Serhii Trushkin
Частина 1
На мене здійснили напад. Знаходжуся в поліції Прилук.
За прохання спілкуватися українською мовою у відділі Центрального гастроному продавчиня викликала свого чоловіка, який в центрі міста посеред білого дня здійснив напад і розсік мені обличчя. Їду в лікарню.
UPD. Діагноз. Забійна рана лівого надбрів’я і лівої вилиці. Крововилив в око.
На надбрів’ї та під оком наклали шви.
Є підозра на те, що зламано ніс.
Завтра – дообстеження, оскільки сьогодні в лікарні немає відповідного спеціаліста.
UPD1. Завітав до міської ради. Якраз на виході зі своїх кабінетів зустрів Голову міста і першого його заступника. Проілюстрував, що може статися у нашому місті за прохання обслуговувати українською.
Заступник голови обіцяв узяти справу на контроль.
UPD2. Око потихеньку запливає величезним набряком. Лежу. Вживаю заходів, які порадили лікарі.
Дякую всім за величезну підтримку! Кожне слово – цінне.
UPD3. Лікарі таки діагостували перелом носа. Отже, в моїх рідних Прилуках за українську мову можуть зламати ніс.
Частина 2
Дякую всім, хто відреагував на мій попередній пост. Щиро кажучи, масштаб відгуків перевищив усі сподівання.
Натомість, вважаю за доцільне прокоментувати дещо з прочитаного.
Т е з и с 1. “Покупець постійно тероризував продавчиню уже протягом півроку”.
Фейк.
До нападу я спілкувався з продавчинею лише тричі в житті.
Перший раз – 20-х числах серпня.
Другий – 31 грудня.
Третій – 17 січня, ВИКЛЮЧНО в кабінеті менеджерів магазину.
Це руйнує також домисли, які зараз інтенсивно поширюються групою підтримки протилежної сторони про те, ніби я спеціально шукав нагоди, щоб обслуговуватися ВИКЛЮЧНО у цієї продавчині.
Т е з и с 2. “Журналіст спеціально провокував продавчиню”.
Фейк.
Під час тільки ОДНІЄЇ (!) розмови з нею, 31 грудня, кілька разів звертався з проханням обслуговувати мене українською. Пропонував навіть ДОПОМОГТИ їй у цьому, якщо би їй раптом забракло якогось українського слова чи виразу.
У відповідь на це чув категоричу відмову: “С вамі – прінципіально па-украінскі нє буду разгаварівать”, а також – погрози викликати чоловіка і розібратися зі мною – невідомо через що.
Т е з и с 3. “Чоловік заступився за жінку, за її честь та гідність”.
Поняття “заступатися” невід’ємно пов’язане з фактом нападу. ПРОХАННЯ обслуговувати в Україні українською мовою не можна кваліфікувати як напад, правда ж? Таких “нападів” в Україні з боку небайдужих до мови українців щодня трапляється мабуть, сотні.
Тому це – також фейк, який посилено просуває зараз в коментарях сторона нападника.
ТАК ЩО Ж ТОДІ НАСПРАВДІ СТАЛОСЯ?
17 січня розмова в кабінеті менеджерів за участю продавчині почалася з того, що керівник магазину, Валентина Василівна її запитала: “Наташа, ти ж пам’ятаєш, що ми з тобою вже колись говорили з цього приводу?”
“Ну і что?” – відповіла продавчиня. – “Я всьо равно абслуживать єво па-украінскі нє буду”.
Продавчиня ВИЗНАЛА, що якого-небудь образливого чи неввічливого звернення з мого боку по відношенню до неї не було. Але обслуговувати українською категорично відмовлялася.
Менеджери здиувавалися.
Валентина Василівна мала відверту проукраїнську позицію, яка заслуговує на повагу. Жінка пояснювала, що ми живемо в Україні, отже, повинні володіти своєю мовою і, якщо нас нею просять обслуговувати, треба переходити на українську.
Керівника магазину повністю підтримала також одна з менеджерів, робоче місце якої знаходиться навпроти стільців для відвідувачів кабінету. (В цій історії назвемо її “1-й менеджер”).
Третя ж людина, яка знаходилася в кабінеті (назвемо її “2-й менеджер”) – навпаки весь час підтакувала продавчині і наводила дивні аргументи: “А якщо їй важко?”, “А зараз багато товарів взагалі з англійськими назвами приходять” і т. п. Ці зуваження були трохи відірваними від реалій.
Продавчиня сперечалася з першими двома менеджерами і навіть підвищувала на них голос. Було трохи дивно за цим спостерігати, оскільки зазвичай підлеглі зі своїм керівництвом так не спілкуються.
На піку емоцій продавчиня кинула: “Єслі уж так, так тогда уже лучше виєхать!”. І вибігла з кабінету.
І тут сталося дивне.
Дискусія розгорнулася вже між самими менеджерами, які не зважали на мою присутність у кабінеті.
Валентина Василівна і 1-й менеджер відстоювали право споживача бути обслуженим в Україні державною мовою. Слід відзначити також, що вони говорили досить чистою мовою, а не мішаним суржиком.
2-й менеджер, хоч і спілкувався українською, відстоювала право кожного спілкуватися тією мовою, якою йому зручно. Не розуміючи, вочевидь, різницю між приватною розмовою на вулиці чи в сім’ї та офіційним спілкуванням у сфері обслуговування.
Єдине, в чому збігалася думка усіх трьох менеджерів, це – те, що погрожувати покупцям “розборками” свого чоловіка – неприпустимо.
“Він уже один раз приходив сюди і говорив, що позносить усім нам голови. Це – нормально?”, – казала Валентина Василівна. “Я сорок років працюю в торгівлі, різні ситуації бачила, але мені ніколи не приходило до голови викликати сюди чоловіка, щоб він з кимось розбирався!” – обурювалася жінка.
Врешті-решт, дискусанти схаменулися, що опинилися в дещо делікатній ситуації, враховуючи мою мовчазну присутність.
Валентина Василівна припинила емоційне обговорення, вибачилася переді мною за поведінку продавчині і сказала, що вони знову проводитимуть зі свого боку роботу, щоб таких ситуацій у майбутньому не траплялося.
Зі свого боку я подякував менежменту “Центрального” за позицію. Підкреслив, що вирішив поспілкуватися з ними, а не писати жодних скарг, наприклад, до Держспоживслужби, ТІЛЬКИ ТОМУ, щоб не наражати цей магазин на неприємності чи додаткові перевірки. Оскільки вважаю, що переважна більшість продавців у ньому – це фахівці високої кваліфікації, з якиии ДІЙСНО дуже приємно спілкуватися.
Мені здавалося, що ми повністю порозумілися.
Я пішов на автобусну зупинку. Зненацька до мене підійшов міцненький чоловік, якого я раніше ніколи не бачив. Мені здалося, що від нього було чути запах алкоголю. Тому я не здивувався, що він наблизився майже впритул.
“Так це ти тут за чисту українську мову?”, – запитав він. Я відповів, що, взагалі-то, – так. Тоді він, нічого далі не пояснюючи, з розмаху вдарив мене по обличчю. Це сталося в самому центрі міста, під вікнами міськвиконкому.
На зупинці було багато людей, вони почали обурюватися, а він кричав їм, що я вже півроку (ОСЬ ТОДІ Я ВПЕРШЕ ПОЧУВ ПРО ПІВРОКУ!) тероризую його жінку. Кричав, що він – волонтер. Дістав і показував якесь посвідчення. Кричав, що через таких як я – в Україні війна.
Намагався мене кудись тягнути, кричав, що зараз підемо до магазину, і я буду вибачатися перед його жінкою. Казав, що, якщо я буду далі в цій справі щось робити, то він взагалі знесе мені голову. (Тут я впізнав словосполучення “знесу голову”, яке вперше почув у кабінеті менеджерів). Я сказав нападникові, що нікуди не піду, і мені немає за що вибачатися, оскільки жодного разу її не образив, і вона сама сьогодні це визнала.
Я відчував, що на обличчі є кров. До нас підбігли люди. Я викликав поліцію, але нападник нікуди не тікав – стояв поруч. З ним було ще двоє його знайомих. Ті вже очевидно були трохи напідпитку. Чоловіки казали йому, що за мову бити не можна. Але він запевняв, що це не за мову, а за жінку, що її буцімто звільняють з роботи. І тоді вони, вже взагалі дезорієнтувавшись, що ж насправді відбувається, почали висувати претензії вже до мене.
Під’їхав автобус. Більшість людей зайшла до нього і поїхала. Біля нас залишилося лише двоє якихось жінок, які бачили те, що сталося. Вони казали нападнику, що, який би конфлікт не виникав, – вирішувати його в ТАКИЙ спосіб не можна. “У мене – син такий, як цей чоловік, так що ж це – завтра і з ним таке може бути?”, – обурювалася жінка.
“Вам треба їхати – так їдьте”, – звертався до них нападник. Вони сказали, що нікуди не поїдуть, аж поки не переконаються, що не приїхала поліція.
“Ну, де твоя поліція?”, – агресивно питав мене нападник. “Оно в мене є двоє свідків, що він просто сам перечепився і впав”, – звертався він до жінок.
Коли приїхала патрульна машина, ми вчотирьох підійшли до неї. Натомість поліцейські запропонували сісти до машини лише мені і нападнику.
Я звернув увагу патрульних, що цьому інциденту є свідки, отже, треба, принаймні, записати їхні дані. Натомість поліцейські навіть і пальцем не поворухнули, щоб взяти які-небудь їхні контакти.
У машині один із поліцейських відразу запропонував: “Ну, що я вам скажу, хлопці? У вашій ситуації краще за все між собою домовитися”. Мій нападник зразу сказав, що він буде посилатися на 163-ю статтю Конституції. “Може, на 63-ю?”, – уточнив поліцейський. “Так, на 63-ю”, – відповів чоловік.
У райвідділку один з чергових співробітників поліції записав покази обох сторін. Поводився ввічливо і коректно, кожне слово акуратно заносив до тексту пояснень.
Нападник представився як Роман Мошул, він подав свої персональні дані і відразу ж – як і декларував у машині патрульних – послався на 63-ю статтю Конституції. Вона дає право не свідчити проти себе та своїх близьких.
Його відпустили.
“То шо, дружище, почекати тебе на вулиці?”, – звернувся до мене нападник прямо в присутності поліцейських.
Я сказав, що сам дам собі ради і чекати на мене треба. Поліція викликала швидку і мене забрали до ліарні на обстеження.
ВИСНОВКИ.
1. Оскільки в Україні дуже багато активістів переймаються мовним питанням, на моєму місці насправді міг опинитися КОЖЕН з них.
Пояснюю.
Гастроном “Центральний” є візитівкою нашого міста, він знаходиться прямо навпроти приміщення міської ради.
Уявіть собі таку ситуацію.
Хто-небудь із мовних активістів завітає у будь-якій справі до Прилук і попросить продавчиню обслуговувати його українською мовою. Далі чує принципове “нєт” і складає скаргу менеджменту.
Той робить продавчині зауваження, у неї на цьому ґрунті псується настрій, тож вона викликає чоловіка, який завдає покупцеві тілесних ушкоджень. Реальна ситуація? Враховуючи мій досвід – цілком.
2. Усе, що сталося, виникло ВИКЛЮЧНО на грунті мовного конфлікту.
У мене не було якогось упередженого ставлення ані до продавчині, ані до її чоловіка. Якби не діалог у магазині, наврядчи б ми з ними взагалі мали яке-небудь поле для спілкування.
Гастроном “Центральний” був і надалі залишається одним із найулюбеніших моїх магазинів у Прилуках. Внесок десятків людей кількох поколінь у створенння іміджу цього закладу не може зіпсувати одна випадкова людина.
Тому я маю намір і надалі обслуговуватися в “Центральному”.
Я не знаю графіка роботи продавців – заходжу просто тоді, коли мені треба і до того відділу, до якого треба.
Заходив, до речі, до нього і вчора. Скуплявся у двох відділах, у т.ч. і – в молочці. Волею долі там працювала та ж сама продавчиня.
Після звернення до мене російською я сказав: “У мене до вас – стандартне прохання: обслуговувати мене українською”. І вона… перейшла на українську.
Було видно, що їй трохи ніяково, але я знову запропонував свою допомогу, якщо їй забракне якогось слова. “Тренуйтеся говорити на мені”, – запропонував їй знову, як і 31 грудня. У неї проскакували російські слова, але ті фрази, які вона говорила українською, звучали досить пристойно.
Не розумію, чому вона соромиться це робити постійно. Можливо, хтось колись сформував у неї комплекс того, що вона не вміє правильно говорити? Не знаю. Я порадив їй спілкуватися потроху щодня, щоб навчитися говорити без перешкод. В кінці обслуговувавння вона підкреслено сказала “Дякую”. І жодних проблем не виникало.
3. Описаний мною конфлікт, як бачимо, пов’язаний навіть не з УМІННЯМ, а з ВОЛЕЮ обслуговувати українською.
Якби і в кінці серпня, і 31 грудня, продавчиня зуміла поводити себе так само, як учора, ніхто б до неї жодних зауважень не мав. НАВПАКИ! Якщо людина намагається щось робити добре, то це викликає прагнення її заохотити. Натомість, очевидне нехтування прав українців в Україні, призводить до тих інцидентів, який стався.
Я дуже добре усвідомлюю, що це питання – набагато ширше, ніж гастроном “Центральний” у Прилуках.
Для дорослих людей – у тому числі зі сходу – в Україні повинні бути організовані безкоштовні курси української мови. Де кожен бажаючий міг би отримати відповідні знання і практику. Верховна Рада повинна нарешті відмінити ганебний закон Ківалова-Колісніченка і прийняти Закон про державну мову, який би ЧІТКО регулював мову обслуговування в Україні. Повинна з’явитися реклама, яка б заохочувала спілкуватися державною. Друковані ЗМІ, телебачення і радіо мають стати, нарешті, україномовними.
Все це – безперечно – відкриті питання. Але навіть ДО їх вирішення ніхто у цивілізованому суспільстві не має права позначати свою позицію несподіваним ударом в обличчя, правда ж?
І – наостанок. ЧОМУ ДЛЯ МЕНЕ МОВНЕ ПИТАННЯ Є ТАКИМ ВАЖЛИВИМ?
Слово формує думку, думка – свідомість, свідомість – цінності. Отже, яке слово чуємо – такі цінності й маємо.
Чуємо Слово українське – формуємо українські цінності.
Чуємо слово чуже – формуємо чужинські вартості.
Але цінності, які є чужими ДЛЯ НАС, водночас, для когось є СВОЇМИ. І цей хтось раптом можне захотіти їх захищати.
Що вже і сталося 4 роки тому.
Тому поширення російської мови, культури, церкви в Україні дає привід Росії захищати свої цінності на нашій землі.
У цьому розумінні пропагування чи поширення російської мови, культури і церкви у нашій країні потенційно збільшують імовірність подальшого загарблення України з боку Росії.
Все насправді – дуже просто, чи не так?
Тому обслуговування українською – це не ТІЛЬКИ і не СТІЛЬКИ прояв поваги до україномовних. Це – ВНЕСОК У БЕЗПЕКУ НАШОЇ ДЕРЖАВИ.
І до цього процесу може долучитися КОЖЕН: від Президента і депутатів Верховної Ради до БУДЬ-ЯКОГО пересічного громадянина у будь-якому населеному пункті України. Тобто абсолютно КОЖЕН із нас. Варто всього-навсього виявити найменше зусилля волі і ПОЧАТИ СПІЛКУВАТИСЯ УКРАЇНСЬКОЮ.
