За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики, культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди.
А поміж тим саме останні п’ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренду трипільських артефактів. На рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення.
Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому й не запрацював), Мистецький арсенал, Довженко-центр, Держкіно, загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографу, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новій історії.
Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі й серйозні.
Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектору, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань, все це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п’ять, в часи єдиного гастрольного простору, і марною виявиться п’ятирічна робот тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – в реаліях війни, в реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку.
Дивує, з яким марнотратством ми ставимось до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає.
Не дивує лише одне – те, що речі, пов’язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки.
Джерело: Фейсбук-сторінка Сергія Жадана
