Про мову і владу

Представники свідомої громади, які беруть участь у мовних дискусіях, дуже часто припускаються однієї прикрої помилки. А саме: вони заявляють, що захищають мову, що в них болить душа за мову, що наша мова вмирає, тощо – і моментально потрапляють на слизьке поле маніпуляцій, де їх збивають з ніг підступними питаннями. А какая польза ат мови? А што ізмєнітся, єслі ми всє заґаварім на мовє? Ми жить сразу лучше станєм? А вот русскаязичниє тоже ваюют. Кто больше пользи странє пріносіт: русскаязичний валантьор, ілі патякающая на мовє Фаріон? Потім наведуть приклад Фінляндії (яка втратила у війні з СРСР 11% території), Ірландії (яка так і не спромоглася відібрати в англійців північну частину), Бельгії (котра знаходиться у стані напіврозпаду), Швейцарії (яка не уникла проблем з сепаратизмом) і розкажуть, як там чудово живеться з двома-трьома державними мовами (завбачливо оминувши діаметрально протилежний досвід країн Балтії та Білорусі). Врешті-решт дискусія або скочується до банальної сварки, або україномовним учасникам доводиться визнати, що їхня мова – то справа другорядна й неважлива і, як завжди, не на часі …

Насправді, «боротьба за мову» – це хибна дефініція, яка спотворює суть проблеми. Бо мова не є об’єктом у класичному сенсі слова, який треба захищати. Мова – це засіб комунікації, вироблений народом протягом історичного періоду його існування. І конфлікти на мовному ґрунті виникають тоді, коли постає питання вибору мови. А вибір мови спілкування – це справа честі та базових людських прав її носіїв. Тому коли в українців питають, навіщо їм їхня мова, це означає: навіщо їм честь, гідність та елементарні людські права? Он худоба у хліві – має язика та не має мови, і живе собі не тужить (поки її не поведуть на бійню). Коли вам ставлять таке питання – значить, вас хочуть знищити як національну одиницю. Тому дискусії навколо мови слід вести не з позиції захисту мови, а з позиції реалізації природних прав її носіїв, які (нота бене!) є корінною, титульною, державотворчою нацією.

Мовна проблема насправді дуже-дуже проста. Коли носії різних мов вступають у комунікацію, завжди постає питання: хто під кого буде підлаштовуватися? Хто пожертвує своєю зоною комфорту, щоб продовжити спілкування? Іншими словами: чия буде зверху? Понад триста років українці підлаштовувалися під росіян. Бо в росіян була своя держава та інструменти примусу, які вони застосовували до підкорених народів. Зараз українці ніби отримали незалежність від Росії, але продовжують підлаштовуватися під мовні звички росіян. Чому? Тому, що Імперія встигла так спотворити мовно-етнічний склад України, так глибоко насадити нам комплекс меншовартості і так тісно прив’язати українську економіку до своєї, що повернення до природного мовного стану у короткий термін було неможливим. Зараз російському керівництву не потрібні ні валуєвські циркуляри, ні емські укази. Видавлювання всього українського з України йде вже за інерцією.

Ви ніколи не замислювалися над питанням: чому російська мова, не будучи державною, не тільки не здала своїх позицій, але й продовжує тіснити українську? Бо статус мови залежить від статусу її носіїв. 23 роки нами фактично правила російськомовна еліта, яка спиралася на зросійщене населення промислових регіонів, бо на момент отримання Незалежності російськомовний індустріальний Схід і Південь були економічно та організаційно сильнішими за аграрний україномовний Центр та Захід. Але вже з початку нульових розстановка сил в українському соціумі починає мінятися. Індустріальні регіони починають економічно та демографічно «просідати», тоді як темпи розвитку центральних і західних регіонів невпинно пришвидшуються та зростає значення аграрного сектору (на противагу важкій промисловості). І два Майдани, які відбулися за останні 10 років, – це по суті спроба закріпити на політичному рівні ці глибинні економічні та соціальні зміни. Щоправда, спроби ці були не вельми вдалими, але вони дуже налякали і озлили українофобів і спонукали до шаленої активності.

У 2005-2010 ця активність ішла по лінії мовної анклавізації південно-східних регіонів та постійних криків про утиски російськомовних і вимоги другої державної. Кульмінацією цієї кампанії став закон Ківалова-Колісниченка, який давав російській мові де-факто статус другої державної у низці областей, що створило ідейну базу для російської інтервенції. Зараз русифікатори діють підступніше. Вони не наважуються казати прямим текстом, що ратують за другу державну, бо надто це співпадає з вимогами агресора. Усі сили зараз кинуті на переведення українізації у вузьке русло беззубого культпросвітництва та обґрунтування пріоритету корисних вчинків безвідносно до мови спілкування.

Це зовсім не значить, що культурно-просвітницька діяльність нам зовсім не потрібна, а людину не треба судити за вчинками. Але маніпуляції мають на меті відволікти українців від політичної боротьби, бо наші супостати прекрасно розуміють: реалізувати свої природні права, не маючи в руках реальних фінансових та політичних важелів, які б змусили опонентів ці права поважати, неможливо. Тому слід пам’ятати: боротьба за мову – це боротьба за владу. Це – боротьба за достойне життя і майбутнє для своїх потомків. Бо якщо ви прийняли мову окупанта, промінявши на неї творчий наробіток СВОГО народу, – значить вас морально/фізично зламали, а отже – перемогли. Фізично/морально зламана нація тріумфатором бути НЕ здатна. Максимум, на що вона спроможна – це піррові перемоги.

One thought on “Про мову і владу

  1. Oleksandr Oleksa

    Основна помилка, це те, що в Україні ще й досі відгукуються на ворожу мову, таким чином немає сенсу розмовляти українською. Ігнорування ворожої мови це єдине і остаточне вирішення питання раз і назавжди. Інших варіантів немає.

Напишіть відгук