Автор видання «Вашингтон Пост» Адам Тейлор у новій статті запитує: як люди визначають свою національну ідентичність? На прикладі результатів дослідження некомерційної організації Pew Research Center видно, що головна ознака — мова, якою людина говорить.
«Що значить бути американцем? Або що значить бути японцем, угорцем чи австралійцем? По всьому світові національна ідентичність — це складне і плинне поняття. Проте вас здивує, як схоже в різних країнах відбувається це визначення: хто є „своїм“, а хто — „чужим“».
У середу, 1 лютого 2017 року, Дослідницький центр П’ю (Pew Research Center) оприлюднив результати своєї розвідки початку минулого року, під час якої вивчалася національна ідентифікація в 14 різних країнах. Це дослідження — чудова ілюстрація на тлі дискусії щодо поширення імміграції в багатьох частинах світу.
На світлині: Марія Феррейра вивчає книгу з американської історії, готуючись до складання іспиту на громадянство США. Фото: Майкл Вильямсон / The Washington Post
Наприклад, виявляється, що більшість американців не вірить у визначальне значення місця народження людини. Насправді, це має важливе значення лише для деяких країн, що наводяться в дослідженні Центру П’ю. Також, незважаючи на уявлення про Америку як країну, яка багато говорить про традиційні цінності і Бога, більшість американців не думають, що звичаї і релігія — дійсно важливі ознаки справжнього американця. Така сама ситуація й в інших країнах дослідження.
Натомість, опитування показало, що в кожній дослідженій країні національну ідентичність перш за все визначає мова. Найвищий такий результат був у Нідерландах, де понад 84 відсотки населення вважає, що дуже важливо говорити голландською, якщо ви хочете бути справжнім голландцем. Але й у всіх інших країнах більшість опитуваних зазначила, що говорити національною мовою «дуже важливо».
Таблиця результатів дослідження Pew Research Center
Не стало несподіванкою те, що саме мова об’єднує націю. Якщо двоє людей не можуть легко обмінюватися інформацією, між ними виникає конфлікт навіть у пошуках чогось спільного. Адам Тейлор наводить слова британського історика Еріка Гобсбаума, який у розвідках про мовну, культурну і національну ідентичність підкреслює необхідність спільної («стандартної») мови у країнах, які прагнуть демократії. У 1996 році Гобсбаум писав: «Джерела походження стандартної мови цілком демократичні, а не культурні».
Багато сучасних держави виникли навколо мовних спільнот — наприклад, в кінцевому підсумку, саме німецька мова стала одним із ключових факторів об’єднання Німеччини. Деякі мови в нашу добу стали символами руху за незалежність, наприклад, баскська в Іспанії.
Дослідження Центру П’ю не включає в себе країни, в яких поширено кілька мов — такі, як Індія або Швейцарія. Проте більшість країн, перерахованих у дослідженні, досить чітко визначаються своїми мовами, які в багатьох випадках унікальні саме для цих країн.
Найбільш очевидні приклади країн, де цього немає, розташовані в Північній Америці — Канада і Сполучені Штати. Канада — це країна з двома національними мови, й обидві виникли не тут, а в Європі. Можливо, через це в Канаді один з найнижчих процентів людей, які думають, що мова «дуже важлива» для національної ідентичності. (Канада також має найвищий відсоток тих, хто думає, що мова «зовсім неважлива» — приблизно 5%.)
Тут варто зазначити, що Італія, де національність глибоко пов’язана з мовою, має результати, дещо аналогічні канадським. Тому, можливо, ці взаємовідносини трохи складніші. Це підтверджує ще й той факт, що у Сполучених Штатах (іще одна країна, національна мова якої де-факто «імпортована» з Європи) ставлять важливість мови вище, ніж у деяких національних європейських державах.
Дані, оприлюднені Центром П’ю, показують, що на уявлення про національну ідентичність упливають політичні вподобання. У США 83% республіканців заявили про важливість англійської мови як визначальної ознаки справжнього американця — це на 22% вище, ніж у демократів. Подібні розбіжності на ґрунті політичних симпатій американців спостерігаються також у питаннях важливості традиційних цінностей та християнства, хоча і республіканці, і демократи надають відносно низьке значення народженню в Сполучених Штатах.
Подібний зв’язок із політичними уподобання також видно на прикладі європейських країн, де респонденти, які підтримують опозиційні партії (такі, як британська Партія незалежності Сполученого Королівства або французький Національний фронт), зазначають більш високий рівень важливості у визначенні особистості сприйняття національних звичаїв. Подібні «партійні розбіжності» спостерігаються також у Канаді й Австралії (для Японії інформація не була доступною).
У більшості розвіданих країн зараз існують певні вимоги щодо знання державної мови для отримання громадянства. Насправді, тести на громадянство за останні роки стають усе більш жорсткішими. Вимагається все більша обізнаність у питаннях культури. Наприклад, потенційних громадян Великої Британії опитують навіть про творчість Редьярда Кіплінга. Деякі науковці зазначають, що суворі тести часто зумовлені вимогами правих політиків і не мають практичного сенсу.
Але ситуація може змінитися. З одного боку, імміграція також впливає на мову: у Німеччині розробили так звану «Kiezdeutsch» (розмовну мову) — спрощену німецьку, яка в основному використовується громадянами, рідною для яких є турецька або арабська мови. Крім того, дані Pew Research Center показують, що виник великий розрив між поколіннями щодо визначення важливості мови для ідентифікації. Це спостерігається в результатах дослідження більшості країн, а в Америці ці розбіжності виражені особливо: тоді як 81% респондентів у віці від 50 років говорять, що мова дуже важлива для національної ідентичності, з цим твердженням погоджуються лише 58 відсотків людей у віці 18-34 років.
