і вона натикається на насмішки й ворохобню: сусід по парті, старший на рік чи два, обурюється: «Да тебя никто не понимает, ты что, не можешь говорить нормально!».
Моя подруга, мама дівчинки-другокласниці, каже, що змушена постійно пильнувати мовне оточення своєї дитини, боротися за нього, бути насторожі, аби в разі чого дати відсіч. Тільки-но відволічешся — і твою дитину вже вчать пісеньок «Ходит-ходит серый волк», «В лесу родилась елочка», пропонують російські книжки й у разі чого виправдовуються «какая разница, какой язык».
Якщо ви україномовні, теж можете розповісти сотню історій. Ці історії перетікатимуть одна в одну, і годі переповісти все, адже є випадки, які ми запам’ятовуємо, бо вони кричущі, а є такі, на які вже не звертаєш уваги або звертаєш, але мовчиш, інакше говорити довелося б виключно про це.
Якщо коротко, ті історії не так про «крихітну свічечку букви Ї» та «місячний серпик букви Є» (за Іваном Малковичем), як про невпинну боротьбу, яку веде стійке, але водночас крихке Я в країні, де мало б почуватись якнайкомфортніше.
Ця боротьба не минає безслідно для здоров’я: організм, навіть загартований, виснажується. У десятирічного сина моєї подруги, щойно він виходить із Ґете-Інституту, починається істерика. У мене після розмови з провідником про «ковдру» й «адєяла» всю ніч безсоння. Мама другокласниці тому й відволікається іноді, тому й дає слабину, що жити в стані постійної боротьби неможливо. І головне питання: чому боротися за це маємо ми особисто, а не наша держава, безпека якої й полягає в захисті державної мови?
Ви кажете: «мовний патруль». Усе життя ми, україномовні по східний бік Збруча, стикаємося з мовним патрулем багатьох російськомовних. І, як на мене, проблема, яку часом озвучує дехто з них, мовляв, Українська держава насаджує українську (приклад, який часом наводили кримчани, — українська мова на поясненнях до лікарських препаратів), полягає в тому, що Українська держава недостатньо послідовно, а може, навіть недостатньо жорстко (боронь Боже, щоб мечем, але створюючи відповідні умови) її запроваджувала. Не так, як Фінляндія — фінську, Чехія — чеську, а Франція — французьку.
Я проти мовного патруля, бо проти авторитарності й тиску. Але вдамся до метафори: не може людина на милицях перемогти в бігові здорову людину. Людину на милицях варто підтримати, створити доріжки, якими вона безпроблемно рухатиметься і більше не ламатиме ніг, створити умови для одужання, і лише коли зможе ходити сама, пропонувати змагання. І було б дивно, якби людина на візку виступала за будівництво сходів, якщо немає пандусів. Це жорстка аналогія, але ідея в тому, що умови для функціонування української протягом кількох століть були такими, що вона не може почуватися повноцінно.
Я переконана, що нічого кращого за демократію не вигадано. Щойно мої і ще мільйонів таких, як я, мовні права не порушуватимуть, я захищатиму права російськомовних; якщо потрібно, ходитиму навіть на мітинги, і моє серце радітиме наявності в країні російськомовних ЗМІ (як і кримськотатарською, болгарською, угорською, вірменською мовами, івритом). А поки що, пробачте, не можу.
“Все очень нездорово. Все очень плохо…”
Вадим Колесніченко
З причин, про які не раз згадував у своїх попередніх статтях, мовна політика Української держави, навіть з осягненям формальної незалежності в 1991 році, упродовж чверті століття, що минув з того часу, і далі відтворювала кластери почилого в бозі Союзу РСР. Вони ж, стосовно мовної сфери, були заточені, як тепер модно казати, на домінування мови міжнаціонального спілкування Союзу, а саме, московської мови. І робилося те продумано, цілеспрямовано і наполегливо.
Радянська партноменклатура, яка після розвалу СРСР залишилася при владі практично у всіх колишніх його республіках — тепер формально незалежних державах — свідомо чи підсвідомо і далі довгий час витягувала шиї до Москви. Хтось страждає на ту бехребетність і по сей день. В тому, власне, немає нічого дивного, якщо пам’ятати, що всі органи управління совєцькою імперією знаходились саме там, а в республіках — на місцях, як тоді казали — були лише слухняні виконавці волі кремлівських вождів. Отож, ці ідейні раби, навіть після розвалу плота, на якому тарганились до туманної фатаморгани, і далі, кожен на своїй колоді, продовжував веслувати услід тим, хто залишався царем в їх убогих головах. І міцно приклєєний “общепонятный язык” був одним з визначальних з’єднувальних елементів того притяжіння.
Якщо згадати, що московській мові відводилась свого часу чи не головна роль в формуванні з різношерстних національностей нової спільноти — єдиного совєцького народу, якщо знати, що на момент розпаду Союзу більш чи менш значний прошарок тої зманкуртизованої спільноти вже існував в кожній з новоявлених республік, якщо не закривати очі, при тому, на більш ніж відверті плани потомственних “собирателей земель”, в яких змосковленим манкуртам відводилась роль троянського коня, то можна зрозуміти, чому московська мова в незалежній Україні не те, що не втратила своїх позицій за роки Незалежності, а десь і зміцнила їх. Дехто з нащих поводирів ще плекав надії на відродження такої звичної комунальної казарми — чи то в іпостасі СНД, чи Союзу митного, підживлюючи мовну шизофренію з цих міркувань, а хтось, тим часом, з підказки цинічних політтехнологів, вже повним ходом користався штучно створеною, фактично нав’язаною, мовною проблемою задля отримання особистих політичних вигод в передвиборчих перегонах і не лише в них. Облудна теза про історичну обумовленість існування московської мови на теренах України поширювалася серед широкої публіки всіма можливими засобами, включно зі звертанням до творчості Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Здавалося, що ж тут можна заперечити, якщо навіть класики української літератури купалися в морі “великого русского слова”… От, лиш, чи мали вони інший вибір? Шевченко довів, шо вибір є, але заплатив за те надто велику ціну.
Тут варто розуміти ще один, надзвичайно суттєвий аспект: московська мова не запанувала на наших теренах в результаті якихось її надзвичайних природних переваг. Вона була насильно прищеплена до здорового тіла нації, вивищувалась за рахунок пригнічення мови автохтонної. Справа навіть не в тому, що це була мова метрополії, мова малоросійської правлячої верхівки. Справа в тім, що вся життєдіяльність імперії відбувалась в сфері московської мови. Найперше ж — освіта, звідки українська мова була практично витіснена. За таких нерівних умов фактор часу був критичним. Тож не дивно, що московська мова зміцнила свої позиції на наших теренах настільки, що поступово перебрала на себе функції автохтонної мови в багатьох сферах життя, особливо в нових, передових, невідомих доти. Адже наука не стояла на місці, розвивалася медицина, техніка, інженерія, з’являлися нові технології, нові поняття, нові терміни. Чи багато з того віддзеркалилося в мові українській? Чи треба казати, що зловмисне вилучення її з цілого ряду важливих сфер життя суспільства зводило її до мови села, простолюду, в кращому випадку, до мови художньої літератури та фольклору, робило її значною мірою обмеженою, неповноцінною. Чи варто дивуватися, відтак, що попри рідкісну милозвучність, попри багатство художнього слова, вона так важко утверджується в сьогоденній Україні?
Сумно, але навіть у сфері художнього слова ми скотилася до того, що тиражі книжок українською мовою в незалежній Україні скоротилися, стали в рази меншими ніж навіть за часів русифікатора Щербицького. Можна, звісно, дискутувати на темат якості тодішньої літератури, але сама тенденція є надзвичайно неприємною, більше того — загрозливою.
А починалося ж все досить непогано, і не можна сказати, що позитивних зрушень на мовному полі геть не було. Поступове пробудження самосвідомості українців, велику роль в якому зіграли демократичні сили, зокрема, Народний Рух за Перебудову, значно загальмувало розкручений маховик московизації, повертало націю до розуміння важливості збереження своєї власної мови. Але якщо закон 1989 року “Про мови в Українській РСР”, навіть попри зрозумілі, зважаючи на час його ухвалення, певні реверанси в бік московської мови, був у цілому прогресивним, сприяючим поверненню нації в лоно рідної мови, то ухвалений 2012 року закон “Про засади державної мовної політики” був нічим іншим, як реваншем політики манкуртизації України. Облудно трактуючи, а десь і перекручуючи Європейську хартію регіональних мов, до якої Україна приєдналася під тиском промосковських сил (зауважимо, принагідно, що країни Прибалтики, Ірландія, Туреччина, Греція, Болгарія навіть не підписали Хартію, а країни Кавказького регіону, Фінляндія, Франція, Італія, Московія в їх числі, хоч і підписали, але й досі не ратифікували її), нехтуючи приписами Конституції України, реваншистам вдалося через його ухвалення забезпечити московській мові фактично статус офіційної в ряді південних та східних областей, таких як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська та Харківська. В АР Крим, в Севастополі вона й без тої формалізації була домінуючою упродовж, принаймні, семи десятиліть. Стимулював той закон і подальше засилля московської мови в освіті, теле- та радіоефірі, в друкованих мідіа. Загалом, за чотири роки, що минули після його ухвалення, багато в чому було знівельовано навіть той невеликий поступ, якого вдалося досягти за попередні десятиліття.
Неймовірно, але навіть після повалення режиму Януковича, ба — навіть після війни, розпочатої Московією, цей закон продовжує діяти до цього дня. Яким чином, спитаєте? На моє преконання — через безпринципну, мафіозну по суті своїй владу, яка замість інтересів нації обстоює свої власні вигоди. А ще через потужне лобі на найвищих щаблях влади, яке робить все можливе для гальмування процесу мовної демосковизації Краю. А ще через “патріотичних” нездар, популістів і страхопудів на всіх її рівнях.
Так, одні суперпатріоти замість того, аби кинути всі зусилля на оволодіння ситуацією в Криму, де перебирала владу Московія, вже на другий день по втечі Януковича кинулися скасовувати осоружний закон Ківалова-Колесніченка, давши тим самим, хай і позірні, але такі необхідні на той момент козирі до рук сепаратистів. Герой Криму, щоправда, не підписав його, але ж і не завадив винесенню його на голосування.
Далі — більше. Перепуджена навалою Московії, шантажем Кремля, нова влада устами найперших осіб — тодішніх голови ВР та прем’єр-міністра — анонсує закріплення особливого статусу московської мови в тексті Конституції України. Відразу ж по осягненні поста президента України заявив про те і Петро Порошенко. І не лише заявив, а вніс відповідне подання до Верховної Ради України. Отак!
А вже який піп, така й парафія. В жовтні минулого року з допису письменниці Лариси Ніцой на сторінці ФБ дізнався про подання до ВР проекту нового закону “Про освіту”, яким профільне міністерство практично запрограмувало двомовність в освіті. Це як, панове?
Ухвалений в першому читанні шостого жовтня, закон той ще чекає свого остаточного ухвалення. Сподіваймось, що депутати таки внесуть до нього запропоновані громадськістю, зокрема, пані Ларисою Ніцой, правки, виправлять його промосковський тренд, але сама тенденція, коли неукраїнська, по суті своїй, влада вкотре здає інтереси нації, підігруючи ворогу, який навіть не приховує своїх намірів, є надзвичайно загрозливою.
На тому невеселому фоні внесення до Верховної Ради законопроекту 5670 “Про державну мову” http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60953 у одних пробуджує надії, в інших песимізм і відверте несприйняття. Висловив своє ставлення до ініціативи тридцяти трьох депутатів українського парламенту і один з авторів горезвісного закону України “Про засади державної мовної політики” пан Колесніченко в своєму інтерв’ю Кримській редакції радіо «Спутник». На думку колишнього депутата ВР, внесений законопроект є ударом проти тих людей, які хочуть зберегти свою рідну мову (напевно ж, маючи на увазі зовсім не українську, бо називає її “язиком”). Законопроект той, як вважає пан Колесніченко, продовжує політику українізації-демосковизації України, будучи, з одного боку, засобом відвернення уваги народу від корумпованої влади, від проблем, які вона створила людям, а з іншого — частиною великого плану перетворення України “на фашистську державу, яка на генетичному рівні виховуватиме людей, які ненавидять Московію, московитів, православ’я і все, що з тим пов’язане,… плану подальшого розчленування Московії,… великої технології нищення руськості та слов’янськості”(?!). Ось такий очіпок на вашу голову, українці!
Коментувати дивні, як на мене, тези пана Колесніченка про плани України винищити “православність, руськість та слов’янськість” в той час, як в окупованому Московією Криму змосковлені навіть ті кілька українських та кримськотатарських шкіл, які там існували, щиро кажучи, непросто. Дуже вже те підпадає під теорію старого Фройда, коли усвідомлення власної неадекватності приводить до агресивних спроб звинуватити в ній іших. Тим більше, що тлумачні словники “великого и могучего” дають надто туманні визначення отого, що, на думку колишнього нардепа, нібито планує знищити “профашистська” Україна. Якщо пан Колесніченко, говорячи про “православність на слов’янськість”, має на увазі православ’я та слов’янство, то це більш ніж дивно, адже православ’я східного обряду, яке поширилося, в тому числі, й на Московію саме з наших теренів, на сьогодні є найсповіданішим віровченням в Україні, а слов’яни її найбільшим автохтонним етносом. І то не просто слов’яни, а русичі — нащадки єдиної відомої в світі Русі, яка процвітала не де-інде, а на берегах нашого Дніпра-Славути. Але ж абсурдно було б навіть помислити, що сьогоднішні українці-русичі усвідомлено планують винищити самих себе! Цілком впевнено почуваються в Україні і т. зв. русские — етнічні московити. Адже, проаналізувавши законопроект № 5670, бачимо, що застоюючи державну мову, він не несе жодних загроз мовам національних меншин, оскільки не регулює ані сферу приватного життя, ні мову релігійних відправ. Натомість, націлений на забезпечення безумовного переведення функціонування державною мовою всіх без винятку державних закладів, установ, в тому числі і найперше – освітніх. Чи є в цьому якась дискримінація мовних меншин? Навряд чи. Адже обов’язок володіти державною мовою для обіймання державних посад є загальносвітовою практикою, якої в самій Московії дотримуються чи не найжорсткіше. Відтак, передбачені законопроектом іспити на підтвердження володіння державною мовою для держслужбовців не є чимось надзвичайним чи дискримінаційним.
Певним кроком вперед є передбачене законопроектом регламентування порядку застосування державної мови в публічному житті суспільства. Після ухвалення цього законопроекту і набуття (за два місяці) законом сили українська мова стане обов’язковою не лише в державних органах, але й в установах освіти, науки, культури, закладах охорони здоров’я, обслуговування, на транспорті, стане, нарешті, мовою засобів масової інформації і т.п.
З огляду на те, що порушення закону передбачає адміністративне покарання з накладанням штрафу, з огляду на впровадження інституту мовних інспекторів, які будуть відслідковувати його виконання, може виникнути побоювання, а чи не заперечує сам закон засадничі права мовних меншин. Насправді, всі положення пропонованого законопроекту чітко узгоджуються з Конституцією України, відповідають рекомендаціям Венеційської комісії, рекомендаціям Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року та європейській законодавчій практиці.
На закид пана Колесніченка щодо того, шо в законопроекті № 5670 нібито закладено порушення статті 10 Конституції України, автор пропонує читачеві самому звернутися до Рішення Конституційного суду №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року: http://zakon.golovbukh.ua/regulations/8435/8436/466145/, аби переконатися, що то зовсім не так. Більш того, зазначимо, що пропонований законопроепкт “Про державну мову” цілком співзвучний рішенням Європейського Суду з прав людини.
Звідки ж тоді відчуття, що все надто нездорово, надто погано, про яке мовить пан Колесніченко? Від турботи про права моїх співвітчизників — етнічних московитян, до яких сам він, судячи з прізвища, не належить? Але їх правам, як бачимо, нічого не загрожує. Більш того, ніхто не збирається заборонити письменникам, поетам писати свої твори рідною мовою, чи змусити надто строкате в мовному плані населення України вже на другий день по ухваленні закону заговорити солов’їною. Пересічні громадяни на їх звертання в магазині, на транспорті і в багатьох інших місцях їх рідною мовою, скоріш за все, ще роками будуть отримувати відповідь нею ж. І справа не в тому, що те передбачено законопроектом. Толерантність української нації навіть без того забезпечення гарантувала б те.
Інша річ, що в разі ухвалення цей закон покладе врешті край утискам самої титульної нації. Адже навіть сьогодні, у самісінькому центрі української столиці, в публічних її місцях, вам намагаються нав’язувати спілкування мовою країни-агресора. І… більшість сприймає те, як належне. Але не всі. На думку відразу спадає скандальна історія, що трапилась наприкінці минулого року з нещодавнім ведучим телепрограми “Рідна хата” на Кримському телебаченні, а нині кримським емігрантом, нерезидентом, паном Польченком в Будинку Кіно, про яку розповів він сам на сторінках «КС»: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17774 , та ще гучніша, вже цьогорічна історія, “провокатором” якої стала колега Лариса Ніцой, спочатку цілком толерантно прохаючи, аби продавчиня спілкувалася з нею в її країні її мовою. Що з того вийшло, можна дізнатися з допису самої пані Лариси на її сторінці в FB: https://www.facebook.com/larysa.nitsoi/posts/1365979446767517 . Власне тут не лише допис, а й цілий віз коментарів, в яких представлено весь спектр емоцій — від повної підтримки до цілковитого несприйняття. Є навіть пропозиція безкоштовних послуг від адвоката власникам торгівельної мережі, у разі, якщо б ті надумали позиватися до нахаби-письменниці. Останнє вразило. Мимоволі пригадалася бачена сценка, коли в заштатній піццерії молода англійка, не надто добираючи слів, шпетить її власників, поляків, судячи з вимови, за їх кострубату, не надто зрозумілу вимову. Але ж, панове, ті емігранти принаймні намагалися спілкуватися з рудоволосою стервою її рідною англійською. Чи можна уявити, щоб вони настирливо нав’язували їй в її ж країні свою любу польську? Чи можна уявити, щоб якийсь британський адвокат всерйоз сподівався виграти в суді таку справу? Думається, навіть нещасні поляки навряд чи погодилися б витрачатися на більш ніж непевну судову тяганину. Значно мудріше взяти кілька додаткових уроків англійської. Справді, перебираючись зі свого дому до сусідського, не варто вимагати, аби його господарі приймали ще й ваших тарганів.
На жаль, тут, в Україні, всі звикли, що можна й інакше. Можна здіймати гвалт, скаржачись на утиски московської мови, як те робили зовсім недавно у всуціль змосковленому Криму, можна догідливо переходити на мову Великого брата, навіть коли з цілої компанії нею послуговується якийсь один — і то навіть не московит, а ваш зманкуртілий землячок.
Але так не повинно бути. Дуже хочеться вірити, що законопроект № 5670 “Про державну мову”, ставши законом, покладе врешті край тій ганебній практиці, дієво заохочуючи громадян України всіх національностей до опанування державною мовою.
При тому маємо бути дуже толерантними, розуміти, що амбітна справа, за яку беремося, потребує часу, терпіння і праці над собою. Два роки, обумовлені законопроектом, видаються цілком достатнім терміном для оволодіння основами мови країни, яка є нашим домом, чи не так? Але маємо добре усвідомлювати й те, що повернення в лоно рідної мови, з тим, щоб вона увійшла в усі сфери життєдіяльності суспільства, стала там природною і невід’ємною, як повітря, яким дихаємо, займе десятиліття напруженої праці – і то не одних лище лінгвістів і фахівців найрізноманітніших галузей людської діяльності — від авіа- і ракетобудування до мікробіоніки і IT-технологій. Робота над технічними словниками, де на сьогодні існують величезні прогалини в термінології, стандартизація мови, навчання фахівців в різних галузях вже на основі напрацьованого, зрештою, звичка спеціалістів аж до найнижчої ланки користуватися своєю мовою там, де до того віками панувала мова інша — ось та гора, яку маємо зрушити. Для чого?
Найперше, для об’єднання роздертого на частини Краю. Не забуваймо, що всі великі імперії, починаючи від Римської аж до Британської, єднала мова. Знали про те й комуністичні вожді, продовжуючи політику московизації Червоної імперії, розпочату ще царями. Тож не вірмо “доброзичливцям”, які жорстко насаджуючи в сьогоднішній багатонаціональній Московії єдину мову, страшенно збуджуються, проливаючи крокодилячі сльози над тим, що хочуть видати за попрання мовних прав нацменшин в Україні.
Об’єднання країни в мові означає, зокрема, й повернення додому блудних синів — кров від крові нашої, яких упродовж поколінь вирощували яничарами задля інтересів і слави чужих вождів, на біду нашу.
Та найважливішим здобутком відродженої в мові країни є усвідомлення себе особливими і самодостатніми у великій сім’ї народів світу, рівними серед рівних, процвітаючими серед процвітаючих. Тож — геть сумніви і повертаймо собі свою країну!
Валентин БУТ
ХЕРСОНСЬКА ЧИНОВНИЦЯ ВІДМОВИЛАСЬ СПІЛКУВАТИСЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ З ВІЙСЬКОВИМ КАПЕЛАНОМ, ЯКИЙ ПОБУВАВ В ПОЛОНІ У СЕПАРАТИСТІВ
Херсон – обласне місто прикордонної області на межі з окупованим Росією Кримом. Тільки завдяки зусиллям патріотів – ми не стали здобиччю як Донбас. Але небезпека нападу агресора ще досі нависає над нами. Кожен день чуємо новини з Мордору, як вони будуть нападати на нас – «рятувати рузькоговорящих». Недарма вже лунають заклики вести в області ВГА.
І ось звичайна херсонська чиновниця на вимогу клієнта відмовляється говорити українською мовою.
Звичайний день, звичайний ЦНАП, звичайна процедура прописки. Але, мабуть, звичайним для чиновників, нелюдяним відношенням до клієнтів – процедура переросла в скандал, а далі в мовний скандал.
Священник – капелан отець Ігор Петренко прийшов у херсонський ЦНАП, щоб приписати дружину. А потрапив з його слів «у сепарське кодло» і звичайна процедура переросла у скандал із з’язуванням принципових мовних позицій.
Навожу свою бесіду з отцем Ігорем. Самому йому через емоційне хвилювання це викласти важко.
«Так, – каже отець Ігор, – я запізнився за графіком, бо процедура вимагає присутності саме дружини, а вона ж кормить наше місячне дитятко. Поки зібрали обох – то на 10 хвилин пізніше приїхали. Нас все-таки прийняли. Але далі виникла конфліктна ситуація через те, що попросили ксерокопію паспорта, а в нас її не було, і не було часу йти до сервісу з платним ксероксом, куди нас відсилали. Тож я звернувся з проханням до дівчини, яка нас обслуговувала, щоб вона зробила цю ксерокопію на ксероксі, який стоїть в неї прямо під рукою. Вона відмовила, сказавши, що це ксерокс для її особистих потреб. Я намагався попросити ще раз, а потім спитав: чи це принципова її позиція? Вона відповіла: «Так!». Тоді, я вже доведений таким байдужим відношенням та небажанням розуміти проблеми інших людей, відповів, що теж маю принципову позицію і хочу, щоб до мене в державних установах звертались українською мовою. Працівниця, яку звали Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна, від самого початку зверталась до мене російською, хоча я постійно говорив українською. Після мого прохання про державну мову – вона стала просто ігнорувати мене. Я ще раз попросив – повне ігнорування: відвертання від мене, заглядування у свій телефон і короткі зверхні відповіді на мої звернення знову ж таки російською!! Я тоді, вже доведений таким відношенням до емоційного зриву, повторив прохання, згадавши відомий жарт і сказав: «Ви що не можете говорити зі мною українською, у вас що «руськоговорящіє челюсті»? Після цього дівчина взагалі відмовилася приймати документи і визвала охорону.
Охоронник ЦНАПУ почав розказувати мені про Конституцію і гарантію того, що всі мови можуть використовуватись вільно. Я заперечив, що у нас ЄДИНА ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА! Він мені знову про «повноправність мов нацменшин» став розказувати. Я сказав, що буду звертатись до нього татарською, але чи зрозуміє він мене? На здивування охоронця, я відповів, що це теж мова нацменшин і має право бути в обороті, то чого він не розмовляє нею, а саме російською? Далі спілкування зайшло в глухий кут. Довелося звертатись і до начальниці відділу. Повторювати свою принципову вимогу, щоб зі мною в державній установі розмовляли державною українською мовою! Але там теж не зустрів розуміння…
Дружину врешті-решт таки прописали. Витратили ми на це в рази більше часу, ніж планували, купу нервів (своїх та знервованого малятка). Але гідного відношення як до української мови так і до українського громадянина не побачили.
Більш того, потім від працівниці посипались звинувачення, що це я затіяв сварку, ображав її, навіть матюкався! Скажу, що цього не було. Грішним ділом, на таке свинське відношення до нас та до мови, вже після сварки в мене вирвалось слово «коза». Я про це шкодую та розкаююсь в цьому, але хто побачить на відео до якого стану мене довели цим «сервісом» та відношенням до української держави, і хто хоч раз побував в такій ситуації, думаю мене зрозуміє.
Так: я був знервований. Але ж мене і довели до цього працівники ЦНАПУ. А коли зі мною ПРИНЦИПОВО НЕ ЗАХОТІЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ – в мене обурення сягнуло через край!
На середині конфлікту, я здогадався вмикнути телефон. Подивіться самі. І зробіть висновки: чи нормальна така ситуація? Таке відношення до людей і до мови?»
Це мій переказ того, що почула від отця Ігоря. Більше того почула, що ця дівчина Мельчаковська-Чеснок Ольга Григорівна не тільки не спробувала загладити конфлікт, а ще й збирається роздмухувати його, звинувачуючи отця Ігоря!
Я, мабуть, чогось не розумію… Сама колись працювала держслужбовцем і в нас було основне правило: в першу чергу – клієнт; друге правило: ніколи не допускати скандалів, намагатись гасити їх ще у зародку, ну і третє: коли поступали на службу – всі здавали екзамен з української мови. Це було давно, ще у часи революції 2004 року, а зараз у 2017 році, коли у нас йде війна з агресором Росією, чи не повинна українська мова бути понад усе??
А якщо пані Мельчаковська-Чеснок чогось не розуміє, то поясню: поки Ви сиділи у теплому кабінеті, отець Ігор був одним з тих, хто робив все, щоб цей теплий кабінет у Вас був! Не підвал під снарядами, не зйомна кімната в чужій області, як у тисяч біженців, а саме Ваш кабінет і Ваш дім. Отець Ігор постійно їздив на передову, підтримував наших воїнів духовно та матеріально: як капелан – служив Літургії та причащав воїнів під щохвилинною загрозою несподіваних обстрілів, і як волонтер – возив захисникам їжу, одяг, спорядження. І за це ледь не поплатився життям. Два роки тому він попав у полон. Коли отця Ігоря схопили на ворожому блокпосту, пані Мельчаковська-Чеснок, його по-звірячому просто забивали насмерть. Але він дивом вижив. Ми про це не знали. Він просто зник. Декілька місяців всі думали, що він загинув. Ми не втрачали надії – молились всім Херсоном: Церквою, Херсонським Майданом і постійно шукали його. І він знайшовся в полоні, де відсидів в ямі, витримав знущання, і не зламався! Більше того – підтримував дух іншим полоненим! А згодом отець Ігор, разом з іншими в’язнями окупантів, був вигнаний сепаратистами доставати тіла наших героїв з під завалів Донецького Аеропорту. Отих самих героїв, яких ми тоді оплакували. І він теж оплакував і молився над ними. Про це сепаратисти зняли сюжет. Так ми дізналися, що отець Ігор живий. Потім отця Ігоря таки визволили з полону.
Це я до того, якщо отець Ігор нашим чиновникам здався занадто знервованим та комусь надто принциповою здалась його позиція щодо мови. Пані Ольга Мельчаковська-Чеснок, якби Ви пережили таке, то ви б ще років 5 на людей боялись глянути! А коли б чули мову тих, хто скакав по Вашим ребрам і декілька місяців в ямі протримав, то мабуть кожен день говорили українською, навіть, якщо з народження були російськомовні.
А отець Ігор не зламався – він продовжує свою справу. І він продовжує робити все, щоб Ви, пані Ольга, мали далі можливість сидіти в теплому кабінеті й навіть так по-хамські відноситись до нього і до нашої держави, на яку ви працюєте. І вважати великим перевантаженням зробити ксерокопію паспорта, та великим напруженням витримати емоційне невдоволення клієнта!
(Хоча, припускаю, що наші чиновники і надспокійну людину навіть без мовного питання до білого каління зможуть довести. Принаймні, бачачи на відео цю хамську байдужість, розумію, що на місці отця Ігоря я б теж не була спокійна.)
Підсумкове питання: ЧИ БУДЕ КОЛИСЬ ПОРЯДОК В ХЕРСОНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ? ЧИ ВИВЧАТЬ ЇХ ПРАЦІВНИКИ, ЩО ДЕРЖАВНА МОВА – УКРАЇНСЬКА?!! І ЩО ВОНИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ РОЗМОВЛЯТИ НЕЮ. ТИМ ПАЧЕ НА ВИМОГУ ВІДВІДУВАЧІВ! І ЩО ВОНИ ПОКЛИКАНІ ОБСЛУГОВУВАТИ ВІДВІДУВАЧІВ, А НЕ ВІДВІДУВАЧІ ПОВИННІ ДОГОДЖАТИ ЇМ.
І ЩЕ: ЧИ МАТИМУТЬ ЧИНОВНИКИ ХОЧ ЯКУСЬ ПОВАГУ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ НА СОБІ ВИНЕСЛИ ЦЮ ВІЙНУ???
Хотілось би почути публічну відповідь від публічних осіб. А дружина отця Ігоря, якій спочатку відмовили оформляти документи, буде писати ці питання до мера Володимир Миколаєнко та до голови ХОДА Андрій Гордєєв. Оскільки Павло Гавриш опинився невільним свідком конфлікту – думаю він не дасть це зам’яти.
Сподіваюсь на підтримку активістів та ЗМІ.
Навіщо потрібен закон “Про державну мову”, хто підтримує і хто заважає його прийняттю – під такою назвою у п’ятницю, 10 лютого, о 13:00 в Українському кризовому медіа-центрі (вул. Хрещатик, 2) відбудеться прес-конференція громадських активістів та авторів законопроекту «Про державну мову» (5670). Читати далі
Вчена рада Львівського національного університету імені Івана Франка звернулася до керівництва держави із закликом невідкладно ухвалити закон «Про державну мову», взявши за основу громадський законопроект № 5670.
Звернення опублікували на сторінці університету. Читати далі
У Верховній Раді між спікером Андрієм Парубієм та депутатами від «Опозиційного блоку» виникла суперечка щодо мови виступів.
Голова парламенту, почувши виступ Наталії Королевської російською, закликав її говорити з трибуни українською: «Є єдина державна мова в Україні – українська. Хочете переклад – наперед повідомляйте, будемо забезпечувати», – повідомляє Радіо Свобода. Читати далі