Не варто називати моє прізвище і фотографувати, – каже Марина, 34 роки. Вона струнка, середнього зросту, темно-русяве волосся заплетене в косу. Викладає українську мову й літературу в одній зі шкіл Донецька. Із Мариною познайомилися у соцмережі. 2-го лютого запрошує до себе додому, пригощає чаєм. Розмовляємо українською.

Вам доводиться приховувати свої погляди?

– Я від самого початку не бачила сенсу приховувати проукраїнську позицію. Спершу прибічники цих молодих республік не дуже активно себе проявляли, і можна було якось на них вплинути. Наприклад, фразою “Ви ж розумієте, чим усе це закінчиться?”. Перемога в суперечці залишалася за мною. Та з часом це перестало діяти. Коли стало зрозуміло, що визволення буде не таке швидке, вони перестали боятися. Почався відвертий тиск, погрози. Навіть від дітей були нехороші зауваження в мій бік із цього приводу. Але згодом мені вдалося переломити ситуацію. Принаймні зараз у моїй присутності ніхто нічого поганого про Україну не каже.

Ви наполягаєте, що живете в Україні, але жителі підконтрольної території вже звикли, що Донецьк – це ДНР.

– Таке саме я багато разів чула тут: “Ну коли ви вже заспокоїтеся і зрозумієте, що живете у ДНР?!” Проте для мене Донецьк – це Україна. Нещодавно проводила урок у п`ятому класі. Тема – написання листа з адресою. У підручнику – зразок, де написано: “Україна”. Діти мене питають: “А що нам писати?” Відповідаю: “Місто Донецьк, Україна”. Мене перепитали: “А як же ДНР?” Сказала, щоб вирішували самостійно. Домашнє завдання – написати листа. У класі 20 учнів. Лише один приніс лист із адресою “ДНР”. Решта написали: “Донецьк, Україна”.

Що помінялося в поточному навчальному році?

– Навчальні плани. Протягом цього року їх змінюють уже ввосьме. Змінився сам освітній стандарт. Той, що зараз обговорюють тут і незабаром, можливо, приймуть, орієнтований на російський стандарт. Привезли російські підручники. Та вони не відповідають українським програмам, навіть вже переробленим під ДНР. На практиці працюєш або за програмою, і тоді залучаєш матеріал з Інтернет або ще звідкись. Або працюєш за російським підручником. Але є окремі вчителі, що працюють за старими українськими підручниками.

Через усе це збільшилося загальне навантаження на учнів. У п`ятих класах, де я викладаю, чотири дні по сім уроків і один день шість. Це занадто. Втомлюваність дітей надзвичайно висока, матеріал сприймають гірше.

На практиці ж українську звідси витискають. Офіційно це формулюють так: “Народ не хоче української мови”.

А чи змінилося навантаження з української мови та літератури, якщо порівнювати з 2013-14 навчальним роком?

– Воно зменшилося навіть якщо порівнювати з вереснем 2015-го. У 6-11 класах відводили українській мові й літературі три години на тиждень. А в перших-п’ятих – на урок більше. Тепер залишили півтори години. До війни було по-різному. Найменше – чотири години на тиждень. В україномовних класах бувало і по шість – сім годин. У нашій школі дотепер залишаються чотири україномовні класи. Але за наказом, навіть у них учитель має право сам обирати, якою мовою викладати.

Владі ДНР і ЛНР українська мова потрібна лише на папері, аби на міжнародному рівні не звинуватили в утисках. На практиці ж українську звідси витискають. Офіційно це формулюють так: “Народ не хоче української мови”. В листопаді 2014-го змусили батьків написати заяви щодо вибору мови навчання, хоча раніше подібні заяви вже писали. За підсумками тих заяв, два україномовні класи стали російськомовними. Цього здалося замало, і в березні 2015-го примусили написати заяви заново. Тоді з`ясувалося, що у ВУЗах ДНР навчатимуть виключно російською. Батьки сказали: “Якщо це підтвердиться, то перейдемо в російськомовний клас”. Як підсумок – цього навчального року в нас залишилось чотири українські класи з п`ятнадцяти.

Чим керуються ті, хто вступає у ВУЗи “народних республік”?

– Батьки прагнуть, аби діти залишалися з ними. Небезпечно постійно їздити на підконтрольну територію і назад через “лінію розмежування”. Самі абітурієнти кажуть, що легше вступити тут, а потім, коли Україна сюди повернеться, сподіваються, що їх не виженуть. За моїми спостереженнями, більшість людей сподівається на повернення України. Хоча й негативно ставиться до чинної влади у Києві.

За моїми спостереженнями, більшість людей сподівається на повернення України.

Є такі, що хочуть отримати російський диплом, але, попри обіцянки керівництва місцевих вишів, це складна процедура. Після того, як отримаєш “диплом” місцевого ВУЗу, в російському треба скласти академрізницю, держіспити, наново захистити дипломну роботу.

Зарплату отримуєте регулярно ?

– Так, зараз більш-менш. У 2015-му за два місяці нам не заплатили. І в 2014-му – за кілька місяців. З весни платять рублями. Остання моя зарплата – близько 9000 рублів.

Суто матеріально вам вигідніше працювати за фахом тут, ніж шукати роботу на підконтрольній території?

– Не думаю. Порівнювати зарплати зараз важко. До травня 2015 р. нам нараховували її в гривнях, хоч видавали вже рублях (за курсом 1 грн. до 2 руб.), потім і в “розрахункових листках” стали вказувати тільки рублі, однак за яким курсом – сказати важко. Але точно не за комерційним. Тож виходить, що на папері сума, може, й непогана, але фактично я отримую менше 3 тисяч гривень. Якщо ж порівняти списки продуктів, які я можу купити на ці гроші тут і на “Великій землі”, то тутешній список буде значно меншим через високі ціни.

Для вас має значення, звідки беруться гроші, з яких ви отримуєте зарплату?

– Розумію, що їх привозять з гумвантажем із сусідньої держави. Я б не брала ці гроші, якби не сімейні обставини. Брат став безробітним, а батьки не мають змоги виїжджати за пенсіями настільки часто, як нам потрібні гроші.

За вашими спостереженнями, хтось ставить собі питання: “Звідки беруться гроші, які я отримую в держустанові?”

– Чула розмову пенсіонерів у транспорті. Вважають, ніби тут вже досить активно працює промисловість, і їхні виплати – з податків. Але інші люди розуміють, що це – з бюджету Росії. Часто чую питання: “Та коли ж вони закінчаться, ці гроші в РФ?” Восени 2014 року було прийнято постанову КабМіну, щоби гроші на неконтрольовані території не передавати. Але гроші сюди не треба передавати. В мене є зарплатна картка, перераховуйте туди. Все одно ми їздимо за покупками на підконтрольну територію. Там і знімали б готівку. Якби людина отримувала заробітну плату з українського боку, то від самого початку було б менше незадоволених учителів, які перейшли на сторону ЛДНР. Апелювати до них було би простіше: ви зарплату берете з чийого боку?

Чи викладають тут у школі історію України?

– Історію України прибрали ще восени 2014 року. Тоді зробили два предмети: “Історія”, де викладали історію рідного краю, тобто Донецька, і “Всесвітня історія”. Від січня 2015 р. з’явилася “Історія Вітчизни”. Під вітчизною мається на увазі Донбас, однак не зрозуміло, йдеться про геологічний Донбас чи географічний, чи лише про територію, яку вони встигли окупувати. Запитувала тоді в дітей, але вони не могли пояснити. Казали, що переважно йдеться про історію Донецька. З лютого 2016 року вводиться новий курс “Гражданственность”, який має на меті виховувати відданих громадян “молодої республіки”. Взагалі патріотизму тут надають величезного значення, тільки-от обмежується він, здебільшого, рідним містом.

Розкажіть про настрої, що зараз поширені серед населення.

– Тут дуже швидко розучилися планувати на майбутнє. Живуть сьогоднішнім днем. Підсумок багатьох розмов приблизно один: “Пережили сьогоднішній день – і добре”. Не дуже прийнято говорити про те, як саме пережили. Сьогодні в маршрутці один чоловік вдало сформулював життєву позицію теперішніх мешканців Донецька: “Треба жити, ходити в ресторани і веселитися, а померти так, щоб заборгувати якомога більше!” Щось подібне часто можна почути.

Людям хочеться жити, вони усвідомлюють, що життя будь-якої миті може закінчитися. Тож треба прожити його зараз якомога повніше, яскравіше. А повноту життя кожен розуміє по-своєму. Для когось справжнє, достойне життя – це гроші, байдуже, звідки взяті, гулянки. Щоправда, інколи мені здається, що такі люди були тут завжди. Їх не побільшало, просто тепер вони стали помітнішими, якщо можна так висловитись. Я б назвала настрій людей тут прихованим відчаєм. Він набирає різних форм і інтенсивності: від бурхливих вечірок до глибоких депресій. Також дуже поширений страх перед МГБ і донощиками серед оточення.

Як зараз налаштовані у Вашому колі?

– Якби мені треба було охарактеризувати настрої серед мого оточення одним словом, то це було б “чекання”. Це дивний стан постійного чекання. Спочатку ми чекали, що силові структури звільнять адмінбудівлі й усе закінчиться. Потім – що ВСУ звільнить місто. Потім, що перемир’я і перемовини дадуть результат. Потім знову сподівалися на армію. І весь час призначали дати звільнення: серпень 2014-го, Новий рік, весна 2015-го.

Тепер уже сподіваємося просто на диво і що станеться воно десь у квітні. Зрозумійте, жити тут без надії на визволення неможливо. Але часом вона майже вмирає, адже бажання розв’язати конфлікт не видно в жодної зі сторін. Тоді спільними зусиллями реанімуємо її, так підтримуємо один одного. Розумію, що збоку ця надія, швидше за все, видається ілюзією. Проте якщо погодитися з цим, то треба визнати, що визволення не відбудеться ніколи. Що Україна втратить свою територію, а я – свій дім і все, що створила на цій землі. І втрати ці не через якісь об’єктивні, невідворотні причини, а через те, що не змогли захистити своє, через власну слабкість, боягузтво. Я не можу цього визнати, бо не зможу жити із цим далі. Тому краще вже самообман, що дає сили й мету триматися.

Важко сказати, чому в нашій уяві виникають конкретні дати визволення. Це завжди буває спонтанно, причому в розмові ми раптом, не змовляючись, можемо назвати конкретний місяць. Можливо, через те, що бажання визволення у всіх надзвичайно сильне, а межі психічної витривалості приблизно однакові. Люди мого кола тут лишаються переважно через житло або родичів, яких не можуть лишити. Бояться, що залишене житло пограбують або заберуть, а там учителеві не заробити на квартиру. Це й тримає.

Ідея визволення Донецька і Луганська збройним шляхом зараз не є популярною в українському суспільстві. Але існує точка зору, що воєнний шлях – єдиний можливий. Як Ви і Ваші друзі ставитеся до можливості визволення воєнним шляхом?

– Не розумію, про що можна домовлятися з людьми, які захопили владу в Донецьку і Луганську. Як можна говорити з тими, хто не хоче слухати і має антиукраїнські погляди? Тому визволити окуповані території, на мій погляд, можна лише збройним шляхом. Але мої друзі не підтримують мене в цьому, і я їх прекрасно розумію. Ніхто не хоче пережити ще раз жах обстрілів, постійний страх за рідних. Проте для мене існують речі страшніші. Наприклад – зрада. Страх, коли не знаєш, чи не прийдуть за тобою.

Після розмови я прошу Марину ввімкнути її ноутбук, підключаю до нього диктофон. Електронною поштою надсилаю аудіозапис колегам у Київ і видаляю з диктофону.

Автор: Олександр Михайленко

Джерело: Gazeta.ua