Сергій Оснач
Сталося. Понад дворічна боротьба за ухвалення закону про мову у Верховній Раді завершилася перемогою. Закон забезпечить пріоритетність української мови у більш як 30 сферах суспільного життя: зокрема у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, науки, культури, реклами, послуг. Водночас, він є достатньо гнучким щодо застосування інших мов поруч з українською і взагалі ніяк не регулює приватного спілкування.
На мітингу під Верховною Радою 25 квітня 2019 року. Фото: Аліна Карбан
Як показують соціологічні опитування, переважна більшість українських громадян підтримує основні положення закону. Зокрема, таких чимало й серед російськомовців. Але як розуміти тих, хто виступає проти нього? Невже усі вони – вороги України та української мови? Це було б надмірним спрощенням.
Противників закону можна поділити на кілька основних категорій, які частково перетинаються: 1) це ті, хто принципово стоїть на антиукраїнських позиціях, 2) хто введений в оману щодо змісту закону, 3) хто вважає його несвоєчасним, 4) і ті, хто ставить власні інтереси понад інтереси України й інтереси та права інших громадян.
З принциповими українофобами все зрозуміло. Ніде правди діти, це – жертви кремлівської пропаганди або свідомі вороги (і ці визначення не є несумісними). Якби їм подобався український закон про мову – це був би поганий закон.
Але ті, хто вважає закон неправильним і поширює чутки про вигадані його вади – також жертви кремлівської пропаганди (крім свідомих провокаторів), що ллють воду на ворожий млин, не потрудившись почитати сам закон та ознайомитися з європейським досвідом. Люди, які стверджують, що закон про мову розколює суспільство і тому не на часі, або люди, які виступають проти закону, турбуючись тільки про своє працевлаштування – хіба усі вони не роблять саме те, до чого підштовхує кремлівська пропаганда? Незалежно від мотивації, необґрунтована критика закону про мову та спроби його заблокувати – цілком відповідають меті Кремля.
Хоч як це парадоксально, закон потрібен насамперед тому, що в Україні є сили, які виступають проти нього й проти утвердження української мови взагалі. Якби українські громадяни мали змогу отримувати всю інформацію та послуги українською мовою, якби їхні мовні права не порушувалися, якби вони могли без труднощів зберігати українську ідентичність та передавати її своїм дітям, то й потреба в законі про мову не була б такою гострою.
Чи не головна причина діаметральної різниці в поглядах прихильників і противників закону про мову – штучний мовний поділ українського суспільства та накинута Україні панівна роль російської мови. Саме це намагається законсервувати Кремль і прокремлівські сили в Україні, щоб і далі спекулювати на цьому, провокувати в Україні внутрішній конфлікт і тягти Україну в “русский мир”. А закон про мову пом’якшить розбіжності та об’єднає суспільство, забезпечивши домінування української мови в публічному житті – відповідно до її державного статусу.
Кому ж боятися закону про мову, крім кремлівських імперців?
Закону про мову в Україні варто боятися лише тим, хто хоче обіймати державну посаду – але не бажає застосовувати державну мову при здійсненні повноважень. А також тим, хто хоче працювати у сфері послуг – але не хоче надавати їх українською мовою навіть україномовним споживачам. Якщо вас це лякає – бійтеся.
Автор: Сергій Оснач, громадський діяч, активіст Громадянського руху «Відсіч», член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, співкоординатор ініціативи «Бойкот російського кіно».
Джерело: Ліга
