Сєргєй Карась організовував Мегамарш у вишиванках в Росії, а нещодавно переїхав до Чернігова. На сайті “Високий Вал” він розповів про свої проукраїнські акції в Росії та що його акцент дратує українців.
Сєргєй Карась:
Я належу до найбільшої і найнепомітнішої діаспори українців – українців Росії. Тільки за офіційними даними в 2010 році у Росії нараховувалося 1,93 мільйона громадян, які під час перепису населення у графі національність вказали: “українець”.
Багато з них ніколи не були в Україні. Але, тим не менше, ідентифікують себе як українці.
Я народився під кінець існування СРСР, у тій його частині, яка називалася РСФРР, у тихому містечку Гусь-Хрустальний.
І як тільки навчився читати, визначив для себе свою національність: українець.
Українцем я став не нещодавно. Я був їм і у 1997 році, коли пішов у перший клас, і в 2005, на першому курсі у коледжі, і в 2014, на останньому курсі університету.
Правда при цьому в Україні в перший раз побував тільки у 2012 році.
Євромайдан у Росії
За останні 4 роки я взяв участь або організував кілька проукраїнських акцій.
Наприклад, підтримував українських спортсменів на Чемпіонаті світу з хокею з м’ячем у Ульяновську, чемпіонатах світу зі стритболу та веслування на човнах “Дракон” у Москві і кількох інших турнірах. А одного разу навіть представляв Україну на змаганнях.
У 2016 році, в образі репера Семара, виконував пісню “Ніченькою темною” українською у реаліті-шоу “Поющій город” у рідному Гусь-Хрустальному.
Брав участь у “Марші миру” проти анексії Криму…
Але найвідомішими, напевно, стали дві мої одиночні акції.
У травні 2013 року пройшли два перших для Росії Мегамарші у вишиванках. Але якщо у Воронежі, в якому досить сильна українська діаспора, на нього прийшло близько 100 чоловік, то у Владимирі у Мегамарші брали участь я, два поліцейських, кілька журналістів і ціла група анти-підтримки.
А 14 грудня 2013 року я провів одиночний пікет “Євромайдан у Гусь-Хрустальному”.
Свій серед… ніде
Анексія Криму і війна на Донбасі вдарила по мені двічі. По-перше це було сильне емоційне потрясіння: країна, громадянином якої я є, воює з моєю Батьківщиною, Україною.
По-друге, саме влітку 2014 року я збирався у Донецьку область розшукувати родичів мого прадіда, якого після Другої світової війни відправили піднімати шахтарство у Киргизстані і який втратив зв’язок зі своїми родичами з Україні.
В мене існувала надія, що хтось, хто пам’ятає мого прадіда, ще живий. Але з початком війни ці шанси стали майже негативними, та й справа – небезпечною.
Тоді, у лютому 2014 року, я зрозумів, що не бачу для себе місце у нинішній Росії. Але у 2014 році, обійшовши майже всі київські ЗМІ, місця в Україні та українській журналістиці собі я так і не знайшов. У 2015 спроба переїхати в Україну знову зазнала невдачі.
У той же час у Росії знайти собі місце я теж не міг. Навіть у рідному Гусь-Хрустальному, де я працював журналістом в одній з місцевих газет, досить часто з’являючись під час офіційних заходів або у вишиванці, або в шапці з гербом України, та при цьому маючи не дуже тупе перо, мені доводилося не раз отримувати погрози у свою адресу від напівофіційних, і навіть офіційних осіб.
Так, і “бандерівцем”, і “правосеком” теж називали.
В той же час не був я своїм і в Україні. У 2014 році, коли українські прикордонники у Конотопі зняли мене з потяга і навіть хотіли заборонити в’їзд в Україну, я почув і про “агента ФСБ”. А те, що я, з російським паспортом, знав українську мову, викликало у них ще більші підозри.
Перспектива переїзду в Україну ставала все більш туманою, а сенс життя – все більш розмитим. Врятувала з ями мене моя нинішня дружина. Саме завдяки їй 19 грудня 2016 роки я переїхав до Чернігова.
Мова
Ні в одній з російських загальноосвітніх шкіл українську мову не вчать. А в родині моїй мова теж втрачена кілька поколінь тому.
Українську я ніде спеціально не вчив. Слухав пісні, читав, писав диплом на тему “Образ Росії в українських ЗМІ періоду Євромайдану”, у зв’язку з чим, довелося читати і дивитися багато матеріалів українською, і… Приїхавши в 2014 році в Івано-Франківськ, несподівано навіть для себе, заговорив українською.
З тих пір, де б я не був в Україні: в Харкові, Одесі, Києві чи Чернігові, я розмовляю українською.
І одного разу, повертаючись в автобусі зі Сновська, ледь за неї не постраждав: місцевому російськомовному активісту не сподобалося те, що я розмовляю українською, і ношу чуб на голові. Правда обійшлося без бійки.
Але у мене є проблема. Моя українська недосконала. І, так як навряд чи багато хто чув росіянина, який вивчив українську мову, з 2014 року, у різних частинах України мені кажуть, що у мене білоруський акцент. У 2016 році я навіть спеціально їздив до Білорусі. І після поїздки не погоджуся з цією думкою.
Але акцент є. І від нього не так легко позбутися. Хтось позбувається все життя. І невдало.
А поки, при обговоренні мого недавнього сюжету про заборону російських соцмереж, головним в обговоренні читачів одного з популярних чернігівських пабліків став не наступ на свободу слова, а саме мій акцент.
Не залишився осторонь навіть міський голова Владислав Атрошенко, який вчора, під час свого прес-підходу, поцікавився: чи не з Білорусі я.
Напевно, процес позбавлення від акценту йшов би швидше, якби я був в україномовному середовищі. Але українська мова у Чернігові не надто популярна. Помилки в ній часом допускають і офіційні особи. А значна частина коментаторів, яких обурив мій акцент, висловлювали своє невдоволення російською…
Який підсумок?
Знайти себе у чернігівській журналістиці мені теж вдалося далеко не відразу. І навіть зараз цей процес навряд чи завершений.
Проте, я вдячний редакції “Високого Валу” за можливість робити сюжети і писати матеріали українською мовою. І за те, що колеги допомагають мені виправляти помилки – теж вдячний.
Я прошу вибачення у тих глядачів, які відчули дискомфорт через мій акцент. Я намагаюся працювати над його усуненням.
І я закликаю чернігівців говорити в Україні державною мовою і завтра вдягнути вишиванку і прийти на Мегамарш. Якщо нас буде багато – це буде красиво!
Джерело: Високий Вал
Британець вітатиме і всіляко підбадьорюватиме людину, що намагається говорити англійською, так зроблять всі, крім украінця – найтолерантніший наш народ придумав фразу ‘не ламай язика, говори нормально’…
Коли одна польська співачка спробувала співати російською мені теж хотілося їй порадити або вивчити краще, або не знущатися з мови й співати польською…
Акцент дійсно подібний до білоруського. І нехай. Звучить цікаво, і ні у якому разі не погано…
Я теж українець із РФ, ніхто мені ще не казав про акцент в українській, напроти дивуються, коли кажу, що приїхав з Москви. До речі білоруською я теж можу розмовляти, але в українській жодного білоруського акцента.