“По ногах як по бульвару”: чому мовні питання такі болючі? Приклад Канади

Чистий, світлий магазин. Чудовий асортимент за помірну ціну. Клієнт набирає повний візочок товарів і підходить до каси. В нього чудовий настрій.

За касою, акуратна дівчина привітно усміхається – і вітається мовою X.
Клієнт сухо відповідає мовою Y.
Касирка, не менш ввічливо, продовжує говорити мовою X.
Клієнт відповідає мовою Y; він стає різким і нервовим.
Касирка щиро не розуміє у чому річ. І продовжує мовою X.
Клієнт агресивно вимагає відповідати Y, посилаючись на те, що це – тутешня мова.
Касирка відповідає мовою X. Клієнт залишає товар і йде геть, гупнувши дверима.
Касирка потискає плечима: “І чому він такий психований? Я ж до нього нормально, а він…”

Подібна сцена могла б відбутися і в Україні, і у Квебеку, і у багатьох інших частинах світу. І, до речі, відбувається з певною регулярністю.

Читайте статті Євгена Лакінського про таємниці канадського білінгвізму: Що вважати білінгвізмом: двомовна держава чи двомовні громадяни? 

Концепція канадського білінгвізму: “два народи” чи індивідуальні права? 

Навчити слона плавати: двомовність на федеральній держслужбі у Канаді (і чому нічого не можна змінити)

Бути “ввічливою меншиною” та “швидко порозумітися”? Чому деякі франкомовні поза Квебеком обирають англійську

Правило набитого трамваю, або Звідки беруться “скандалісти”

Уявіть, що ви їдете у переповненому трамваї. У іншому кінці вагону хтось починає гучно обурюватися, жалітися і лаятися, бо йому “ногу віддавили”.

“Що за скандаліст?” – думаєте ви. Ну, наступили тобі на ногу, але це ж не навмисно. Маєш розуміти, що людей багато, місця мало… Так, неприємно; але ж ти – доросла людина, мусиш тримати себе у руках. Та й хіба це так вже боляче?! І ви щиро не розумієте, чим той “дивак” так переймається.

Але назавтра на ногу наступили вам. Наступили – і навіть не помітили! Стоять поруч і ігнорують вас як людину. А в вас – начищені туфлі і ви їдете на важливу зустріч. А цю ногу ви нещодавно підвернули і вона й далі трошки болить. І ви обурюєтесь. Але навряд чи ви пригадаєте вчорашнього “скандаліста”, що постраждав так само.

Це універсальний принцип; він стосується усіх людей, народів і рас: якщо мені випадково наступили на ногу – то це жах; а якщо на ногу наступили комусь іншому – то це “нічого страшного”.

Якщо відкрити пересічний підручник з національної історії (більшості країн), то виявиться, що усі кривди, що робили умовним “нашим” – це злочини; а якщо “наші” робили щось не так – то це по-перше перебільшення, по-друге – маргінальне явище, а по-третє – “такі вже були часи”.

Не забуду, як у 1999 у потязі Харків-Київ, виникла суперечка між провідником і пасажиром, як то часто буває у поїздах. Але провідник був азербайджанського походження, а пасажир сказав йому: “У себе командуй!” Провідника наче вдарили; він заговорив швидко і з болем у голосі: “Я 8 років живу тут, я громадянин України! А ти хіба знаєш, де я народився? Хіба знаєш, хто моя мама?”

Я тоді не розумів таку емоційну реакцію. Але пригадав цю сцену за кілька років, коли й сам опинився у ролі “нацменшини” у моноетнічному суспільстві. І тоді зрозумів кожне слово того “дивака”. Бо в такій ситуації, коли тобі натякають, що мовляв “понаїхали”, то це справді наче замах на твою гідність, на твоє минуле, майбутнє, батьків, дітей. Але це дуже складно зрозуміли людині, що не мала відповідного досвіду.

Щоб зрозуміти чому нервується “скандаліст”, треба щоб тобі самому “походили по ногах”.

Мова як частина тебе

Але найкраще цей принцип проявляється у мовних питаннях.

Дехто щиро вважає, що мова – це лише “інструмент спілкування”. І, отже, її можна поставити у один ряд із молотком, комп’ютером та іншими корисними речами. Так, сумно розставатися зі швацькою машинкою своєї прабабусі… Але якщо є нова, електрична, то чому не користуватися нею? А стару здати до музею – на радість історикам та фольклористам.

Але мова – це не тільки інструмент, а й важлива частина ідентичності. А ідентичність – це відповідь на питання “Хто ти є?”, “Звідки я взявся?, а інколи й “Навіщо я живу?”. “Наїжджаючи” на ідентичність людини – національну, расову, та й навіть соціальну – ти ніби зазіхаєш на її право на існування.

Саме тому, так звані “мовні питання” й викликають стільки емоцій.

«Слово, моя ти єдиная зброє»

Буває, що людина радісно стрибає по зеленій галявині, а потім дізнається, що це було мінне поле. Так і з мовами. Інколи не треба навіть ходити по чиїхось ногах – достатньо сказати кілька фраз.

Ситуацій – море. Ти вітаєшся з людиною певною мовою – і це сприймається як виклик. Ти говориш якоюсь мовою з приятелем (чи навіть по телефону), а людина поруч сприймає це як “навалу”.

Якось у Торонто проходив з’їзд вчителів французької. Ввечері кілька вчителів гуляли містом і балакали між собою французькою. До них підійшов обурений громадянин і почав дорікати що ті не говорять англійською. Ця історія сталася давно, сучасне Торонто толерантне до будь-яких мов…

1231

У 2002 у місті Квебек в автобусі, я розговорився з алжиркою, що колись вчилася у Польщі і вийшла заміж за поляка. Ми перейшли на польську (себто вона заговорила польською, а я – мішаниною з польських слів та української). Жінка, що сиділа поруч нас упилася (хоч і не сказала нічого) – що це за чужинці заполонили її місто?!

У тому ж 2002 у студентській газеті Квебекського Університету у Труа-Рів’єр один дописувач обурювався: іноземні студенти говорять між собою не французькою (“і навіть не англійською”!), а своїми незрозумілими мовами.

Говорити французькою = “дискримінувати”?

У 2010-ті в Оттаві один іммігрант був переконаний: франкомовні держслужбовці “дискримінують усіх інших”. Доказ? Він зайшов у справах до якоїсь федеральної організації і почув, як у певному відділі люди говорили між собою французькою!

Це, до речі, багато що говорить про сприйняття канадського білінгвізму: якщо у якомусь федеральному офісі столиці говорять однією з двох офіційних мов – то це нормально, якщо іншою – то це “расизм” і “дискримінація”.

З тої ж опери: на одній оттавській конференції для федеральних чиновників кілька ораторів виступили лише англійською – і це було “нормально”; одна ораторка (що потрапила туди випадково, з Монреалю) зробила промову французькою. Багато кого це обурило: яка “неповага”!

Це, до речі, багато що говорить про сприйняття канадського білінгвізму: якщо у якомусь федеральному офісі столиці говорять однією з двох офіційних мов – то це нормально, якщо іншою – то це “расизм” і “дискримінація”.

Ми вже писали, що деякі англофони не можуть просунутися по кар’єрній драбині у федеральній держслужбі Оттави через незнання французької (одномовні франкофони там просто не змогли б працювати). От уявіть собі, сидить така людина на роботі, а поруч двоє колег весело балакають своєю “незрозумілою” французькою. Теж “мовна агресія”?

Ну й “класична” ситуація, з якої почалася ця стаття.

У Монреалі усміхнений продавець ввічливо звертається до клієнта англійською. Клієнт обурюється і відповідає французькою. І якщо продавець і далі говоритиме англійською – це буде як постріл. А таких ситуацій, повірте, багато.

А може то лише франкомовні такі чутливі? Кілька років тому біля Монреалю один англомовний мешканець закотив скандал, бо офіціантки у придорожньому кафе нібито відповідали французькою на англійську. Щоправда, власник кафе сказав журналістам, що дівчата таки перейшли на англійську, але клієнт усе одно їм нахамив. І головний його аргумент був: “Я – англофон!”

Цікаво, що багато англофонів поза Квебеком вважають, що “немає різниці якою мовою”. Різниці справді нема, адже у 99,9 % тамтешніх крамниць на англійську відповідають англійською.

Цікаво, що багато англофонів поза Квебеком вважають, що “немає різниці якою мовою”. Різниці справді нема, адже у 99,9 % тамтешніх крамниць на англійську відповідають англійською.

Закон про мову: як розбили яйце, щоб приготувати яєшню

До початку 1970-х монреальська мовна ситуація нагадувала київську: багато де обслуговували лише англійською, переходити на французьку відмовлялися, а у більшості офісів працювали лише мовою Шекспіра.

Франкомовні, яких була більшість, з того обурювались. І, з часом, добилися таки прийняття мовного законодавства. У 1974 французьку оголосили єдиною офіційною мовою Квебеку, а у 1977 прийняли Хартію французької мови, більш відому як “Закон 101″.

parle-francais-ici

Хартія захищала французьку на всій території провінції і сприяла францизації громадського життя. Французька оголошувалася робочою мовою у всіх великих та середніх компаніях. Усі бізнеси мали бути у змозі надавати нею послуги (ніхто не забороняв обслуговувати клієнтів й іншими мовами – якщо ті не проти).

До початку 1970-х монреальська мовна ситуація нагадувала київську: багато де обслуговували лише англійською, переходити на французьку відмовлялися, а у більшості офісів працювали лише мовою Шекспіра.

Але як тільки починаєш захищати одну мову, автоматично “наступаєш” на іншу.

Якщо франкомовна більшість сприйняла мовний закон як повернення до справедливості, то чимало англомовних квебекці сприйняли його як “ляпас”.

Коли найкращі магазини відмовлялися обслуговувати мовою більшості населення провінції, це здавалося, може, й прикрим, але “не дуже й важливим” явищем. Коли ж від персоналу почали вимагати відповідати на французьку французькою – це сприйняли як “фашизм”, “наступ на права людини” і “брутальне втручання держави у приватну сферу”.

Один нащадок англомовних монреальців – який, щоправда, жив у Онтаріо – доводив мені, що “Закон 101″ був “безпідставним”, адже за статистикою 1970-х кількість двомовних монреальців поступово збільшувалася. Наскільки вона збільшувалася? І скільки часу мало пройти від такого “збільшення” до нормального франкомовного обслуговування? То вже, бач, “другорядні” питання.

Той таки співрозмовник щиро здивувався, коли я сказав, що у Монреалі я не раз потрапляв на продавців що не розуміли французької. “Ну, може, то в якомусь маленькому магазинчику на околицях,” – сказав він. Але зі мною це трапилося на центральній вулиці міста.

У формально двомовній Канаді, англійська була у привілейованому стані, а французька сприймалася як мова “етнічної меншини”.

Уявіть собі, що ви належите до народу, що живе тут кілька століть і складає у Квебеку більшість. У вас нема жодної іншої батьківщини, ви звідти, ваші прадіди звідси, ваші сусіди звідси… Але у сотнях магазинів, готелів, таксі, медичних кабінетів вашу мову просто не розуміють. І таких бізнесів стає усе більше. І щороку приїжджають тисячі людей, які вашу мову не знають і не вчать. Вам боляче? Так. Але кого це цікавить?

Але у 1977 Квебек змінив правила гри. І кілька сотень тисяч англофонів відчули, ніби їх раптом “перетворили на меншину”. Дехто з них справді були іммігрантами, але багато хто й народився у Монреалі, а чимало хто жив тут протягом кількох генерацій. Це була їхня країна, їхня провінція, їхнє місто… І раптом вони – “другорядні”?

До суто технічних проблем – вивченням “чужої” мови до адекватного рівня – додалося почуття “приниження”. І це було дуже боляче для багатьох. Десятки тисяч англомовних поїхали з “фашистської” провінції. У багатьох з тих хто залишився збереглося почуття “несправедливості”.

У 2001, англомовна монреалка українського походження гаряче мені говорила: “Ці квебекуа – як нацисти! Вони дискримінують англійську! Багато хто їде геть, але я думаю що це неправильно. Треба залишатися тут і боронити своє, англомовне!” Подальші її слова нагадували роздуми декого з “ватників” щодо українізації.

Я зауважив, що тутешня мовна ситуація у чомусь схожа на українську. “Так! – підхопила вона. – Англійську тут переслідують як українську в Україні!”

Англомовні складають менш як 9 % населення Квебеку; тут є три повністю англомовних університети (один з них – зі всесвітньою славою), низка англомовних коледжів і шкіл, якісна пресу, суто англомовні телеканали і радіостанції, церкви, професійні курси, громадські організації тощо. А до “Закону 101″ англійська домінувала у бізнесі і офісах. В Україні, погодьтеся, дещо інша історія і дещо інша ситуація.

Але я не став сперечатися. Бо у словах співрозмовниці лунав біль. Їй “наступили на ногу у трамваї”.

Ніхто не винен… А що робити?

Мовна “справедливість” – річ відносна. Захищаючи одну мову, наступаєш на когось з носіїв іншої (а це ж – живі люди). А не захищаєш – то спостерігаєш, як твоя мова поступово здає позиції. А це вже б’є по твоїх почуттях. І іноді доводиться обирати.

Так було у Квебеку, так є у багатьох інших краях цієї планети…

Автор: Євген Лакінський, quebec-en-ukrainien.blogspot.ca

Портал мовної політики

One thought on ““По ногах як по бульвару”: чому мовні питання такі болючі? Приклад Канади

  1. ukrnetinfo

    На жаль, квебецький автор чомусь змістив акценти. Він тут виступає зараз на боці такого собі донецького чи одеського, якому “дискримінують” його французьку. А з погляду Канади – має рацію співрозмовниця з того епізоду, де: «Я зауважив, що тутешня мовна ситуація у чомусь схожа на українську. “Так! – підхопила вона. – Англійську тут переслідують як українську в Україні!» Бо не англофони прагнуть відірвати частину країни, а квебекуа. А адєсіти в нас теж мають підстави казати, що вони живуть тут по триста років, тому їхня французька має бути в Одесі єдиною, а наша англійська може й посунутися. І на це в них є поки що Закон 101 Ківалова-Колесніченка.

Напишіть відгук