“Чому вона не спробує сказати хоча б Bonjour?” – дивувався я щодо англомовної чиновниці, що багато років мріє про кращу посаду, але чи не усі цікаві вакансії формально “двомовні”. Людина ходить на курси французької, але навіть не намагається вжити цю мову поза класом.

“Мабуть, вона така як я. Сором’язлива. – відповіла моя знайома. – Є люди, яким просто дуже соромно заговорити іншою мовою”.

Страх і сором’язливість… Це багато що пояснює.

Читайте статті Євгена Лакінського про таємниці канадського білінгвізму: Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни? 

Концепція канадського білінгвізму: “два народи” чи індивідуальні права? 

Навчити слона плавати: двомовність на федеральній держслужбі у Канаді (і чому нічого не можна змінити)

Бути “ввічливою меншиною” та “швидко порозумітися”? Чому деякі франкомовні поза Квебеком обирають англійську

“По ногах як по бульвару”: чому мовні питання такі болючі? Приклад Канади

“Чи володієте Ви латиною?” Чому більшість англомовних канадців не говорять французькою

 

Люди, як правило, бояться здатися дурнішими ніж вони є. А саме це й відбувається, коли починаєш говорити незвичною для себе мовою.

Говорячи своєю мовою з людьми своєї культури, ти почуваєшся як риба у воді. легко граєш словами і підтекстами, жартуєш, іронізуєш, натякаєш. Відрізняєш офіційну мову від розмовної, а вишукану – від вульгарної.

Але ось ти намагаєшся говорити “чужою” мовою. І не у класі, а на вулиці. І то з людиною, для якої ця мова рідна. І раптом, з розумної дотепної людини перетворюєшся на немовля – у буквальному сенсі слова. Де твоя красномовність? Де почуття гумору?

Тобі часто бракує слів. А ті слова що є не зовсім підходять за контекстом – або занадто книжні, або занадто вульгарні, або архаїчні, або сленгові. Ну, або не вживаються у цьому значенні (“Цього вечора я мандрую у відрядження”). Речення виходять криві і штучні. Та й ті доводиться спершу формулювати у голові. Коли говориш – увесь час зупиняєшся – то слова бракує, то фраза не клеїться.

А ще й акцент. Людям смішно, коли хтось вимовляє неправильно. А інколи вони взагалі тебе не розуміють. Крім того, акцент – важливий маркер “свій/чужий”. У місті Квебек, інколи достатньо сказати “Bonjour” щоб співрозмовник ввічливо поцікавився, “Звідки Ви приїхали?”, і “Чи подобається Вам “у нас”?” і чи “Ви тут на вакаціях?”. Навіть якщо ти тут живеш 20 років, маєш громадянство, працюєш, платиш податки і голосуєш на виборах.

Говорити незвичною мовою – це приниження. Більшість людей на це не наважується. Є, щоправда, два виключення: 1) коли ця чужа мова вважається престижною і 2) коли вона необхідна для кар’єри чи соціальної інтеграції. Саме з тих причин мільйони україномовних перейшли на російську. І з тих самих причин половина франкоканадців вміє говорити англійською (“престижно”, необхідно для кар’єри, а головне – “інакше тебе не зрозуміють”).

Більшість людей не наважується говорити незвичною мовою. Є, щоправда, два виключення: 1) коли ця чужа мова вважається престижною і 2) коли вона необхідна для кар’єри чи соціальної інтеграції. Саме з тих причин мільйони україномовних перейшли на російську. 

У англоканадців таких чинників нема. Їхня мова найпрестижніша у світі. Її розуміють майже усюди на континенті (окрім деяких районів Квебеку – але й там обов’язково знайдеться хтось, хто її знає). Чи потрібна французька для кар’єри? Поза Квебеком – хіба у Оттаві чи Новому Брансвіку. Але й там “можна і без неї” (у найгіршому разі, скласти якісь три іспити раз на 5 років – а далі знов працювати своєю мовою).

Отже, навіщо англомовній людині “принижуватись”, намагаючись говорити чужою мовою? На таке наважуються хіба 10 %, та й ті, у значній мірі, заради “двомовних” посад на держслужбі.

Коли страшно відкрити рота

Не те, щоб англомовні не любили французьку. Не те, щоб вони були проти її вчити. Але ж страшно отак просто відкрити рота і заговорити, перетворюючись на “кривомового”.

А це ж справді страшно! У 1999 я вперше приїхав до Франції. Наступного ранку треба було купити картку, щоб подзвонити додому. Картка продавалася у сусідньому магазинчику. За прилавком був справжній франкомовний француз, удвічі старший від мене і з суворим виразом обличчя. Мені було неймовірно страшно звернутися до нього французькою. Хотілося вийти… чи перейти на англійську.

Але я пересилив себе – по-перше, було необхідно швидко вивчити французьку; по-друге, вже мав досвід вивчання англійської. І все одно було страшно. Тільки після 3-х тижнів у Франції розв’язав язика – але й тоді важко було зрозуміти розмовну мову.

Людині, яка ніколи не знала жодної мови крім рідної, яка звикла, що її мова “універсальна”, і яка не звикла “принижуватись”, має бути у сто разів важче, ніж було мені.

Коли твоя мова домінує на континенті

Ми, східні європейці, з дитинства знаємо, що наші мови “другорядні”, і що вже у сусідній країні їх не розуміють. Але уявіть собі англомовного північного американця. Його мова – усюди, від Техасу та Флориди, до Аляски та Нунавуту. І навіть за кордоном її розуміють. І раптом… треба заговорити французькою?

Одна знайома англоканадка щиро стверджувала, що “мова не має значення”. А потім виявилося, що її сестра рік прожила у Бразилії (її чоловік мав там контракт) і дуже страждала: не могла нікуди вийти; за рік сестра не витримала і сім’я повернулася до англомовних країв.

“Чому не могла вийти?” – не зрозумів я.

Виявляється, бразильці не розуміли англійської.

“Чому ж вона не вивчила португальську?” – не зрозумів я.

“Як, лише за рік?!” – здивувалася людина, якій “усе одно якою мовою”.

Мені зауважать: є ж тисячі північноамериканців, що вільно володіють іншими мовами. От хочаб наші українські діаспоряни. Але реально україномовні складають відносно невеличкий відсоток від канадців і американців українського походження. І більшість з них вивчили мову у сім’ї, а не просто “академічно”. І, зрештою, в них була серйозна мотивація – “повернення до коренів”.

А щодо французької – більшість англоканадців не чують її у сім’ї і не мають її за “мову предків”.

Коли мову можна не вчити

Є люди, які у захваті від можливості вивчити ще одну мову. Але це – меншина. Більшість боїться вийти з-поза зони комфорту.

Я говорив з боснійкою, що іммігрувала до західної Канади у 8 років. Вона не дуже прагнула вчити англійську, але вибору не було: англомовна школа у англомовному місті англомовної провінції. Хочеш – не хочеш, а треба. Дівчинка виросла, знайшла роботу на держслужбі і переїхала до Гатіно (квебекське місто, за річкою від Оттави). Але на роботі усе відбувається англійською, а мешканці Гатіно (хоч і франкомовні) теж, переважно, розуміють мову Шекспіра. Отже, французьку можна не вживати – і співрозмовниця її не вживає. Окрім іспитів з “другої офіційної”, та інших випадків коли інакше не можна. Але така необхідність виникає рідко.

Як страшно втратити суперменство

Конференція для федеральних держслужбовців. У фойє – кілька інформаційних стендів. Звертаюся французькою до молодого чоловіка, що стоїть за одним з них. Той відповідає виключно англійською. Говорить із самовпевненістю, яку, напевно, вважає за професійність. “Я знаю свою роботу! – наче лунає у його тоні. – Я великий спеціаліст! І зараз поділюся з вами всіма Важливою Інформацією!” Для багатьох англомовних канадців – особливо для молоді – вкрай необхідно здаватися дуже професійним знавцем своєї справи. Але в мого співрозмовника ця потреба сильніша за звичайну. Я знов питаю щось французькою. Він знов дуже впевнено відповідає англійською. І ніяких тобі “вибачте”, ніяких “My French is not good”.

І що робити? Скандалити? А сенс?

Повертаюсь до нього за кілька хвилин і ввічливо кажу англійською:

“Вибачте, можна поставити вам пару запитань? Це для моєї магістерки…” (чиста правда: мій фінальний реферат справді про “білінгвізм”).

Супермен зацікавлюється: напевно його професіоналізм пригорнув увагу дослідників.

“Скажіть… Що вам завадило відповісти зараз французькою на французьку?”.

Супермен на мить ніяковіє.

А далі в нас відбувається цікава розмова. Він, як виявилося, на держслужбі нещодавно. Приїхав з англомовної провінції. Вчив французьку у школі, але якось не говорив. Зараз теж ходить на мовні курси для держслужбовців… Але бракує словникового запасу. Бракує впевненості. Бракує навичок.

Я щиро дякую йому за розмову і бажаю успіху у вивчанні мови. При наступній нашій зустрічі він вже говорить слово “Merci”.

От і вся відповідь. Людині – будь-якій людині – необхідно бути важливою. І от конкретна ситуація: поки говориш своєю мовою – ти супермен і суперпрофесіонал; переходиш на іншу – починаєш “екати” і “мекати”. І дуже страшно втратити впевненість у собі.

Сам я, зазвичай, намагаюся переходити на чужі мови, коли взагалі можу зв’язати хоч пару слів. Навіть, якщо при цьому програєш у “суперменстві”. Це не питання принципу, а просто – мені так цікавіше жити. Але влітку 2016 у Варшаві мені набридло. І замість підшукувати знайомі польські слова, додаючи українські і білоруські, вирішив просто говорити англійською. Наскільки це легше! Швидко розумієшся з прикордонниками, миттєво вирішуєш проблеми з авіакомпанією, легко купуєш білети, вселяєшся до готелю… і весь час почуваєшся легко, впевнено, завжди можеш правильно висловитись!

Ні, не дивно, коли англоканадці не йдуть на “мовні експерименти”: значно приємніше бути суперменами і супервуменами.

Справжні герої (яких не помічають)

В людини рідна англійська, та й сім’я в неї англомовна. Французькою їй говорити важче, аніж рідною. Але вона все одно говорить нею з франкомовними.

Вона живе у районі Гатіно де багато англомовних, а більшість не-англомовних знають англійську. Працює у Оттаві, у англомовній організації. І ніщо б їй не завадило говорити “по-звичному”, як робить стільки людей. Але вона старанно відповідає на французьку французькою.

Вона не одна – таких людей багато, чоловіків і жінок, молодих і не дуже. Дехто з них володіє французькою майже ідеально. Комусь це реально не просто. Коли мова не-рідна – ти завжди трошки програєш. Говорячи по-своєму, виглядаєш і розумнішим, і крутішим, і дотепнішим. А так – виходить трохи “шершаво”.

Звісно, і в франкомовних є такі проблеми, але в них (я ми бачили) часто нема вибору. А тут вибір є, а проте – люди “ризикують”. І це доказ сміливості. Сміливості, яку мало хто оцінить.

Післямова

Коли Ґрем Фрейзер був ще зовсім молодим, хтось йому сказав: коли ти, мовляв, говориш французькою, то ти зовсім інший. Звісно, зітхнув майбутній журналіст і Комісар з офіційних мов: він і сам знав, що виглядає недолугим і втрачає здатність жартувати. Тільки роки практики дозволили йому почуватися впевнено, говорячи своєю другою мовою.

Скільки борців за французьку у Квебеку, за українську в Україні, за каталонську у Каталонії усвідомлюють цю проблему?

 

Автор: Євген Лакінський, http://quebec-en-ukrainien.blogspot.ca/

Портал мовної політики

 

Верхнє зображення: http://www.staceysnacksonline.com/2014/03/parlez-vous-francais-cookies-w.html