«Українська – це круто»: як українці популяризують свою мову

Вони не уявляють України без української мови, тому всіляко намагаються популяризувати її. Радіо Свобода зібрало шість історій людей, діяльність яких пов’язана із захистом та просуванням української мови.

Ярина Чорногуз, співорганізатор проекту «Мовомарафон-25» та спільноти «Переходь на українську» ​

Діяльністю, спрямованою на захист української, я розпочала займатись восени 2010 року, коли за президентства Януковича мова потрапила під утиски. Після Революції гідності це стало моїм основним заняттям. У 2015 році ми з чоловіком створили у мережі «Фейсбук» спільноту «Переходь на українську», суттю якої стало поширення історій тих, хто відмовився в спілкуванні від російської мови на користь української. Ми просто побачили, як після Майдану багато російськомовних українців зважились на такі зміни, і вирішили збирати ці приклади, адже конкретні, особисті історії, як правило, дуже мотивують інших діяти подібним чином.

Також ми створили низку соціальних роликів на цю тематику. Частина з них була присвячена військовим, які повернулися з АТО і перейшли на українську. У цих відео вони пояснювали, чому такий крок є важливим у рамках національної безпеки.

До 25-річниці Незалежності ми провели всеукраїнську акцію «Мовомарафон». Її суть полягала в тому, що протягом 25 днів усі, хто попередньо зареєструвався, мали перейти на українську мову. Загалом до неї тоді долучилися 6 тисяч людей, багато з яких почали справді говорити українською. Мені здається, що саме «Мовомарафон» виявився найефективнішим проектом. В ідеалі його потрібно було б проводити щороку, однак це вимагає дуже великих ресурсів, бо це складний проект. Наразі я працюю над його вдосконаленням.

Окрім того майже два роки тому я разом з іншими громадськими активістами та експертами долучилася до розробки законопроекту 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Його ухвалення надважливе, адже українська мова потребує підтримки на всіх публічних рівнях, якої наразі немає. Однак Верховна Рада не демонструє політичної волі його затвердити, незважаючи на те, що цей законопроект підтримує широке коло людей: громадська й експертна спільнота, профільний парламентський комітет та міжвідомча комісія Кабміну, університети й міністерства.

Загалом, за моїми відчуттями, останнім часом в Україні побільшало українськомовних. Особисто я не засуджую нікого, хто говорить російською, утім, потрібно не забувати, що якщо ти живеш в Україні і розмовляєш нею, ти, ніби несвідомо, носиш на собі слід усього того насилля, яке зробила Росія для нашої країни.

Сергій Мельничук, правозахисник, автор книги «Моя боротьба за мову»

​Я народився в луганському місті Краснодоні (нині Сорокине – ред.). Ріс у російськомовному середовищі. Мій перехід на українську відбувся 13 травня 1998 року. Це сталося після того, як я побачив, що під час україномовного виступу у Верховній Раді депутата Славу Стецько комуністи й соціалісти намагалися заглушити своїм гупанням і вигуками.

Свій перший позов, який стосувався захисту української мови, я подав у 2002 році в Луганську і був він спрямований проти Луганського міськвиконкому, від якого я отримав російськомовну відповідь на свій україномовний запит, що порушувало моє конституційне право. У першій інстанції цей позов суд відхилив, а в другій, апеляційній, таки визнав протиправною відповідь мені російською мовою. Загалом тоді це стало дуже резонансною справою як для Луганська, так і для України.

У 2005 році розпочалась моя боротьба за отримання освіти українською мовою. Влітку під час вступної кампанії я зайшов до приймальної комісії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля і поцікавився, якою мовою у них відбувається навчання. Виявилось, що російською. Мене це образило і я звернувся до ректора. Він запросив мене вступити на факультет журналістики, де, як він стверджував, забезпечать моє право отримувати освіту українською мовою. Я склав успішно іспити і вступив, але виявилось, що слова ректора були лише відмовкою, а насправді все викладали російською.

Наразі я подав судовий позов щодо міністра внутрішніх справ Арсена Аваковата першого заступника голови Національної поліції України – начальника кримінальної поліції В’ячеслава Аброськіна. Вони, маніпулюючи нормами про засади державної мовної політики, намагаються переконати суд у нікчемності рішення Конституційного суду України, який постановив, що українська як державна є обов’язковим засобом спілкування при здійсненні повноважень органів державної влади.

Загалом мені важко сказати, скільки позовів я подав за весь цей час. Можу зазначити, що окрім позову до міськвиконкому Луганська я виграв чотири позови до органів луганської прокуратури, МВС… Але потім щодо мене почалися кримінальні переслідування. Це все я описав у своїй книзі «Моя боротьба за мову».

Мене дуже дивує, наскільки малим є відсоток українськомовних у Києві. Водночас я розумію, що так сталося, бо вплив Москви завжди був спрямований насамперед на столицю. На мою думку, щоб Україну не роздирали на шматки, державною тут має бути лише українська мова. Повинно бути так, щоб будь-яке кар’єрне зростання чи перспективи в соціальному розвитку були пов’язаними насамперед зі знанням української мови.

Оксана Левкова, лідер громадського руху «Не будь байдужим!»

​Усе почалося в 2006 році. Тоді я в складі однієї делегації потрапила до США у штат Каліфорнія. Американці, які нас приймали, у своїх сім’ях і на офіційних зустрічах усіляко вітали нас із перемогою Помаранчевої революції, але при цьому співали пісню «Очи черные». Її текст, хоч і написаний українським письменником Євгеном Гребінкою, є російськомовним. Я тоді подумала, що це дуже нелогічно, коли з одного боку нас вітають із самодостатністю, а з іншого – співають пісню російською. Окрім того, одна з організаторів у публічній промові сказала, що Михайло Задорнов – наш гуморист. Я заперечила, але вона відповіла щось на кшталт: «Хіба є різниця?».

Усе це дало мені зрозуміти, що Україну треба подавати цілісно, і її ідентифікація на культурній мапі світу може відбуватися, якщо вона не буде перетинатися з російською культурою. Саме тому я вирішила шукати для себе громадську організацію, яка займається популяризацією українського в Україні. Нею стала «Не будь байдужим!», яка культурними методами – через літературу та музику, – популяризувала українську мову та історію в молодіжних середовищах

Великим нашим проектом був «Мазепа. Made in Ukraine». Також ми проводили рок-концерти з популяризації мови, їх було щонайменше 20. У нас був великий проект «Ремікс 482», коли найяскравіші представники з ТНМК, «Тартака», VovaZIL’Vova їздили нічними клубами великих русифікованих центрів і грали треки саме україномовних виконавців, чим тішили одеську, донецьку і харківську публіку. Останні чотири роки ми, серед іншого, зосередились і на допомозі Донбасу (конкретно Донецькій і Луганській областям).

Збільшення українськомовних громадян за останні роки в Україні фіксують навіть іноземці, які приїжджають сюди. Про це говорять, зокрема, фіни і білоруси. Також мене тішить те, що відійшов у минуле стереотип, що українська мова це, мовляв, мова села. Цього більше немає.

Зараз багато розмов про культурну дипломатію. Кожна країна завжди повинна чимось відрізнятись і мати своє виразне обличчя на мапі світу. Наприклад, у Франції вам хочеться насолоджуватись не лише архітектурою та круасанами, але й французькою мовою. Тим часом у Німеччині вам хочеться вже сосисок, пива і саме німецької мови. Тож для України дуже важливо вписати в цей культурний контекст і мовний вимір та інші здобутки, які відрізняють нас від «руского міра».

Святослав Літинський, викладач та громадський активіст

Свою пасивну діяльність, спрямовану на захист української мови, я розпочав ще під час Помаранчевої революції. Тоді популярними були заклики не купувати російські товари, але, заходячи до крамниць, було складно відрізнити, який товар російський, оскільки українські теж мали маркування цією мовою. Відтак я взяв собі за правило не купувати товари, марковані російською.

Пізніше, у 2012 році мої дії набули активнішого характеру. Приводом стало ухвалення так званого «закону Ківалова-Колесніченка», який, на мою думку, був спрямований на демонтаж української мови. Я зрозумів, що якщо ми не почнемо активно протидіяти цьому, то швидко станемо російською колонією. Незважаючи на те, що цей закон був проти української, мені вдалося використати його на її захист. Зокрема, ми довели в суді, що пральні машинки, які мають маркування іноземною мовою, але не мають україномовного маркування, не відповідають закону. Це була довга судова справа, яка тривала півтора року, але після того більшість виробників почала ввозити до України або виготовляти тут пральні машинки саме з українським маркуванням.

Нам вдалося змінити ситуацію і щодо автомобілів. Спочатку лише одна марка мала україномовну панель керування. Але після суду з іншим виробником, який цього не мав, відбулися зміни: ми хоч і програли, але привернули значну увагу до питання, і автовиробники почали ввозити авто, у яких панелі керування мали інтерфейс українською мовою.

Інший мій позов стосувався того, що мені не надавали переклад російськомовних виступів міністра МВС Арсена Авакова, голови НАБУ Артема Ситника, частини народних депутатів. У результаті всі матеріали виступів почали перекладати, Ситник почав давати українською інтерв’ю і навіть Аваков почав намагатись говорити нею.

Третій напрямок моєї діяльності стосується українськомовного обслуговування в інтернет-магазинах. Наразі нами подано щодо цього більше ніж 10 судових позовів. Багато справ уже виграні. Дехто погодився на мирову угоду, але є й такі, хто подав на рішення суду апеляцію.

Важливою є і справа щодо внутрішнього паспорта. Донедавна держава видавала всім цей документ зі сторінкою, на якій інформація дублювалась російською мовою примусово, хоча насправді закон дозволяв обирати, якою мовою робити цей запис. Спочатку мені самому вдалося виграти цей суд, а потім близько семи інших людей також з моєю допомогою це оскаржили. Після моєї справи Кабмін затвердив новий зразок паспорта, який тепер уже видають усім. Це приємно, коли ти береш паспорт і бачиш, що ти не в колонії живеш.

Наразі мені здається, що української мови побільшало. В інтернеті вона стала навіть мовою успіху для різних брендів. Щодо держави, то позитивно бачити скасований «закон Ківалова-Колесніченка», щоправда, шкода, що так довго це тягнулося. Нині є дуже добрий законопроект 5670-д про функціонування державної мови, але, на жаль, його досі не ухвалили.

Наш мовний кордон є набагато міцніший, ніж кордон військовий, тож якщо громадяни України не хочуть, щоб їхню державу захоплювали чи анексували її території, вони повинні спілкуватись українською мовою.

Анастасія Розлуцька, організатор і координатор «Безкоштовних курсів української мови», співкоординатор проекту «Мовомарафон-25»

Займатися популяризацією української мови мене спонукало три речі: переїзд до Києва, «мовний Майдан» та співпраця з іншими активістами. Це був 2012 рік. Саме тоді я конкретно взялася за цю справу. Зокрема зайнялася організацією безкоштовних курсів української мови. Ідея їхнього створення належала Олесю Донію. Я зрозуміла, що вона класна, і добре було б її підтримати та реалізувати.

Спочатку я озвучила свої плани у вузькому колі друзів, на що мені сказали: «Ти збожеволіла? Хто буде в Україні вивчати українську мову?» Але потім я зробила допис у «Фейсбуці», в якому зазначила, що шукаю викладачів та координаторів, і, на мій подив, люди почали зголошуватися. Таким чином я зрозуміла, що це справді потрібно не лише мені.

На волонтерських засадах погодились допомагати, наприклад, студенти Києво-Могилянської академії та викладачі різних вишів. Спершу ми створили сторінку на «Фейсбуці», а далі активно почали долучатись різні міста: Житомир, Кропивницький, Луганськ, Донецьк, Сімферополь, Херсон, Запоріжжя, Херсон… Згодом проект став всеукраїнським, адже поширювався від обласних до районних центрів. Сьогодні у нас понад 2600 випускників наших курсів, які мають наші сертифікати. Загалом до роботи з нами долучилось 136 волонтерів, які координували чи викладали.

«Безкоштовні курси української мови» були задумані й реалізовувалися як проект з позитивними меседжами, наприклад: «Навчи друзів розмовляти українською» чи «Фліртуй зі мною українською». У різні роки до нього була різна цікавість. У 2014-му, після Майдану, кількість охочих вивчати українську значно зросла, хоча були й періоди, коли люди вагалися, чи є сенс записуватись до нас на курси, але саме для таких випадків ми розробили позитивні меседжі, які б переконували, що сенс є. І нам вдалося переконати цих людей.

Наразі наш проект має дуже багато позитивних відгуків. Нині ми працюємо і в прифронтовій зоні (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Щастя, Маріуполь) і бачимо, наскільки там це необіхдно.

Загалом процес українізації населення отримав останнім часом дуже активний розвиток. Це помітно навіть у Києві, де з’явилось якісно нове інтелектуальне середовище. Чимало наших відвідувачів приходило до нас із метою побороти русифікацію у власній родині, стати її останнім ланцюжком і розпочати спілкуватись нарешті українською. Кількість українськомовних в Україні збільшилась однозначно.

Водночас я завжди наголошую, що нікому ніколи не варто дорікати через мову. Це завжди особистісний вибір. Але слід мотивувати людей. Це дуже важливо. Також важливо не надавати процесу українізації негативного забарвлення, уникати радикалізації цього питання.

Нині важливим завданням є перехід у питанні захисту української мови з волонтерського рівня на державний. Це стосується ухвалення законопроекту, розробленого громадською та експертною спільнотою. У ньому дуже добре все прописано (навіть безкоштовні мовні курси на державному рівні). Однак важливо, щоб голосування за нього не політизували, не підлаштовували під вибори.

Українську мову необхідно позиціонувати як мову престижу, освічених, розумних та успішних людей. Ми навіть запустили невеличку кампанію з гаслами «Я говорю українською. Підтримай мене!» та «Говори українською! Я підтримую тебе», зображеними на силіконових браслетах, які поширюватимемо в різних містах України.

Максим Кобєлєв, редактор «Порталу мовної політики», голова громадської ініціативи «Дріжджі»

Захистом української мови вперше я зацікавився десь у 2007 році, але активніше почав займатися цим у 2012-му. У якийсь момент я просто зрозумів, що держава не виконує належним чином своїх функцій із захисту мови і якщо далі так триватиме, ми просто потрапимо під вплив Москви й втратимо Україну.

У 2012 році я став учасником ініціативи «Дріжджі». Ми здійснювали моніторинг закладів громадського харчування на предмет того, чи є в них українськомовне меню та чи обслуговують вони клієнтів українською. За результатами ми навіть склали мапу, на якій позначали те, лояльним чи нелояльним є той чи інший заклад (їх була понад сотню). До моменту ухвалення так званого «закону Ківалова-Колесніченка» відмова обслуговувати клієнтів українською була прямим порушенням законодавства. У деяких випадках ми навіть скаржились до інспекції із захисту прав споживачів, яка потім проводила вже свої перевірки і, якщо справді підтверджувалось порушення, то накладала штрафи (їх тоді отримало десятки закладів).

У 2012 році основною перешкодою для розвитку української мови в Україні став «закон Ківалова-Колесніченка», тому ми спрямували наші зусилля на те, щоб його скасували. Зокрема, організували «мовний Майдан». Окрім того ми зрозуміли, що варто розробити власний законопроект, бо навіть якщо цей закон скасують (а його нещодавно нарешті скасували), все одно не буде достатнього законодавчого підґрунтя для розвитку української мови.Спочатку ми працювали над ним разом із іншими активістами та експертами, а згодом нам вдалося продовжити цю роботу вже під егідою Мінкульту. Так з’явився законопроект 5670-д. Наразі його ухвалення залежить лише від політичної волі.

Щодо самої української мови, то мені здається, що останнім часом українськомовних побільшало, особливо в центральній Україні. Це підтверджують навіть соціологічні дослідження. Суб’єктивно по Києву української стало значно більше, вона більше не сприймається як щось незвичайне.

Чи говорити українською мовою вдома – особиста справа кожного, але є публічні сфери, де українська має домінувати і не повинна витіснятись іншими мовами. Тобто мене не цікавить, чи любить працівник українську і чи ходить вдома у вишиванці, мене цікавить, щоб я міг отримувати інформацію зрозумілою і доступною для мене мовою в публічних місцях.

Автор: Софія Середа

Джерело: Радіо Свобода

Напишіть відгук