Про мовний закон напередодні виборів

Володимир Кулик, УП

Найближчим часом Верховна Рада розглядатиме в другому читанні проект закону “Про державну мову”, відомий за його номером 5670д. Прибічники розширення вжитку української мови сподіваються, що закон ухвалять іще до президентських виборів, бо припускають, що потім буде важко забезпечити більшість голосів. Проте багато хто остерігається, що напередодні виборів ухвалення цього закону може завдати шкоди єдності українського суспільства, а отже, і його готовності сприяти поширенню української мови. Цю позицію не дуже хочуть публічно висловлювати члени партій, що заявляють про прихильність до ідеалів Майдану й руху України геть від Москви.

Вони розуміють, що поширення української мови для більшості їхніх прибічників належить саме до цих ідеалів, тому намагаються демонструвати свою небайдужість. Але про насторожене ставлення багатьох із них до політики українізації свідчать їхні реальні законотворчі дії.

Реальна українізація vs декларативна. Чого бояться в БПП

Наочним виявом цієї настороженості стала нехіть, із якою багато депутатів Блоку Петра Порошенка зустріли законопроект 5670д.

Начебто підтримуючи цей проект, впливові діячі пропрезидентської партії домагалися схвалення у першому читанні також альтернативного проекту 5556, досить неконкретного й недієздатного. Тоді в другому читанні вони могли б голосувати саме за нього.

Під тиском інших “майданних” фракцій БПП зрештою погодився ухвалити лише 5670д.

Але його прибічники остерігаються, що в другому читанні депутати БПП спробують прибрати саме ті норми, які й дають цьому законові шанс стати знаряддям реальної, а не декларативної українізації.

Чого бояться представники БПП й багато інших більш чи менш щирих прибічників руху України геть від “русского мира”?

Від політиків навряд чи варто очікувати чесної відповіді, бо вони здебільшого говорять те, що вважають сприятливим для їхніх рейтингів. Тому краще послухати інтелектуалів, які зазвичай говорять і чесніше, і повніше.

Якою має бути незворотна українізація?

Нещодавно “Українська правда” дала змогу висловити свою позицію одному з таких інтелектуалів. Маю на увазі інтерв’ю з Володимиром Паніотто, одним із найавторитетніших українських соціологів, директором Київського міжнародного інституту соціології (КМІС).

Серед порушених в інтерв’ю питань було й мовне, про яке Паніотто говорив не стільки як дослідник, скільки як інтелектуал і громадянин.

Його міркування дають цікавий матеріал для аналізу уявлень багатьох російськомовців, які мають застереження до курсу на розширення вжитку української мови.

На мою думку, деякі з цих недекларованих уявлень суперечать декларованій позиції. Не кажу, що носії цих уявлень лукавлять, – радше йдеться про брак критичної рефлексії щодо власних засновків і висновків.

Свої застереження щодо способу проведення українізації Паніотто пояснює турботою про її успіх: “Ми маємо забезпечити не високі темпи українізації, а їхню незворотність”.

Цю тезу важко заперечити, але можна запитати: а якою саме має бути незворотна українізація? Скільки тоді буде української мови, а скільки російської? Хто матиме право вибирати мову, а хто муситиме прилаштовуватися до вибору іншого?

Викладені в інтерв’ю міркування показують не зовсім ту українізацію, яка забезпечить українській мові не те що пріоритетні можливості, а бодай не гірші, ніж російській.

Критикуючи мовну політику держави, Володимир Паніотто посилається на давню статтю свого колеги Валерія Хмелька, який закликав політиків брати до уваги “зацікавленість більше половини громадян України у збереженні тієї можливості користування російською мовою, що була звичайною для них майже все їхнє життя”.

Не знаю, що нині думає з цього приводу Хмелько, але Паніотто, здається, не розуміє важливої обставини, яка робить зацитоване побажання несумісним із реальною українізацією.

А саме: звична з радянських часів можливість користуватися російською мовою здебільшого не передбачала жодної потреби користуватися українською!

Суть українізації полягає в тому, щоб це змінити, інакше це не українізація, а профанація.

Для прибічників цієї зміни вона означає виправлення ситуації, до якої призвела імперська політика русифікації, виштовхнувши мову більшості населення на маргінес суспільного життя. Тому вони воліють говорити не про українізацію, а про дерусифікацію.

Їхні опоненти доводять, що не можна виправляти одну кривду іншою і що треба дати людям змогу говорити тією мову, якою вони хочуть.

Якщо йдеться про приватне життя, то це слушно. Але на роботі та в інших публічних ділянках люди часто говорять іншою мовою (або й кількома), і це далеко не завжди свідчить про дискримінацію. Нерідко дискримінацією обертається якраз відмова переходити на іншу мову.

Паніотто заявляє: “Коли ти не можеш розмовляти зручною для себе мовою на роботі чи десь в іншому місці, то це страшенно дратує”.

Багатьох справді дратує, хоча мільйони людей охоче їдуть на роботу в інші країни, де їм доводиться говорити не дуже зручною, принаймні спочатку, мовою.

Але навіть не змінюючи країни, багато людей мусять на роботі підлаштовуватися або під мову начальства й більшості колег, або під мову клієнтів. А якщо не підлаштовуються, то створюють незручності або колегам, або, ще гірше, клієнтам.

Не всі усвідомлюють, що в Україні досі набагато більше україномовців переходять на роботі на російську мову, ніж російськомовців – на українську.

Певно, багато хто зауважував, як продавчині, що спілкуються між собою українською, звертаються до покупців російською: чи то їх змушує начальство, чи вони самі вважають цю мову доречною у спілкуванні з мешканцями великих міст.

Масова міграція з сіл у міста досі є в Україні головним чинником зміни мови, і він працює не на користь української.

Соціологічні опитування підтверджують, що на роботі відсоток української мови залишається суттєво нижчим, ніж удома, тобто частина з тих, хто говорить удома українською, на роботі з тих чи інших причин переходить на російську.

Багато україномовних громадян досі переходять на російську мову не лише там, де вони когось обслуговують, а й там, де обслуговують їх – просто тому, що працівники закладів обслуговування, зокрема й державних, часто-густо не вважають за потрібне переходити на українську.

Це дискримінаційне ставлення є одним із головних чинників, що створює напруженість у мовній ділянці й посилює наполягання багатьох активістів і політиків на якнайшвидшому ухваленні дієвого мовного закону.

Такий закон справді додасть незручності багатьом працівникам, але покладе край ігноруванню мовних прав громадян, для яких вони працюють, – а саме це має бути пріоритетом мовної політики в демократичній державі.

Звичайно, держава має дбати про забезпечення прав не тільки україномовних громадян. Але закон не заборонятиме обслуговувати іншою мовою тих відвідувачів, які цього бажають, і влада має закликати працівників державних і недержавних закладів мірою змоги враховувати їхні побажання.

Судячи з того, як охоче переходять на російську продавці й офіціанти навіть у Львові, російськомовним клієнтам дискримінація загрожує найменше.

Саме такій моделі спілкування, за якої вибирає клієнт, а не той, хто його обслуговує, надає перевагу більшість громадян.

В опитуванні, яке на моє замовлення провів у травні 2017 року КМІС, переважна більшість респондентів погодилися, що й державні службовці, і працівники торгівлі та сфери послуг повинні відповідати українською мовою тим громадянам, які нею звертаються.

Примітно, що переходу на російську в спілкуванні з російськомовними відвідувачами очікують набагато менше респондентів.

Тобто більшість громадян уважає, що має бути насамперед забезпечено право вживати українську мову, – а не російську, як було за радянських часів.

Це переконливе свідчення підтримки реальної, а не лише формальної українізації.

Чи потрібен закон перед виборами?

Сподіваюся, я пояснив, чому закон про державну мову сприятиме не порушенню, а відновленню мовної справедливості, і чому він не суперечить побажанням більшості громадян.

Залишається питання про те, чи варто його ухвалювати напередодні виборів.

Зізнаюся, я теж хотів би, щоб цей закон було ухвалено вже в перші роки після Майдану та російської агресії.

На жаль, в оточенні президента Порошенка переважала настороженість. Лише внаслідок тиску інших “майданних” фракцій, зокрема й коаліційних партнерів із Народного фронту, БПП зрештою погодився на розгляд мовних законопроектів.

Чи може ухвалення 5670д привести до зниження виборчої підтримки Порошенка? На мою думку, ні.

Для противників будь-якої українізації він і так є втіленням курсу на “армію, мову, віру”, тож вони радше голосуватимуть за когось із тих, хто обіцяє принести мир, стати на коліна перед Путіним і повернути все, як було до майданної “розрухи”.

Водночас для прибічників реальної українізації підтримка закону з боку президента та його партії стане ще одним доказом того, що саме Порошенконайбільше з провідних кандидатів дбає про мову, а не лише прикривається нею задля своїх політичних інтересів.

Важливо пояснювати, що закон не забороняє російську мову, а надає реальну можливість уживання української, не породжує дискримінацію за мовною ознакою, а припиняє.

Ніхто не може робити це краще, ніж російськомовні інтелектуали, особливо з таким добрим знанням суспільних процесів і громадської думки, як Володимир Паніотто.

Ясна річ, ухвалювати закон треба не задля виборчих перспектив того чи іншого кандидата чи партії.

Політики змінюються – мова залишається, принаймні доки ми про неї дбаємо. А оскільки є ризик, що зміна політиків при владі зробить законодавче оформлення цієї турботи складнішим, треба поквапитися.

Автор: Володимир Кулик, спеціально для УП

Джерело: Українська правда

Фото: Радіо Свобода

Напишіть відгук

pompy wtryskowe|cheap huarache shoes| bombas inyeccion|cheap jordans|cheap air max| cheap sneaker cheap nfl jerseys|cheap air jordanscheap jordan shoescheap jordanscheap wholesale jordans