Варвара Поварова – студентка-третьокурсниця філфаку Московського держуніверситету імені Ломоносова – викладає українську мову школярам та студентам у Школі юного філолога, яка діє при її виші. Вона розповіла ВВС Україна історію своїх стосунків з українською мовою: як почалося її захоплення, хто є її учнями зараз і як її змінили останні події в українсько-російських відносинах. Надалі – пряма мова Варвари.
Найкраща вигадка людства
У школі я вчила англійську, і вона мені дуже не подобалася. І раптом в 13 років я знайшла вдома старий словничок, ще радянських часів, розгорнула його, побачила ці дивовижні слова – “гарбуз”, “шинка”, “парубок”, – і просто почала їх виписувати, так мені сподобалося!
Коли я тільки почала вивчати українську мову, років у 14-15, знайомі моїх батьків, старше покоління, відразу мені сказали, що українська мова – штучна, її вигадали в Австро-Угорщині, “щоб Україна від нас відокремилася”. Тоді я подумала: якщо це вигадана, штучна мова, то це – найкраща вигадка людства.
Ми з батьками щоліта їздили до Ялти. Там я купила енциклопедію “Перше кохання” українською. Мене якраз тоді дуже цікавила ця тема: як привабити хлопця. Там українською мовою були різні рецепти: наприклад, спечіть хлопцеві якийсь пиріжечок і принесіть до школи. Я це читала, просто як Біблію.
А потім, коли я взяла до рук “Зачаровану Десну” Довженка, у мене просто переворот трапився. Коли я стала читати про його дитинство, про цю Десну, цей город, цю бабусю, яка на нього слала такі прокльони, — це все мене так зачарувало, що я просто закохалася назавжди.
Я вивчала мову сама. В українській книгарні на Арбаті купила Лесю Українку, “Історію України”, якийсь підручник з української мови і стала сама читати. Але спілкуватися мені не було з ким.
Перше кохання
І тоді в моєму житті трапилося перше кохання. Я познайомилася через інтернет з хлопцем з Харкова. Спочатку ми спілкувалися російською, але виявилося, що він теж любить українську, і ми стали з ним переписуватися у “Вконтакте” українською.
А потім, коли мені було 15, я знову поїхала до Ялти. Ми з ним там зустрілися — кохання, перший поцілунок і, звісно, українська мова. От завдяки цьому першому коханню українська стала моєю другою рідною, тому що коли ти кохаєш, то, напевно, краще засвоюєш.
Image copyrightVarvara PovarovaТой хлопець теж був школярем, і я в нього питала: “Який у тебе список творів на літо?” Українську літературу я, напевно, знаю краще ніж російську, бо програму 10-11 класів я читала за українськими списками.
А потім я прийшла до Українського культурного центру на Арбаті. Там був конкурс на найкраще читання творів Тараса Шевченка. Я дуже люблю вірші, то подумала, чому б не взяти участь. Написала керівниці: хочу до вас прийти. За два тижні на тому конкурсі я у своїй віковій категорії отримала перше місце. Мене це дуже надихнуло, і я стала ходити до їхньої недільної школи.
У недільній школі у нас була історія України, українська мова, українські співи, український танок. Ми навіть поїхали до Києва, виступали, Кучма нас слухав. Зараз я вже до недільної школи не ходжу, але граю в музично-драматичному театрі “Еней” на Арбаті.
Пластівці і сік
Зараз я навчаюся на третьому курсі слов’янського відділення філологічного факультету МДУ імені Ломоносова. Пішла на нього через українську мову. Подумала: українська мова ж слов’янська – значить, піду на слов’янське відділення. Але української як основної у нас, на жаль, немає, тому перша у мене болгарська. Зараз ще додали другу мову — польську. Вона мені дуже подобається, бо я її, знаючи українську, розумію.
А тепер я вже другий рік викладаю українську мову, умовно кажучи, діточкам: в основному, учням 10-11 класу, в Школі юного філолога при нашому філологічному факультеті. Викладають у нас студенти, але є й молоді викладачі з нашого факультету.
Ходять на мої заняття 10-12 людей, але на останньому занятті було десь п’ятеро. Це ж неофіційно, оцінок ми не ставимо: хтось захворів, хтось не встиг, у чиєїсь бабусі день народження. Може, з наступного семестру будуть знову ходити.
Програму розробила сама. Я користуюся різними підручниками, самовчителями української мови, в тому числі тими, які мені самій допомогли. Іноді сама щось вигадую.
З першого заняття ми все читаємо в оригіналі — мови все-таки схожі. Якщо щось незрозуміло, я допомагаю. Читаємо Шевченка, Коцюбинського. Василь Симоненко – це моя любов, і учні мої його люблять. З сучасного беремо трішки: вірші Андруховича, Жадана.
Я у своїх школярів питаю, чому вони ходять саме на українську. Насправді в Москві не так все й погано. Тут чимало людей, росіян за походженням, які люблять українську мову, для яких вона гарна, чарівна. Вони ходять до мене з любові.
Наприклад, у мене є хлопчик, зараз йому років 15-16, який сказав, що зацікавився українською мовою з чотирьох років. Він їздив до України і бачив там упаковки, на яких написано “Пластівці” чи “Сік”, і йому подобалося, що це написано іншою мовою, але схожою на його рідну російську, і він самостійно навчився читати. Він дуже любить гурт “Океан Ельзи”. Він робить помилки, я його виправляю, але у нього дуже гарна вимова.
Суцільне щастя
Чи змінилося моє ставлення до української мови за останні півтора-два роки? Напевно, на жаль, я вже не така довірлива. Я була дуже наївною дівчинкою: думала, що всі люди, які розмовляють українською – вони святі, вони янголи з неба. Якщо людина розмовляє українською — значить, вона добра, щира. Я вже не така наївна. І це дуже сумно. Я дуже посумнішала за ці останні роки, це правда.
Я вже два роки не була в Україні. Це така “печалька”, бо для гарної мови потрібно постійне спілкування, треба бути у середовищі. Тому у мене таке сумне ставлення до останніх подій, бо у мене немає жодної надії якось удосконалювати своє знання, я дуже далеко від України. Немає до кого приїздити — знайомих нема, родичів ніколи не було. Просто нема до кого їхати.
За походженням я – етнічна росіянка, народилася в Москві, дитинство провела у Підмосков’ї. Батько у мене – диякон у православній церкві Московського патріархату, мама — домогосподарка, у мене багатодітна родина. Батьки до мого захоплення українською ставляться нормально, хоча українською, звісно, не володіють. Вони мене сприймають такою, якою я є, іншою вони мене не бачать.
Ця історія триває сім років, і я себе без цього вже не уявляю. Для мене українська мова — це моя доля, вона кардинально мене змінила. Це інший досвід, інша ментальність, інша культура, інша література. Мова змінює тебе, твоє життя, твоє навколишнє середовище. Я без української мови — це вже не я. Це — моя особистість.
Чи ставала українська мова колись у нагоді? Пам’ятаю, коли ми поїхали з нашими діточками з недільної школи до Києва, я гуляла по Андріївському узвозі і з усіма продавцями там розмовляла українською. І коли вони дізнавалися, що я з Москви, робили мені великі знижки.
Останнім часом багато жорстких коментарів в інтернеті з’явилося. Москаль — це, мовляв, не людина. А ми, москалі, – ми ж різні. Я теж москалька… Дуже образливо. Скрізь є і погані, і хороші.
Чи приносила українська мова якісь проблеми? Навпаки, це ж суцільне щастя, це така допомога. Я завдяки українській мові взагалі людиною стала. Я стала толерантнішою.
Я їздила до Мінська на двотижневий семінар вивчати білоруську мову. Там у нас інтерв’ю брали, з кількох газет приїхали, з телебачення. Розмовляла з ними білоруською. І вони кажуть: нашим білорусам та вас би послухати. Відповідаю: нічого, свого часу все буде, свідомих людей скрізь багато. Все у вас нормально.
Я б дуже хотіла бути філологом-україністом, але в Москві такої можливості немає. Бо викладати я викладаю, але у мене немає такої бази, яку мають студенти-україністи. Хотіла у Львові навчатися, у Києві. Писала кудись. Ну, (махає рукою. – Ред.), так.
Часом я думаю про переїзд. Може, до України, може, ще кудись. Мені тут часом не дуже комфортно. Я просто не люблю Москву – вона така велика, жах. Не люблю великі міста.
