В’ячеслав Дехтієвський
Сьогодні Україна в стані війни. На сході нашої країни Росія та підтримувані нею проросійські сепаратисти здійснюють військову агресію проти України. Окупована частина Донбасу, анексований Крим, загинули і поранені тисячі українських військовиків та цивільних громадян. Ще декілька років тому такий розвиток подій вважався б божевільним маренням. За роки незалежності найвищі посадові особи держави, за винятком одиниць, та й більша частина населення України вважали Росію братньою країною зі спільною історією та близькою культурою.
Чому ж почалась агресія, чи можна це було передбачити і відвернути, чому так блискавично впав Крим та виявилась величезна кількість колабораціоністів на Донбасі? Як захиститися від Росії? Такі питання ставлять і політики, і прості громадяни.
Якщо коротко, то таким чинником є російська мова в Україні, точніше нав’язування її українцям, тобто русифікація. Звернімось до історії.
Росія ніколи не приховувала свого зверхнього ставлення до українців та не визнавала нашого права та прагнення до незалежності. Спроби українців після невигідної Переяславської угоди 1654 року вирватись з-під впливу Москви жорстоко придушувались збройною силою – Петром І, Катериною ІІ, Леніним з Троцьким, Сталіним. Будучи змушеними визнати в 1991 році, юридично, незалежність України, росіяни де-факто продовжили боротьбу проти незалежності України, що сьогодні переросла в збройну агресію. Впродовж століть Росія використовувала для упокорення українців найрізноманітніші методи і засоби. Це і оманливі угоди, яких Росія ніколи не дотримувалась, і привласнення української історії, загарбання української церкви, купівля (а тих хто не погоджувався – знищення) української козацької старшини та шляхти, масове переселення українців для освоєння Сибіру та Далекого Сходу, розкуркулення і депортацію українських селян, організація Голодомору, а на спустошені українські землі переселення росіян, показний комуністичний інтернаціоналізм (а насправді російський імперіалізм та шовінізм), газові війни та торговельні обмеження.
Але найтривалішим і системним методом знищення українців Росія обрала ліквідацію української мови, керуючись принципом, – щоб поневолити народ, треба забрати в нього мову, і безмовний народ стає легкою здобиччю агресора. Державну політику Росії сформував міністр освіти граф Толстой: «Одной из величайших государственньіх задач России является распространение знаний государственного язьіка среди населения инородньіх окраин», що фактично означало знищення мов національних меншин. В основу ставлення до України було покладено положення Валуєвського циркуляру: «украинского язьіка нет, не бьіло, и бьіть не может».
Починаючи з ХVІІ ст., коли в Росію заборонили ввезення книг староукраїнською мовою, російською владою до 1989 року видано понад сотню указів, постанов, розпоряджень, циркулярів про заборону та обмеження використання в Російській імперії та СРСР української мови, книг та театральних постановок на українській мові, використання української мови в релігії. Використання української мови в навчанні в університетах, гімназіях, церковно-парафіяльних школах було заборонено. Нав’язування російської мови відбувалось також через військо, судочинство, земельні комісії.
Після Української революції 1917-1921рр. і знищення Української Народної Республіки російська компартійна влада в Україні (в якій українців було менше 10%) намагалась приспати і вгамувати прагнення українців до незалежності. Тому була запроваджена так звана українізація, тобто формальне визнання права українців навчатись і розмовляти рідною мовою.
Але вже через 10 років, побачивши, що значна частина українців це сприйняла всерйоз, і українська мова почала стрімко поширюватись в школах і вищих навчальних закладах, в державних органах, в газетах і книговидавництві, в кіно і театрах, у робфаках і виробництві, сталінська компартія скасувала українізацію і розпочала репресії проти всього українського. Розпочалось переслідування української інтелігенції, тисячі з них були розстріляні (розстріляне відродження), знищена українська церква, розпочалась боротьба з так званим «українським буржуазним націоналізмом». Українська мова попала під підозру вслід за її носіями, інтелігенцією та підданому колективізації та голодомору селянством.
Русифікація набрала нових обертів – виробництво і діловодство переводились на російську, створювались російськомовні газети, в міста і села України переселяли росіян, в першу чергу на керівні посади.
Наступні десятиліття пройшли під знаком поступового витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя України та заміщення її російською. Школи і дитсадки переводились на російську мову викладання і виховання. В 1958р. постановою Пленуму ЦК КПРС прийнято, а 17 вересня 1959 р. Верховною Радою УРСР продубльовано рішення про перехід українських шкіл на російську мову викладання. Вищі та середні спеціальні навчальні заклади, ПТУ проводили навчання майже всуціль на російській мові, кіно, радіо та новостворюване телебачення майже повністю були російськомовними. Історія України була підпорядкована російській. Змінювався і національний склад населення України.
Перший перепис населення України відбувся в рамках Всеросійського перепису в 1897 році.
На території України, в сучасних кордонах, за винятком сьогоднішніх Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької областей, які перебували в складі Австро-Угорської імперії, проживало 23 млн. 773 тис. осіб. 73,1% з них визнали рідною мовою українську, 10,4% – російську, мову євреїв – 8,2%, німецьку – 2,3%, молдавську – 1,7%, польську – 1,6%. Під час перепису національність не визначали, тому ймовірно відсоток українців за національністю був вищий, бо значне число українців після десятиліть русифікації визнали рідною мовою російську. Україномовні жителі чисельно переважали у всіх губерніях на території сучасної України, за винятком одного повіту на сході, який входив до складу Війська Донського і там було відносно більше російськомовних, та Криму, де більшість визнала рідною кримсько-татарську.
Українську мову визнали рідною і більшість населення багатьох повітів на території сучасних Воронезької, Курської, Білгородської, Ростовської областей та на Кубані. На території Донбасу українці також були в більшості. Зокрема, в Старобільському повіті на українській мові розмовляли 83,4%, на російській – 14,7%, в Бахмутському (сьогодні Артемівськ) відповідно 58,2% та 31,2%, в Слов’яносербському – 50,5% та 45,4%, в Маріупольському – українською 46,1%, грецькою 19,0%, російською 14,0%. Створення на початку 1900-х років промислових підприємств на Донбасі, Подніпров’ї та портів на чорноморському побережжі залучило переселенців з українських та російських сіл, що призвело до активізації русифікаційних процесів.
Тим не менше, в 1917-18 роках українська мова переважала на зазначених територіях, і на підставі цього вони ввійшли до складу Української Народної Республіки. Ті кордони, зокрема, були визнані і не оспорювались комуністичною Росією. Тому пізніше Українська радянська соціалістична республіка, яку створили російські комуністи, автоматично зайняла територію УНР.
Наступний перепис населення був проведений в 1926 році. Згідно з ним, на території України, за винятком Галичини, Закарпаття, Буковини, Волинської і Рівненської областей, проживало 29 млн. осіб, з них українців 23,2 млн. (80%), росіян 2.7 млн. (9,3%). Рідною мовою українську назвали 71,3% населення, російську – 11,9%. Процес русифікації було тимчасово пригальмовано розпочатою в 1923 році так званою українізацією. На Донбасі, на території Гірничопромислового підрайону (31 тис. кв. км.), яка сьогодні практично співпадає з територією, що окупована Росією, проживало 2 млн. людей, в т. ч. українців 1 млн. 222 тис., росіян 639 тис. Українську мову рідною визнали більшість населення, незважаючи на те, що на вказаній території відбувався найінтенсивніший процес русифікації.
| Рік пере-пису | К-сть населен-ня, тис. | Українці | Росіяни | % населення, які назвали рідною українську мову | % населення, які назвали рідною російську мову | ||
| Чисель-ність, тис. | % | Чисель-ність, тис | % | ||||
| 1926 | 28995 | 23218 | 80,1 | 2678 | 9,2 | 71,3 | 11,9 |
| 1939 | 30946 | 23668 | 76,5 | 4175 | 13,5 | ||
В час між переписами 1926 і 1939 років, у період індустріалізації в СРСР, відбулось залучення на промислові підприємства та будови величезних мас населення. Політика насильницької колективізації та Голодомору українських селян призвела до масштабного переміщення населення з сіл в міста – з 1926 по 1939 рік сільське населення зменшилось майже на 4 млн. осіб, а міське збільшилось майже на 6 млн. Вигнані з рідних домівок вчорашні українські селяни були змушені рятуватись на Донбасі, де потрапляли під прес молоху совєтизації та русифікації з боку комуністичної влади та російської промислової адміністрації.
Незважаючи на високу народжуваність, за 13 років населення України зросло лише на 2 млн., (Голодомор свою чорну справу зробив), та й то за рахунок переселення в Україну росіян, число яких зросло на 1,5 млн., а українців стало більше лише на 450 тис. (для порівняння – кількість росіян в СРСР за цей період зросло з 77 до 99 млн). Майже весь приріст населення був зосереджений в Донецькій і Луганській областях. Населення Донецької області виросло з 1582 тис. до 3102 тис., Луганської – з 1094 тис. до 1842 тис., в тому числі за рахунок понад мільйона росіян. В рази виросло населення міст Донбасу, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя.
| Місто | Населення в 1926 році, тис. | Населення в 1939 році, тис. | Населення в 1959 році, тис. |
| Дніпропетровськ | 232 | 527 | 662 |
| Донецьк | 105 | 466 | 705 |
| Запоріжжя | 55 | 289 | 435 |
| Луганськ | 71 | 215 | 275 |
| Одеса | 420 | 602 | 667 |
| Харків | 410 | 833 | 934 |
Донорами зростання цих міст стала сільська молодь лівобережних, північних і центральних областей України. В містах вони попадали в котел русифікації. Сьогодні нащадки тих українських селян, в 4-5 поколіннях, майже повністю зрусифіковані, втратили зв’язок з родовим корінням і називають рідною мовою російську. Натомість тисячі сіл в тих областях були спустошені, а сотні зникли з карти.
Післявоєнні переписи населення показали тенденцію подальшої русифікації. Кількість росіян продовжувала збільшуватись, росло число українців, які назвали рідною російську мову.
| Рік пере-пису | К-сть населен-ня, тис. | Українці | Росіяни | % населення, які назвали рідною українську мову | % населення, які назвали рідною російську мову | ||
| Чисель-ність, тис. | % | Чисель-ність, тис | % | ||||
| 1959 | 41869 | 32158 | 76,8 | 7091 | 16,9 | 73,0 | 24,3 |
| 1970 | 47127 | 35284 | 74,9 | 9126 | 19,4 | 69,4 | 28,1 |
| 1979 | 49609 | 36489 | 73,6 | 10472 | 21,1 | 66,4 | 31,3 |
| 1989 | 51452 | 37419 | 72,7 | 11356 | 22,1 | 64,7 | 32,8 |
В той же час число українців практично не зростало. Крім русифікації, влада СРСР проводила політику переселення українців в Сибір, на цілину, на сибірські будови, де українці не мали ні найменших можливостей зберігати і розвивати свою мову та культуру. В кінці 40-х – 50-ті роки нова хвиля переселенців, як добровільних так і примусових, була залучена на відбудову промисловості Донбасу і Придніпров’я. Відзначимо, що в сільській місцевості в 20-70 роках ХХ ст. народжуваність була значно вищою, порівняно з міськими поселеннями. Тим не менше, внаслідок переселення сільської молоді в міста, населення північних і центральних областей постійно зменшується. З 1939 по 1959 рік населення 9 північних і центральних областей зменшилось на 1,2 млн., тут свій «вклад» внесла війна, але і з 1959 до 1989 року населення цих областей ще зменшилось, незважаючи на те, що за цей же час населення України зросло на 10 млн. Крім жителів центральних і північних областей, на схід була спрямована сільська молодь західноукраїнських областей, де вони також були занурені в котел русифікації.
В Україні русифікація проходила в різних частинах в різний час з різною інтенсивністю. В губернських центрах російської імперії – Києві, Харкові, Чернігові, Катеринославі, Одесі, інших адміністративних центрах, – цей процес проходив з ХVІІІ століття. Після завоювання Росією правобережної України русифікація захопила адміністративні центри приєднаних територій. Але наслідки русифікації не були масштабними через невелике число населення тогочасних міст – частка міського населення складала менше 10%. З початку ХХ століття почалась розвиватися промисловість і зростати населення міст на сході України, що різко збільшило інтенсивність русифікації східної України (більш детально це описано вище).
В післявоєнний час темпи зростання східноукраїнських міст загальмувалась, але процес русифікації вже відтворювався сам собою. В 60-80-х роках процеси урбанізації, а разом з ними і русифікації перемістились в центральні, північні і західні області. В результаті за тридцять років населення обласних центрів вказаних областей виросло в 2-4 рази. На новозбудовані підприємства направлявся з російських міст адміністративний та інженерно-технічний персонал. Прибулі опинялись в привілейованому становищі порівняно з місцевими як в зарплатах, так і в отриманні житла. Натомість випускників українських вузів та технікумів направляли на роботу в Росію та інші республіки СРСР. Реалізовувався комуністичний принцип: ротація по горизонталі.
| Місто | Населення в 1959 році, тис. | Населення в 1970 році, тис. | Населення в 1979 році, тис. | Населення в 1989 році, тис. |
| Вінниця | 122 | 212 | 314 | 374 |
| Житомир | 114 | 172 | 244 | 292 |
| Івано-Франківськ | 66 | 105 | 150 | 214 |
| Кіровоград | 132 | 189 | 237 | 270 |
| Київ | 1104 | 1623 | 2132 | 2595 |
| Луцьк | 57 | 96 | 141 | 198 |
| Львів | 411 | 553 | 667 | 791 |
| Полтава | 143 | 220 | 279 | 315 |
| Рівне | 56 | 116 | 179 | 228 |
| Суми | 98 | 166 | 228 | 291 |
| Тернопіль | 52 | 85 | 144 | 205 |
| Ужгород | 47 | 65 | 91 | 117 |
| Хмельницький | 62 | 113 | 172 | 237 |
| Черкаси | 85 | 158 | 228 | 290 |
| Чернігів | 90 | 159 | 238 | 296 |
| Чернівці | 152 | 187 | 219 | 257 |
Прибулі з сільських районів україномовні хлопці і дівчата потрапляли в російськомовне середовище міст у вищих і середніх навчальних закладах, ПТУ, на виробництві та в державних органах. Їхні діти були змушені йти в російськомовні дитсадки та школи. Якщо додати до цього вплив російськомовного кіно і телебачення, спорту, вулиці, то діти україномовних батьків поступово переходили на російську, підсвідомо сприймали своїх батьків як щось старомодне, відстале. За тридцять років людський потенціал українських сіл (а це всуціль молодь) майже вичерпався. З 1978 року розпочалось зменшення сільського населення – з Сумської області, яке поступово розповсюдилось на більшість областей України. Русифікаційні процеси захопили не тільки центральні й північні, але й почали розвиватись в західноукраїнських областях.
Ідеологія інтернаціоналізму в національній сфері та заснована на ній в СРСР русифікація та переміщення і перемішування народів дійшли апогею в 70-80-х роках. Вже лунали переможні реляції комуністичних правителів про реалізацію вказівок Леніна: «Пролетарская партия стремится к созданию возможно более крупного государства,….к сближению и дальнейшему слиянию наций…), про створення «новой исторической общности – советского народа», звичайно з російською мовою, котра проголошувалась мовою міжнаціонального спілкування. Ще й з претензією, що лише російська мова відкриває вікно у світ, про що генсек КПРС Ю. Андропов заявив в 60-ту річницю СРСР: «Фактором исключительного значения…в сближении всех наций и народностей, в их приобщении к богатсвам мировой цивилизации служит русский язьік…».
Вал русифікації вдалось пригальмувати лише в кінці 80-х років. Прийняття в жовтні 1989 року закону (дуже недосконалого) про державність української мови, розвал СРСР та проголошення незалежності України дало українцям шанс на збереження і розвиток в Україні української мови, культури, відродження історичної пам’яті. Не секрет, що значна частина жителів України голосували на референдумі в грудні 1991 року не стільки за українську мову і культуру, як за економічні вигоди. Тоді Україна була набагато краще забезпечена продовольством, на відміну від Росії, де були порожні прилавки. (Згадаймо виступ донецького шахтаря Ляшка, який, під час відвідання генсеком М. Горбачовим Донбасу в 1989 році, сказав, що він і по українському заговорить, якщо від цього стане більше ковбаси).
На жаль, компартійна номенклатура, що залишилась при владі в новій державі, а це президент Л. Кравчук та компартійна більшість у Верховній Раді, не розуміли, не хотіли і не бачили потреби в національному відродженні України після сотень років колоніального стану і русифікації України. Проблеми української мови, історії, культури, інформаційного простору були на периферії їхньої уваги, їх в першу чергу цікавили матеріальні блага і ресурси, з чим вони «успішно» справились, знищивши економіку. Кошти були сконцентровані в «червоних» директорів та власників новостворених банків, з’явився новий клас багатіїв – олігархи. Засновувались нові газети, радіостанції, телекомпанії. Але підтримку в діяльності мали провладні видання. Не дивно, що мовою їх виходу була російська, з огляду на те, що тогочасна влада була тісно пов’язана з російською економічно, ментально, маючи спільне комуністичне минуле, не уявляла, як можна прожити без Росії.
Українське відродження в 90-х (запровадження української мови в школах, дитсадках, вузах, книговидавництві тощо) трималось майже виключно на громадській активності. На виборах президента в 1994 році переміг Л. Кучма, який одним з основних своїх гасел висунув обіцянку надати російській мові статус другої державної мови в Україні. Більшість виборців, в першу чергу східних і південних областей, інформацію сприймали з російських, проросійських і прокомуністичних видань, що нещадно критикували, висміювали та піддавали сумніву саму українську державність.
В 90-ті роки Україна розвивалась безсистемно, «без керма і вітрил». Питання ідеології та національно-культурного розвитку, інформації були на задвірках уваги владної верхівки. Різні частини України розвивались за інерцією попередніх десятиліть, в залежності від активності національно-патріотичної громадськості. В центральних і північних, а особливо в західних областях, де процеси русифікації не зайшли надто далеко, почались процеси національного відродження. Таке не можна сказати про східні і південні області. А на Донбасі русифікація й надалі продовжувалась.
Наступний, а в незалежній Україні перший, перепис населення відбувся в 2001 році.
| Рік пере-пису | К-сть населен-ня, тис. | Українці | Росіяни | % населення, які назвали рідною українську мову | % населення, які назвали рідною російську мову | ||
| Чисель-ність, тис. | % | Чисель-ність, тис | % | ||||
| 2001 | 48457 | 37541 | 77,8 | 8334 | 17,3 | 67,5 | 29,6 |
За десять років незалежності, як ми бачимо, загальна кількість населення зменшилась. Чисельність українців майже не змінилась, але кількість росіян зменшилась на 3 млн. Очевидно, що значна частина росіян, які не сприйняли незалежності України, повернулися на історичну батьківщину в Росію, зауважимо, що навіть в 2001 році понад 40 % росіян вказали своїм місцем народження Росію. Ще в частини колишніх «росіян» прокинулась історична пам’ять, і вони назвали себе українцями. Поряд з цим з 64,7 до 67,5% виросла кількість жителів України, які назвали рідною мовою українську. Це стало невеликим позитивним наслідком створення незалежної України. Але в розрізі України ці процеси йшли нерівномірно.
| Назва адміністративної одиниці | % ук-раїнців у насе-ленні | % жителів, які назвали рідною мовою українську | % збіль-шення або зменшення з 1989 р. жителів, які назвали рідною українську | % україн-ців, які назвали рідною російську | % росіян у насе-ленні | % жителів, які назвали рідною мовою російську |
| АРК Крим | 24.3 | 10,1 | 59,5 | 58.3 | 77,0 | |
| Вінницька обл. | 94.9 | 94,8 | 4,1 | 1,2 | 3.8 | 4,7 |
| Волинська обл. | 96.9 | 97,3 | 2,8 | 0,3 | 2.4 | 2,5 |
| Дніпропетровська обл. | 79.3 | 67,0 | 21,0 | 17.6 | 32,0 | |
| Донецька обл. | 56.9 | 24,1 | -6,5 | 57,8 | 38.2 | 74,9 |
| Житомирська обл. | 90.3 | 93,0 | 2,2 | 5.0 | 6,6 | |
| Закарпатська обл. | 80.5 | 81,0 | 0,5 | 2.5 | 2,9 | |
| Запорізька обл. | 70.8 | 50,2 | 0,9 | 30,9 | 24.7 | 48,2 |
| Івано-Франківська обл | 97.5 | 97,8 | 2,9 | 0,2 | 1.8 | 1,8 |
| Київська обл. | 92.5 | 92,3 | 3,9 | 1,5 | 6.0 | 7,2 |
| Кіровоградська обл. | 90,1 | 88,9 | 3,3 | 7.5 | 10,0 | |
| Луганська обл. | 58,0 | 30,0 | -4,9 | 49,4 | 39,0 | 68,8 |
| Львівська обл. | 94,8 | 95,3 | 5,2 | 0,4 | 3,6 | 3,8 |
| Миколаївська обл. | 81,9 | 69,2 | 5,0 | 17,5 | 14,1 | 29,3 |
| Одеська обл. | 62,8 | 46,3 | 5,1 | 28,2 | 20,7 | 41,9 |
| Полтавська обл. | 91,4 | 90,0 | 4,1 | 2,9 | 7,2 | 9,5 |
| Рівненська обл. | 95,9 | 97,0 | 3,0 | 0,4 | 2,6 | 2,7 |
| Сумська обл. | 88,8 | 84,0 | 5,9 | 7,6 | 9,4 | 15,6 |
| Тернопільська обл. | 97,8 | 98,3 | 1,0 | 0,1 | 1,2 | 1,2 |
| Харківська обл. | 70,7 | 53,6 | 3,3 | 25,8 | 25,6 | 44,3 |
| Херсонська обл. | 82,0 | 73,2 | 5,5 | 13,0 | 14,1 | 24,9 |
| Хмельницька обл. | 93,9 | 95,2 | 3,9 | 0,9 | 3,6 | 4,1 |
| Черкаська обл. | 93,1 | 92,5 | 3,4 | 1,6 | 5,4 | 6,7 |
| Чернівецька обл. | 75,0 | 75,6 | 4,8 | 1,3 | 4,1 | 5,3 |
| Чернігівська обл. | 93,5 | 89,0 | 3,3 | 5,6 | 5,0 | 10,3 |
| м. Київ | 82,2 | 72.1 | 14.5 | 14,2 | 13,1 | 25,3 |
| м. Севастополь | 22,4 | 6,8 | 70,1 | 71,6 | 90,6 | |
| Загалом по Україні | 77,8 | 67,5 | 2,8 | 14,8 | 17,3 | 29,6 |
Як бачимо, показники вкрай нерівномірні. Якщо в центральних, північних, західних областях українська мова була домінуючою (від 75 до 98%), до них наближались Херсонська, Миколаївська, Дніпропетровська, то зовсім інша картина була в Харківській (53%), Запорізькій (50%), Одеській (46%), але потроху цей показник зростав. А в Луганській, Донецькій областях та в Криму навіть відбулось зменшення носіїв української мови. На цих теренах русифікація продовжувалась і в незалежній Україні, жертвами якої в Луганській області стали майже 50% українців, назвавши рідною мовою російську, в Донецькій таких було 57%, в Криму разом з Севастополем понад 60%. Разом з росіянами число жителів, які назвали рідною російську мову, склало в Криму понад 80%, в Донецькій 74%, в Луганській 69%. Понад 40% таких було в Запорізькій 48,2%, Харківській 44,3%, Одеській 41,9%. Особливо хотілося б звернути увагу на процес русифікації Донбасу.
| Рік перепису | 1897 | 1926 | 1939 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 |
| Донецька обл.всього населення, тис. | 1582 | 3100 | 4262 | 4892 | 5161 | 5332 | 4841 | |
| % українців | 61,6 | 59,3 | 55,6 | 53,1 | 50,9 | 50,7 | 56,9 | |
| % росіян | 24,6 | 31,2 | 37,6 | 40,6 | 43,2 | 43,6 | 38,2 | |
| Визнали рідною мовою українську, % | 53,0 | 44,4 | 37,9 | 32,2 | 30,6 | 24,1 | ||
| Визнали рідною мовою російську, % | 25,0 | 54,1 | 60,5 | 66,5 | 67,7 | 74,9 | ||
| Луганська обл.всього населення, тис. | 1094 | 1842 | 2452 | 2751 | 2788 | 2857 | 2450 | |
| % українців | 68,2 | 63,3 | 57,8 | 54,8 | 52,8 | 51,9 | 58,0 | |
| % росіян | 28,1 | 32,5 | 38,7 | 41,7 | 43,8 | 44,8 | 39,0 | |
| Визнали рідною мовою українську, % | 60,0 | 43,4 | 38,3 | 34,9 | 30,0 | |||
| Винали рідною мовою російську, % | 38,6 | 55,3 | 60,5 | 63,9 | 68,8 |
Зрозуміло, що російськомовні мешканці є більш схильними сприймати інформацію на російській мові, взагалі перебувають в російському мовно-культурному та інформаційному просторі, і звичайно більш вразливі і податливі для «русского міра».
Такий стан речей не був таємницею для російських ідеологів відродження імперії чи СРСР, на відміну від керівництва України періоду президентства Кравчука і Кучми.
Російська влада з початку 2000-х вирішила скористатись цим, і розпочалась робота по створенню розколу в Україні за мовно-національною ознакою.
Російська влада та її сателіти в Україні (КПУ, партія Вітренко, СДПУ(о), Партія Регіонів, Русский блок та інші) постійно вимагали преференцій для російської мови в усіх сферах суспільного життя України, протиставляючи її українській державній, яка лише починала відроджуватись. Названі політичні сили включали в свої програми на виборах вимоги державності для російської мови. До лав русифікаторів додався релігійний підрозділ російської держави – православна церква.
Російськими ЗМІ, які почувалися в Україні як дома, та олігархічними проросійськими розпалювались проросійські та ностальгійно-радянські настрої, в тому числі через засилля російських фільмів та пісенно-музичного контенту. Український книжковий і газетний ринок був завалений книгами на російській мові, в тому числі надрукованих в Росії. На підсилення таких настроїв були направлені політологи та політтехнологи для допомоги проросійським партіям у виборах.
На президентських виборах 2004 року висуванцю проросійського олігархічного капіталу В. Януковичу прийшли на допомогу і Путін з Медведєвим, і російські політтехнологи з руйнівними гаслами розколу України за національно-мовною ознакою, поділу України на сорти. Згадаймо листівки та відео із звинуваченнями українців у фашизмі. Передвиборча кампанія і результати президентських виборів унаочнили цей розкол. В третьому турі за В. Ющенка віддали свої голоси 52% виборців, за В. Януковича – 44%, а підтримка їх кардинально відрізнялася на Заході і Сході України. Центральні, північні і західні області з великою перевагою голосували за Ющенка, а південні та східні – за Януковича.
Наступні вибори – парламентські 2006-го, 2007-го, 2012-го, президентські 2010-го підтвердили і закріпили електоральний розкол по межі Харківської, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської областей. Південно-східні області надавали переважну підтримку проросійським партіям (КПУ, ПСПУ, Партії Регіонів, деяким дрібнішим) та В. Януковичу, західні, північні і центральні – проукраїнським (НУ, БЮТ, УНП, Свободі, Батьківщині, Удару та дрібнішим) та Ю. Тимошенко.
Особливо варто відзначити результати на Донбасі – в Донецькій і Луганській областях результати на підтримку Партії Регіонів зашкалювали, фактично там існувала відмінна від інших мовно-культурна і суспільно-політична реальність.
Можна з впевненістю стверджувати, що основними мотивами голосування була мовно-культурна орієнтація виборців. Виборці не реагували ні на соціально-економічні гасла і показники, ні на рівень зарплат чи пенсій, ні на розмір податків чи кількість безробітних. Основою була мовно-культурна і національна ідентифікація. Це був той нерв суспільства, який подразнювали і допінгували Росія та її сателіти в Україні. І люди голосували глибинними підсвідомими інстинктами, де мова і національність були визначальними.
Підтвердженням цього є кореляція показників рідної мови виборців по областях та результатів голосування. Навіть в сусідніх селах, де люди живуть в однакових соціально-економічних умовах, але населених окремо українцями чи росіянами (зокрема російськими старовірами, що спілкуються своєю мовою), результати голосування кардинально протилежні: українці голосували за проукраїнські політсили, росіяни – за проросійські. Інші приклади – виборчі дільниці військових містечок або місць компактного проживання військових пенсіонерів ще з часів СРСР, де результати голосування разюче відрізняються від сусідніх дільниць, де голосували виборці з числа корінних жителів.
| Область | % жителів, що назвали рідною мовою російську | % вибор-ців, що проголосували в 2004 році за Януковича | % вибор-ців, що проголосували в 2006 році за проро-сійські партії | % вибор-ців, що проголосували в 2007 році за проро-сійські партії | % вибор-ців, що проголосували в 20010 році за Януко-вича | % вибор-ців, що проголосували в 2012 році за проро-сійські партії |
| АР Крим | 77,0 | 81,3 | 68,7 | 72,7 | 78,2 | 71,6 |
| Вінницька | 4,7 | 12,9 | 12,7 | 17,8 | 24,3 | 26,2 |
| Волинська | 2,5 | 7,0 | 7,1 | 9,6 | 14,0 | 19,9 |
| Дніпро-ська | 32,0 | 61,1 | 53,8 | 57,2 | 62,7 | 55,2 |
| Донецька | 74,9 | 93,5 | 83,6 | 81,9 | 90,4 | 83,9 |
| Житомирська | 6,6 | 28,9 | 24,5 | 28,6 | 36,7 | 34,0 |
| Закарпатська | 2,9 | 27,6 | 20,5 | 21,7 | 41,6 | 35,9 |
| Запорізька | 48,2 | 70,1 | 62,8 | 65,8 | 71,5 | 62,1 |
| Ів.-Франківська | 1,8 | 2,9 | 2,7 | 3,8 | 7,0 | 7,0 |
| Київська | 7,2 | 13,8 | 13,0 | 16,4 | 23,6 | 27,1 |
| Кіровоградська | 10,0 | 31,8 | 27,4 | 34,1 | 39,6 | 39,7 |
| Луганська | 68,8 | 91,2 | 84,0 | 90,6 | 89,0 | 82,2 |
| Львівська | 3,8 | 4,7 | 4,1 | 5,3 | 8,6 | 6,7 |
| Миколаївська | 29,3 | 67,1 | 60,4 | 63,8 | 71,5 | 59,6 |
| Одеська | 41,9 | 66,6 | 55,2 | 59,7 | 74,1 | 60,1 |
| Полтавська | 9,5 | 29,2 | 27,0 | 31,7 | 39,0 | 35,4 |
| Рівненська | 2,7 | 12,3 | 9,7 | 13,0 | 18,9 | 22,0 |
| Сумська | 15,6 | 16,9 | 18,2 | 22,5 | 30,4 | 33,3 |
| Тернопільська | 1,2 | 2,7 | 2,6 | 3,8 | 7,9 | 8,3 |
| Харківська | 44,3 | 68,1 | 60,6 | 60,5 | 71,4 | 61,8 |
| Херсонська | 24,9 | 51,3 | 48,9 | 53,8 | 60,0 | 52,9 |
| Хмельницька | 4,1 | 16,0 | 14,1 | 18,4 | 24,9 | 27,5 |
| Черкаська | 6,7 | 17,4 | 16,3 | 20,9 | 28,8 | 27,9 |
| Чернівецька | 5,3 | 16,4 | 15,5 | 19,4 | 27,6 | 26,2 |
| Чернігівська | 10,3 | 24,2 | 22,9 | 28,2 | 31,0 | 33,3 |
| Київ | 25,3 | 17,5 | 16,4 | 20,2 | 25,7 | 19,8 |
| Севастополь | 90,6 | 88,8 | 79,4 | 81,5 | 84,4 | 76,4 |
В таблиці відображені результати (по областях) перепису населення України в 2001 році, зокрема відсоток населення, яке назвало рідною мовою російську, та показники рівня підтримки кандидата в президенти України В. Януковича на виборах 2004 і 2010 років та партій, що використовували проросійську риторику про другу державну мову, вступ до Митного союзу та зближення з Росією (Партії Регіонів, КПУ, партій Вітренко, Медведчука, Руського блоку тощо) на парламентських виборах 2006, 2007, 2012 років.
Додатковим підтвердженням залежності результатів голосування від мови є корекція показників у бік збільшення, яка пов’язана з тим, що у майже всіх областях є виборці, які назвали рідною українську мову, але в різних ситуаціях використовують російську, а з врахуванням більшої електорального впливу російськомовних (в основному жителів міст) завдяки їх вищому соціальному і матеріальному статусу, результати голосувань виявились вищими на 10-25% порівняно з показниками рідної російської мови.
Такий стан речей (мовного розколу) не міг не бути використаним Росією. В кінці лютого-березні 2014 року, після перемоги Революції Гідності українців, що одночасно була і одним з етапів національно-визвольного руху, Росія скористалась проросійськими настроями в Криму і на Донбасі.
Як бачимо, російські бойовики, а потім і війська мали на тих територіях максимальну підтримку. Масове використання російських прапорів, захоплення адміністративних будівель, перехід на бік Росії місцевих правоохоронців та військовослужбовців, блокування пересування українських військовиків було зумовлено вкоріненням в свідомість більшості населення Криму і Донбасу відчуття приналежності до «русского міра». Який в свою чергу розповзається туди, де панує російська мова, через яку споживається російський інформаційно-культурний продукт включно з російською історією, міфологією, способом життя (мой адрес не дом и не улица…), масовою культурою у вигляді попси, шансону, тюремного жаргону, незчисленних телесеріалів про «доблесть и силу русского солдата и оружия».
Сила впливу і агресії Росії виявилась на територіях, максимально зрусифікованих. Зокрема, в Криму, де російську мову визнали за рідну 80% населення, а українську лише 10%, ніякого опору не було, і як наслідок, анексія. Свідомі (не зрусифіковані) українці, які не мали в місцевих органах влади ніякого представництва та підтримки з Києва, не змогли вчинити опір.
В Донецькій і Луганській областях піддались впливові, і як наслідок виявились окупованими, міста і райони з найвищим рівнем русифікації, в той же час північні райони Луганщини та північні та західні частини Донеччини, де менш зруйноване українське середовище, залишились під контролем української держави.
Складна і загрозлива ситуація зберігається в Харкові та Одесі, де також критичний рівень русифікації (цифри по областях наведені, однак в обласних центрах цей рівень значно вищий), але вагомі проукраїнські сили в цих містах забезпечують певний баланс. Потенційно небезпечним залишається Запоріжжя.
Дніпропетровськ же став бастіоном опору російській агресії. Випадково чи закономірно? Дніпропетровщину завжди відносили до так званого південно-сходу, та й результати голосувань там показували прихильність до проросійських сил (під впливом місцевих влад), але в меншій мірі, ніж східні і південні сусіди. А ось російську мову рідною визнали лише 32%, тому й організована Коломойським обласна влада виявилась ефективною, тому там і центр опору на сході. Ще менший показник рідної російської в Миколаївській та Херсонській областях, і там зберігається стабільність, незважаючи на менш впливових голів ОДА.
Закономірний висновок з вищенаведеного: в Україні йде боротьба між силами національного відродження та ствердженням українства і української держави та намагань колишнього колонізатора завадити цьому, залишити Україну в орбіті політичного, економічного, культурного, релігійного, військового впливу Росії і контролю всіма доступними засобами, включаючи і військовий.
А найголовнішим і найбільш системним залишається вимога нав’язати Україні законодавче визнання російської мови як державної. В усіх претензіях до України присутнє питання мови. Ось і зараз через мінські домовленості нав’язується російська мова. Треба визнати, що російська влада чітко розуміє і домагається (в тому числі і злочинними засобами) своїх інтересів. Тому захистити Україну, її майбутнє можливо, лише чітко усвідомивши загрози, розробивши заходи і твердо їх реалізовуючи та відстоюючи. Знівелювати загрозу постійних розколів в українському суспільстві, уникнути впливу та зазіхань Росії на Україну, застерегти від російського сепаратизму та усунути вразливі для російської агресії місця можна, максимально сприяючи розвиткові українства через просвітництво та інші доступні державі засоби і заходи. Тобто сформувати україноцентричну модель для суспільства на основі української мови, історії, культури та максимально сприяти її впровадженню.
Маємо спиратись і оперувати офіційними даними перепису населення, який зафіксував, що для 67% населення України рідною є українська мова, а російська – лише для 32%, а це приблизно 16 млн., з них понад 7 млн. опинились в зоні російської окупації.
Найперше для запобігання розповзання російського сепаратизму по Україні мають бути зроблені чіткі і зрозумілі кроки влади для протидії російської експансії, зокрема мовної. А саме відміна злощасного мовного закону Колесніченка-Ківалова, який надав право місцевим радам здійснювати мовний сепаратизм, чим скористалися регіонали та комуністи в східних і південних областях для поглиблення розколу та подальшої русифікації.
Також має бути прийнятий зрозумілий всеохоплюючий закон про державну мову, який забезпечить українській мові справді державний статус в усіх сферах суспільного життя, в першу чергу в органах влади на всій території України, в телевізійному і радіо просторі.
Лунають голоси, що це може спровокувати невдоволення людей, що спілкуються російською мовою. По-перше, треба звернути увагу, що в цій сфері дуже багато припущень стосовно кількості російськомовних громадян – називають цифри, начебто 45 чи 55% спілкуються російською мовою. Це маніпуляції, тому що опитування, на які посилаються, не можуть передати весь спектр використання людиною мови – дома, на роботі, вуличному спілкуванні, в навчальному закладі, в громадських місцях значна частина наших громадян спілкується різними мовами. Ці неточні дані навіть використовують високі посадові особи в офіційних виступах, що дезінформує суспільство. Якщо це спроба заспокоєння російськомовних, то вона контпродуктивна.
Попередня політика показала, що таким толеруванням російськомовних не заспокоїти, вимоги невдоволених всім українським зростають і закінчуються російськими прапорами за запрошенням «зєльоних чєловєчков». Україномовні ж жителі русифікованих міст, мовні запити яких влада ігнорує, виставляються покинутими «білими воронами», і звичайно не мають ніякого впливу.
Маємо спиратись і оперувати офіційними даними перепису населення, який зафіксував, що для 67% населення України рідною є українська мова, а російська – лише для 32%, а це приблизно 16 млн., з них понад 7 млн. опинились в зоні російської окупації.
В російськомовних громадян України, які визнають право українців мати власну державу на своїй землі, включно з українською мовою, культурою, історією, ніяких запитань і протестів проти посилення ролі української мови не виникне. Ті ж російськомовні, які вимагають особливого статусу для російської мови і використовують це для розпалювання протистояння, на жаль, більшість з них не визнають права українців на свою державу та й існування, вважаючи нас частиною іншого народу. А будь-які кроки назустріч та нашу толерантність вони сприймають за слабкість, що розпалює їхні апетити. А в критичний момент беруться за зброю.
Мова, до всього іншого, є ще й одним з символів держави та ідентифікатором громадянства та національності, що для багатьох країн є тотожним. Ми природно сприймаємо, що француз говорить на французькій, німець на німецькій, поляк на польській, угорець на угорській мові тощо. Але наші громадяни дивуються і обурюються, що їх за кордоном називають росіянами, не беручи до уваги те, що розмовляють російською. То як їх ще називати? Тому мова є одним з найважливіших символів держави поряд з прапором, гербом, словами і музикою гімну, вишиванкою. Але на відміну від них, що можуть бути використаними чи не використаними, одягненими чи знятими, мова є внутрішньою сутністю людини, основою її світогляду, культури, менталітету.
Поки живе мова – живе народ. І ніякій силі його не здолати.
Автор: В’ячеслав Дехтієвський,
громадський діяч, голова Житомирської обласної організації «Порозуміння»
В’ячеслав Дехтієвський
