Українська мова в Україні потерпає від низького статусу, її носіїв сприймають як громадян другого ґатунку. Таких, що не завжди можуть розплатитися у кав’ярні. Але вони самі мають подолати цю травму за допомогою російськомовних українців, які мають проявити симпатію і солідарність до них. Так вважає українська журналістка, письменниця, заступник редактора часопису «Критика» Оксана Форостина.
А розпочали ми цю розмову із запитання про те, як бути з питанням рідної мови в Україні?
– Я думаю, ми насамперед маємо відмовитися від терміну «рідна мова», тому що левова частка відповідальності, зокрема за долю української мови, зараз лежить саме на тих, хто з тих чи інших причин послуговується переважно російською. І з мого особистого досвіду, оскільки в мене теж українська вивчена, я дуже добре пам’ятаю, коли я говорила з таким важким російським акцентом і свої перші статті я писала російською мовою, потім сиділа зі словником і перекладала це українською… Тобто для мене також цей досвід переходу дуже добре запам’ятався. І я думаю, що для багатьох українців саме так воно і відбувалося. Вони можуть розказати схожі історії. І це був свідомий крок, і в результаті вони і залишаються такими найактивнішими, я б сказала, промоутерами української мови. Тому тут не йдеться про те, чи вона для когось рідна чи вона не рідна. Я думаю, що особливо в останні два роки ми дуже переосмислили виміри оцього переходу з однієї мови на іншу.
– Деякі перейшли повністю, деякі перейшли на роботі на українську мову, намагаючись таким чином стати частиною того проекту державотворення. І от наскільки це можна вважати ознакою того, що державотворення можливе лише українською мовою? Чи Ви вважаєте, що є якесь місце, яке може займати в ньому і російська?
– Ну, власне, наш останній досвід і показав, що державотворення, як Ви кажете, можливе не тільки українською, і що зовсім не тут пролягає межа. Майдан, який відбувся два роки тому, був двомовний і ми не можемо цього відкидати. І мені здається, що це, власне, була така кульмінація, точка переходу України до політичної нації. З того часу ми вже можемо впевнено говорити про таке поняття, як політичний українець і, очевидно, що мова не є ознакою політичних поглядів.
– З іншого боку є достатньо багато українців, і ми бачимо зараз і кампанію, яку розгорнула досить велика частина українських митців, які говорять про те, що потрібно усунути російську мову з дуже багатьох сфер життя, наприклад, з шоу-бізнесу. І що насправді російськомовний український проект не є аж таким продержавницьким і що він вступає в боротьбу з україномовним державницьким проектом.
– Ну, це точно не так. Тобто, мені здається, це велика дурниця і я, наприклад, пам’ятаю з 1990-х, коли це були дві сфери, і майже вони між собою не перетиналися. От була міська російськомовна культура і була відчутно меншинна – майже ґетто – україномовна культура. Зараз уже такого нема. Тобто ми насправді пройшли великий шлях, ми зробили великий стрибок. Зараз знову відмежовуватися, відчужуватися – це була б велика помилка.
Щоразу, коли хтось з моїх питомо україномовних друзів звертається до офіціанта українською мовою, вони бояться, що цей офіціант вважатиме їх, наприклад, неплатоспроможними. Тобто це насправді дуже задавнений і дуже глибокий страх.
– Як, на Вашу думку, має виглядати оце співіснування двох мовних середовищ? Тому що воно не є симетричним. Люди, які говорять російською мовою, не говорять українською. Люди, які говорять українською, – переважно знають також і російську. Тобто залишаються якісь сфери діяльності, куди російськомовні люди практично не потрапляють в Україні. Вони відмежовані.
– Тут навіть не йдеться про таке пряме відмежування. Тут є інший момент, він дуже болючий і практично ніхто про нього не говорить, чи то соромлячись. Але в нас зараз є дуже негарна боротьба за статус меншини. Тобто, з одного боку, є загрожені українофони, які мають достатньо аргументів для того, щоб вважати себе меншиною, а з іншого боку є принципово російськомовні українці, які вважають, що їхні права загрожені. Тобто, що вони є загроженою меншиною. І хоча кількісно українофони є більшістю в країні, насправді є оце питання замовчування, цей слон у кімнаті, про якого майже ніхто не хоче говорити, – це питання статусу. Щоразу, коли хтось з моїх питомо україномовних друзів звертається до офіціанта українською мовою, вони бояться, що цей офіціант вважатиме їх, наприклад, неплатоспроможними. Тобто це насправді дуже задавнений і дуже глибокий страх.
– Як тоді зробити так, щоб україномовні українці в Україні не почувалися упослідженими? Щоб вони почували комфорт в Україні і не мусили переживати подібні приниження?
– Це внутрішня робота, як у будь-якої людини, яка має ту чи іншу травму. Просто цю травму треба долати. І, напевне, пам’ятати про таких людей, як я, у яких стимул до того, щоб перейти на українську, це насправді була любов і приязнь тих людей україномовних, яких я бачила.
Автор: Марія Щур
Джерело: Радіо Свобода
Фото: Фейсбук
