я народилися і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.

правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.

– Соломія, а ти віруюча?
– ні, чому ти так вирішив?
– ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. так тікі штунди говорять.

мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. в голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.

в 17 років я приїхала в Київ. і почалася війна.

починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!

– так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?

і я не жартую. і це ще не кінець.

з часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.

в якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. і от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.

(після здачі тестової роботи)
– ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– так, звичайно!
– і ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– щиро дякую за другий шанс!
…
– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– а де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …

даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.

! «ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !

розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!

після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.

дискредитеція? пригноблення? деформація норм? трагедія?

так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?

якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.

«найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»

як добре, що сльози витираються.

як шкода, що війни не пробачаються.

джерело