Василь Шкляр, для УП
5670. Багато небайдужих українців уже запам’ятали це число. У кого кепська пам’ять, той може зробити з нього оригінальне тату або заламінувати на цупкому папері й носити при собі замість паспорта. Втім, це важливіше за паспорт, водійські права і будь-яку іншу посвідку. Важливіше навіть за посвідчення депутата Верховної Ради чи Президента.
5670 – це кодова назва найпотужнішої барикади незавершеної Української Революції. Йдеться про номер законопроекту “Про державну мову”, ухвалення якого матиме не менше значення, ніж Акт проголошення нашої незалежності.
Так-так, у Верховній Раді зареєстровано ще два мовні законопроекти (5669 та 5556), вони теж непогані, але у них змішано функціонування державної мови та мов національних меншин. Таке розпорошення навряд чи доцільне, коли йдеться про державну мову як одну з основ конституційного ладу. Мови нацменшин у демократичній Україні настільки обожнювані, що заслуговують на свій окремий закон. Хіба ні?
Тому авторам трьох варіантів треба об’єднатися навколо 5670 й нарешті подарувати Україні мовний шлях Гідності. Закон, що змиє ганьбу, через яку, мовлячи словами Тараса, “сміються з України стороннії люди”.
Із двох інших законопроектів можна взяти статті, виписані виразніше, як, наприклад, освітню чи деякі речі, що стосуються контролю мовного режиму.
Для непосвячених навіть незручно перелічувати основоположні статті проекту. Бо це фактично популярне роз’яснення конституційної вимоги, яка закріплює за українською мовою статус державної. Простіше кажучи, закон цей покликаний забезпечити природний вжиток державної мови в усіх сферах суспільного життя. Це, певна річ, не стосується приватного спілкування, релігії, освідчення у коханні, ба навіть присягань у любові до України.
Але цей державотворчий законопроект, як і будь-яка реформа, уже має цілий легіон опонентів на чолі з Медведчуком, Медведєвим, Медведьком, Медведем і Машею. Ми теж не будемо дурити людей і відразу скажемо, чим буде невигідне утвердження рідної мови в усіх сферах нашого з вами життя.
Простіше кажучи, закон цей покликаний забезпечити природний вжиток державної мови в усіх сферах суспільного життя. Це, певна річ, не стосується приватного спілкування, релігії, освідчення у коханні, ба навіть присягань у любові до України.
Серед найжорстокіших порушень прав людини тут я назвав би дискримінацію біженців з Грузії чи з будь-якої іншої країни, котрі не зможуть знаскоку обіймати міністерські посади в українському уряді. Спершу муситимуть бодай поверхово проштудіювати букваря: мама мила раму, а тато лежав на дивані й любив маму. Та й декому з тутешніх чинуш доведеться повторити абетку, щоб знати над якими “і” треба розставляти крапки.
Ходімо далі. Істотного удару такий закон завдасть шанувальникам “русского мата”, оскільки такого в українській мові не існує. Так що матюки доведеться вживати лише в приватних розмовах.
Що там іще? Ага, недавно один депутат рюмсав з телеекрана, що до нього муситимуть звертатися українською мовою офіціантки. Ну, це вже фобія, яка лежить за межами здорової психіки і ще раз обґрунтовує необхідність психконтролю кандидатів у депутати.
Та найдужче обурив цей законопроект громадян, які й надалі хочуть залишити за собою право на образи типу “тєлячій язик”, “нєдоразвіта мова”, “сєльскій діалєкт”…
Тому їх налякала мовна інспекція, яка функціонує навіть у тих країнах, де нічого не загрожує державній мові. Цю безневинну інспекцію вже охрестили мовною поліцією, і до хору її критиків долучилися навіть деякі письменники.
На жаль, тут я нічим не можу їх ні заспокоїти, ні втішити. Стережіться, панове! Мовна поліція (а я вже знаю, хто її очолить) переслідуватиме вас жорстоко і безпощадно. Мовні поліцаї спершу віддухопелять міністра внутрішніх справ та його радників, відтак ренегатів СБУ та інших силовиків, а потім ходитимуть вулицями, майданами, сновигатимуть по ресторанах, де бухають депутати, і битимуть дубовими кілками по голові всіх, хто не дотримується закону.
Чому саме дубовими кілками, а не гумовими палицями? – спитаєте ви. Пояснюю. Майже півстоліття тому класик української літератури Григір Тютюнник написав своєрідний заповіт: “І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля з нього пішло на кілки – бити тупих і немічних серцем людей”.
Так ось, мовна інспекція, чи то б пак поліція ходитиме саме з тими дубовими кілками і каратиме винних у нашій національній упослідженості. Але не бійтеся, вам, кого так налякав цей законопроект, екзекуції не загрожують. Поки той Тютюнників дуб виросте, вас уже не буде на цьому світі. Кажучи словами української казки, до того часу баба вмре, сучка здохне, а дочка вийде заміж. Не знаєте такої казки? Це про одну хитру бабусю, яка жила з донькою та собачкою і не хотіла доводити до ладу свою хату. Не на часі, – казала вона. І взагалі, навіщо ремонтувати хату, – міркувала стара, – якщо я невдовзі помру, сучка здохне, а дочка вийде заміж?
Так і сталося. Баба померла, сучка здохла, дочка вийшла заміж, а хата розвалилася. Амінь!
Автор: Василь Шкляр, письменник, член УКРОПу
Джерело: Українська правда
