Таня Джеріпа
Про україномовних дітей.
Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…
Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.
Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.
Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.
Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.
Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?
