Архів теґу: українізація України

Ми не могли не посилити роль української мови в освіті – Порошенко

Опубліковано:

1505318077-4597-poroshenko

Президент України Петро Порошенко заявляє, що українська влада не могла не посилити роль української мови в освіті і немає про що дискутувати. Про це Порошенко повідомив під час зустрічі з працівниками освіти в Києві, – передає УНІАН. Читати далі

КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Опубліковано:

українська мова для криму

Невдовзі після здачі Криму, певні сили в Україні (на жаль, близькі до нинішньої влади) почали засівати міфи про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. За розрахунками осіб зацікавлених, це мало б відвести «негідні» підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого були вериги великого дотаційного регіону та тодішнього Голови ВР, який у відсутність Президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: «мав би виконувати». Насправді, порушивши статті 102, 106 /19, 20, 21/, 116 чинної Конституції України та статті 4, 9 закону України «Про оборону України» , зазначені добродії, разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного Закону, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. А проте ж, всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджене ними військо, на полишений на ласку агресора народ.
Для того, щоб розвіяти щонайменші сумніви чия ж насправді вина – кинутого напризволяще, без жодних притомних наказів, війська, беззбройного народу, який протягом трьох тижнів як міг підтримував обложені гарнізони, чи чинної на той час влади, варто таки уважно перечитати статті Конституції України та закону України «Про оборону України», в яких мова йде про обов’язки влади в часі прямої воєнної агресії. Це дасть чітке розуміння того, хто саме вчинив зраду, адже за законом, військо не мало права розпочинати активні воєнні дії без відповідного наказу а беззбройний народ фізично не міг протистояти регулярній армії. Ще варто розуміти, що з точки зору вітчизняних законів, власне, як і з позиції міжнародного права, не має жодного значення скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, а скільки патріотів України, бо за Конституцією, всі вони були громадянами України і обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.
Тим же, хто маніпулює «волею кримського народу», висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому «референдумі», проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого «кримського» народу в природі не існує. Натомість, є къиримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати, кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народ Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно чинної Конституції, могли вирішити свою долю лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.
Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія «братнього» Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом, з фактичним визнанням її складовою частиною РФ ( угода про поставку електроенергії до т.зв. «Кримського федерального округу», постанова уряду про врахування виплачуваних РФ пенсій кримчанам.)
Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, але й як недвозначна засторога для наступників. І щошвидше те станеться, то краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.
Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі, влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі, вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів українського нації інтересам «старшого брата». Якщо ж розуміти, при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають в найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що довготривала операція з повернення України в стійло Московії привела лише до втрати Криму. Але операція та триває…
Мушу розчарувати тих, хто вважає, винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тою чи іншою мірою, всі без виключення українські Президенти і уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони чверть століття марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їх клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.
Найпершим значимим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення військово-морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом української держави значення військово-морського флоту для країни з 854 мильним морським кордоном, призвело до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.
Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю, не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом, чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Воєнну доктрину України яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або ж проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?
Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика зрештою привела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально, передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому, в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українскій маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому, призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому, Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки!
Власне, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити, при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не привести до катастрофи.
Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму, була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоздатності в світі і ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак, – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали один одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.
За такої, з дозволу сказати, «політики», не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова, влада практично нічого не робила для їх підтримки? Більше того, єдину державницьку українськомовну газету Криму «Кримську Світлицю» Київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!
З часом, те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом догого часу уникати нищівного вибуху. А проте, далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до «бендер», до «фашистских-пособников-татар», підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою «старшого брата», штовхала на неадекватні вчинки.
Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею довгий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному грунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників мав би викликати лише позитивні емоції. «Могли», «мав би»… Чому ж світ не явив ні осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій в другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні, нібито, зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітних шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 українською мовою. У решті 565 шкіл викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте, забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.
Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. З запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її «непопулярнність», цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти
Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014 перетворив їх всіх чохом в «соотечественников»?
Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу свого читача на важливість мови в державному будівництві, її значення для утвердженні держави, для ефективної протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.
Насправді, ніщо інше крім мови не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі, засвідчує ще й те, що мова в той же час є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію перетворити її громадян на непримирених ворогів. Але ж, як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова по суті є першою мовою – мовою якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який приведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання те цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську, означає необхідність подолання певного психологічного бар’єру, який, до слова, переступає кожний емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм, принаймні, не доведеться долати згаданий бар’єр.
Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без виключення дошкільних навчальних закладах, у школах і вузах, діючи поступово, але неухильно і невідступно.
«А, що ж з кримськими татарами?» спитає читач. «Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їх права?» Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для отримання освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що безперечно рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. В цьому сенсі, росіянам і українцям Криму варто б почати впритул цікавитись, принаймні, програмою «Еліфбе». Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадьярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей в місцях їх компактного мешкання на вивчення і функціонування їх національних мов, необхідно безумовно забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.
Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива, мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого «русского мира» з його примарними «новоросіями» і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.
Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість «успішних» для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних «решал», авантюристів та популістів всіх мастей, маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.
Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України в цілому. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!
30 грудня 2015 р.
Валентин Бут