Останнім часом з’являється багато інформації про загрозу двомовності для України. Я частково поділяю побоювання шанованих мовознавців та інтелектуалів. Але проблема “итакпоймут”, як на мене, і простіша і, водночас, складніша.
Справа в тому, що загальнопоширена і загальнокультивована (зокрема в медіах) українська мова зараз – максимально спрощена і наближена до російської. Відтак російськомовні зрозуміло можуть дивуватися – яка різниця якою розмовляти, коли все ніби однакове, тільки по-іншому лунає (звідси зокрема й зловживання Google-Translate представниками медіа).
Ще раз наголошу – йдеться про загальновживану українську.
Як вирішити ситуацію на користь української мови? Перефразовуючи (або “цитуючи” – як кому до сподоби) Хвильового – “Геть від Москви!”.
Українська мова, на відміну від братніх західних мов, практично не розвивається. На академічному рівні не творяться нові слова, не вводяться нові поняття, не відновлюються втрачені значення, або ж не видобуваються з надр забуття архаїзми, що цілком можна було би переинакшити на сучасний лад (поодинокі письменницькі виправи не зараховуються).
Якщо українська спільнота хоче вирватися з прокляття нав’язаної та вимушеної двомовності, то українську мову час насичувати питомою лексикою і стилістикою. Такою, що віддалятиме українську мову від російської. Це насамперед стосується академічного кола і мови урядників.
Як вирішити ситуацію на користь української мови? Перефразовуючи (або “цитуючи” – як кому до сподоби) Хвильового – “Геть від Москви!”
Одним з елементів розвитку мови може стати запозичення певних термінів і понять зі споріднених мов: польської, чеської, словацької та інших. Наприклад, в польській мові є цікаве слово “містожерці” – люди, які рвуть фрукти і ягоди в містах. Це ємне поняття, що складається з цілком зрозумілих для загалу слів, цілком може поповнити українське словництво.
Переведення мови на латиницю, як це роблять деякі небайдужі, ситуацію не врятує. Зрештою, варто почитати “Історію лінгвоциду” шанованої Пані Лариси Масенко, аби збагнути наскільки ми були іншими і куди нам ще є прагнути.
Тож – хибодрук чи друкохиба, а не “опечатка”.
Джерело: piddubny.com
