ТАНЦІ НА КРОВІ. ЧИ БУДЕ ПРОБУДЖЕННЯ?

Історична амнезія – річ дуже небезпечна. Втративши історичну пам’ять, напрочуд легко забути, хто ти й для чого в цьому прекрасному, але такому непростому світі. Безліч племен, народів, не встоявши в бурхливій річці життя, обірвавши свої корені, були знесені її течією, розчинилися серед більш успішних народів, підпираючи їх у їхньому поступі. Ким треба бути, аби забувши незчислені покоління своїх пращурів, які з глибини тисячоліть донесли до наших днів неповторну культуру, співучу мову, пам’ять про пройдений шлях, зрадити те все?
З іншого боку, жити з вивернутою назад шиєю нераціонально, неможливо, безперспективно. В цьому сенсі зведення історичної пам’яті нації до перейменування вулиць, заставляння площ новими ідолами чи фетишизації тої чи іншої видатної особи є її профанацією.
Історична пам’ять нації має бути пам’яттю стріли про тятиву, яка випустила її в стрімкий, несхибний політ, де все підпорядковано досягненню мети. Стерши пам’ять про тятиву свого минулого, відкинувши гостре вістря своєї культури, спрямовуюче оперення своєї мови, якої мети може досягнути така стріла-нація? Чиєї мети? Найпевніше, то буде зовсім не її мета.
До якої ж мети запущені всі ті стріли?
– До єдиної – до процвітання. Бути якщо не першими, то рівними серед рівних. Задля її досягнення кожне нове покоління нації має бути успішнішим за попереднє. Саме тому головною метою будь-якої притомної держави є не якісь захмарні ідеї, не наповнення бездонних гаманців привладних злодіїв, а найповніше забезпечення життєвих інтересів своєї нації, а отже, її конкурентоздатності, успішності в цих неймовірних перегонах.
Non progredi est regredi, казали мудрі латиняни – відсутність поступу є відкочуванням. Втрата динаміки руху вперед є критичною. Згаявши хвилину сьогодні, завтра на повернення втрачених позицій потребуватимемо років.
Чи є усвідомлення цього всередині нації?
– На жаль, ні. Як не було його на момент осягнення Незалежності. Але ж з того часу минуло чверть століття, упродовж яких вона отримала стільки болісних уроків! Не вчимося!
Переформатована, викривлена свідомість манкуртизованої більшості – з міцно прищепленою невірою в свої сили, з хитро приживленим сподіванням на месію, який прийде і вирішить всі наші біди – надійніше за будь-які пута тримає нас в сфері залежності від учорашньої імперії, яка сьогодні відверто, на весь голос заявляє про свої права на нас.
Що ж можемо протиставити тому?
– Усвідомлення і дію. Не сконсолідувавшись, не об’єднавшись у мові, культурі, не ставши єдиним цілим, не усвідомивши, що ніхто крім нас самих не змінить нашу долю, не можемо навіть мріяти стати самодостатніми, а в перспективі – успішними, процвітаючими. Не вдавшись до негайних, рішучих, але виважених дій, не маємо шансів видряпатись з бездонної трясовини, яка вже поглинула без ліку зломлених, стомлених, втративших орієнтири націй і народів.
Що може сконсолідувати нас?
– Найпотужнішим елементом об’єднання будь-якої нації є мова. Держава, яка ігноруючи те допускає на своїй території багатомовність, чи й того гірше, мову більш чисельного, більш потужного, агресивного сусіда, ризикує рано чи пізно втратити незалежність, бути дезінтегрованою, щонайменше, позбутися частини своєї території. Влада, яка намагається закріпити на території своєї держави експансію чужої мови, або не сповна розуму, або ж застоює інтереси не своєї нації.
А проте ж, мову, яку витравлювали віками, при всьому бажанні не можна відновити на територіях, з яких її витіснили, ні за день, ні за рік. На те потрібна копітка, наполеглива робота всієї державної машини упродовж, щонайменше, десятиліття. Лише так можна повернути націю в лоно її мови без потрясінь і ексцесів.
І братися за те треба негайно. Саме тому пан Президент має чимскоріш відкликати з ВР України своє подання від 2014 року про закріплення особливого статусу для московської мови в Конституції України. Саме тому протягнутий в першому читанні в жовтні минулого року закон України «Про освіту», де закріплюється право на навчання в Україні московською мовою нарівні з мовою українською, має бути ще до другого читання виправленим на користь мови української. Виняток може бути зроблений лише для мови корінного народу, такого як киримли.
Але якщо українська мова не є на сьогодні безумовним об’єднавчим елементом для чималої частини українського суспільства, може стати таким лише з плином часу, то є те, що вже сьогодні об’єднує нас всіх, без виключення. Ми всі прагнемо бути успішними і заможними. Ми всі прагнемо високих, гідних людини, стандартів життя, які забезпечує сучасна цивілізація. І ми хочемо того не у віддаленому майбутньому, а вже за свого життя.
Чи то є можливим?
– Безперечно. Треба лише, як на тому дитячому малюночку-плутанці, побачити серед безлічі фальшивих стежинок, що ведуть у кращому випадку в нікуди, а в гіршому до загибелі, ту єдину, яка веде до мети. І не лише побачити. Не відкладаючи на потім, негайно рушати нею. Всім разом, бо ж всі ми заслуговуємо на краще.
Чи означає те необхідність нового Майдану?
– Автор не вважає Майдан ефективним інструментом реформації держави. Попри те, що він, безперечно, здатен знести одних привладних злочинців, в його структури легко проникають, більше того – його очолюють представники інших мафіозних кланів, в чому ми вже неодноразово мали нагоду переконатися. Але таким інструментом могла б бути активна позиція принаймні двох глибоко структурованих, сформованих знизу політичних партій.
На жаль, на сьогодні, окрім аватарних проектів, які в переважній більшості своїй перебувають на утриманні все тої ж мафії, не маємо в Україні жодної подібної. Назрів час справжніх партій – партій, які представлятимуть не інтереси злодіїв та шахраїв, а наші з вами інтереси. Докладаймось до їх створення, відстороняймо мафію від влади!
Чи те означає, що доки таких партій не створено, маємо сидіти склавши руки?
– Аж ніяк! Маємо виходити на протести, жорстко вимагати від наших представників у ВР України, вже які там вони є, від президента України, як гаранта наших конституційних прав, реальних, вкрай необхідних реформ. Найперше – відставки давно вже нелегітимних голови та членів ЦВК, заміну їх на позапартійних, незаангажованих, незалежних фахівців та створення парламентської робочої групи з широким залученням фахових спеціалістів від громадських структур (таких як «Опора») задля напрацювання якісно нового, справедливого виборчого закону, який унеможливить потрапляння у владу мафії, олігархату, як її частини, натомість створить умови для приходу в неї тих, хто буде плідно працювати на інтереси нації.
Наступною нашою вимогою має стати ухвалення підготованого згаданою групою виборчого закону а також напрацювання та ухвалення детально виписаних законів про імпічмент президента України та про відкликання народного депутата України будь-якого рівня, включно з депутатами Верховної ради України.
Новий закон про вибори, закон про імпічмент президента України та закон про відкликання народного депутата України є першочерговими, ключовими, адже без них неможливо покласти край репродукуванню у владі олігархату, мафії. Їх ухвалення є абсолютно необхідним для успіху українських реформ.
Якщо вдатися до алегорії і уявити, що наша влада є водієм, якому ми заплатили, аби він за наші гроші, на нашому авто довіз нас з міста Надія до міста Процвітання, то маємо розуміти в якому небезпечному становищі ми опинилися, адже наш водій замість того, аби міцно тримати в руках кермо та тиснути на газ, весь час нишпорить в наших кишенях. І то так ефективно, що нам вже нема чим платити за паливо, а від нашого самохода залишились заледве рама та колеса. Не надто наївно сподіватися доїхати з таким водієм до омріяної нами мети?
А хіба менш наївно сподіватися підняти країну з руїни, виграти нав’язану нам війну, коли наша неймовірна влада і в часі цього страшного випробування продовжує мародерствувати – красти, шахраювати, співробітничати з ворогом, воювати не з ним, а з власним народом? Здача Криму, блюзнірські паради в часі нищення добробатівців, ганебна торгівля з окупантами, засилля явних і перефарбованих регіоналів у ВР, у всіх структурах влади, гальмування розслідування злочинів часів Майдану, тиск на борців з корупцією, на незалежні мідіа, обвал гривні, тарифний геноцид, невчинення жодних притомних дій для реанімації колапсуючої економіки… І на тому фоні влада дає втекти від правосуддя «беркутівцям», що перебувають під слідством, корупціонерам, що нацарювали мільярди, відмовляється від позовів проти них, в найганебніший спосіб – в найгірших традиціях януковицьких часів – вчиняє побиття вояків, які ще вчора грудьми прикривали Край від ворога!
Яких ще доказів потребуємо, аби повірити, нарешті, що з цією владою ми не те що не виграємо війну, не вернемо загарбаного – втратимо натомість і те, що ще маємо?
Прокидаймося, товариство! Змиваймо з очей розмальовані кокошники євробачень та інших підтанцьовок, якими присипляють ваш розум. За тою барвистою ширмою йде кривава війна, яка щодня калічить, вбиває цвіт української нації. За тою завісою в московських буцегарнях знемагають українські патріоти, йдуть судилища над Чийгозом, Семеною, тягають на допити киримли, переформатовують свідомість молоді, окупованого Донбасу, Криму. Там хилини розтягуються на дні, а дні стікають у роки. Не час спати, товариство. Так проспимо Україну.

Валентин БУТ

Напишіть відгук