Попередження! Стаття нецікава і створена перш за все для осіб, які справді хочуть професійно впливати на мовну ситуацію в країні.

Словосполучення «мовна політика» з’явилося в оптимістичні дні одразу після Другої світової війни, коли багато суспільств зіткнулися з викликами перебудови. В той час, коли науковці природничого спрямування зробили величезний вклад у військову перемогу (винайдення радару, розшифрування Енігми і т.д.), представники соціальних дисциплін сподівались бути корисними у вирішенні післявоєнних проблем, створюючи економічні та іншого роду плани і схеми. Зокрема, лінгвісти обрали напрямом своїх досліджень мовні картини щойно створених незалежних держав та позначали таку діяльність «мовним плануванням», хоча ще чітко не усвідомлювали як повинен виглядати цей «план». Натомість, вони загалом погоджувались, що таке планування породжує мовну «політику» – офіційно встановлений набір правил використання та оформлення мови в межах держави.

Це явище насправді було не нове, а лише науково та комплексно переосмислене та структуроване. Подібні ознаки в минулому мали мовно-політичний курс в новостворених західних державах ХІХ століття (коли сплеск націоналізму призвів до виникнення сучасних Німеччини, Італії, Румунії, Греції та інших держав), а також рішення, прийняті на міжнародному рівні щодо цілих націй, які постали на руїнах колишніх імперій після Першої світової війни. Проте започаткований Бісмарком і Феррі основний принцип обох вказаних періодів – «нації визначаються за своєю територією і мовою» – в нових умовах викликав запитання: «А що робити з багатьма іншими мовами, поширеними і не дуже, які через своє «слабке» становище в межах новостворених держав отримували статус «мова меншини»?» В Європі було знайдено доволі просту відповідь: як тільки визначені Версальським та згодом Паризьким мирним договором нові кордони були встановлені, добровільні та примусові масові переселення народів доводили етнічну «чистоту» кожної держави-нації до того рівня, коли рішення про визнання чи ігнорування прав національних меншин залежало виключно від доброї волі уряду. До речі, для українців це означало депортації з територій, підконтрольних Польщі (операція «Вісла»).

Згодом конкретна функція мови закріплювалась офіційно – у конституціях чи законах (як державна мова, мова урядування, спілкування, освіти тощо – так зване «планування статусу мови»), розпочинався процес модифікації національної мови під такі функції – її стандартизація, розробка наукової, технічної, комерційної термінології – все те, що в сучасних умовах носить назву «планування змісту мови».

Проте, на практиці плани лінгвістів (як і економічні плани їх колег) рідко були ефективними, принаймні в демократичних суспільствах, оскільки вони часто суперечили фактичній демографічній ситуації та сильним емоційним факторам (націоналізм, релігія, етнічна ідентичність та ін.), що пояснювали особливу цінність мови для членів суспільства. Як наслідок, не досягнувши бажаних результатів, класичне мовне планування середини ХХ століття зникло, залишивши мовну політику багатьох націй еволюціонувати майже без огляду на будь-які плани та схеми. Яскравим прикладом останнього є Африка, де лінгвістична різноманітність, створена шляхом накладання колоніальних кордонів на первинно мігруючі суспільства, спричинилась до хоча й офіційно небажаного, проте неминучого розвитку імперських мов. Нації ж центральної Європи та колишнього СРСР, тільки звільнившись від тиску радянської русифікації, для гарантування своєї ідентичності спішили закріпити статус національних мов, проте зіткнулися з викликами англомовної глобалізації та ідеалістичною західноєвропейською політикою захисту мов національних меншин.

Таким чином, все частіше з’являються заклики до переосмислення можливостей «мовного планування» та запровадження більш комплексного підходу, свого роду мовного менеджменту, управління, результатами якого будуть не плани, а стратегії, тобто підходи, які допускають та враховують дію багатьох інших факторів.

Враховуючи наведене вище, в одній з останніх публікацій Кембриджського університету професор Б.Сполскі визначає мовну політику як систему з трьох взаємопов’язаних, проте незалежних компонентів. Першим з них є реальна мовна практика членів мовної общини (суспільства) – яку мову чи діалект вони використовують для кожної конкретної комунікативної функції, конкретного співрозмовника, яких правил вони дотримуються у різних ситуаціях тощо. Саме це є справжньою мовною політикою суспільства, недотримання якої позначає мовця як іноземця або бунтаря. Другим компонентом, що формується в основному попереднім, проте має окреме значення, є цінність мови чи діалекту для окремої спільноти, усвідомлення їх важливості. В окремих випадках такі погляди оформляються в мовну ідеологію, що підтримується частиною суспільства. Така ідеологія може збігатися з офіційною державною політикою, але може й бути об’єднавчим фактором опозиційних до уряду сил. Нарешті, третій елемент – згадуване вище мовне планування, або в сучасній науці – мовний менеджмент, – спроби окремих членів мовної спільноти, що мають (або думають, що мають) відповідні повноваження, змінити мовну ситуацію, зокрема через примушування або стимулювання інших осіб до використання іншого діалекту чи навіть іншої мови.

Отож, звичне розуміння поняття «мовна політика» насправді є мовним плануванням (управління, менеджмент, а в радянській літературі – «мовне будівництво»), тобто лише компонентом мовної політики в суспільстві. Звісно, здобутки і поразки мовного планування впливають на стан політики загалом, але навіть за повної відсутності такого планування (відсутності активних спроб змінити наявний статус-кво) мовна політика не перестає існувати, якщо існують хоча б два співрозмовники.

Нижче подано характеристику мовного планування, принаймні в його класичному вигляді станом на другу половину ХХ століття. Більшість концепцій, хоча й з переоціненою ефективністю, залишаються актуальними й сьогодні та відображають в основному те, чим би мала займатися держава в мовних відносинах.

І. Мовне планування є цілеспрямованою активною діяльністю щодо впливу на функціонування, структуру чи вивчення мов або діалектів в мовній спільноті. Воно часто асоціюється з урядовим плануванням, але також використовується різноманітними неурядовими (громадськими) організаціями або навіть окремими особами. Цілі мовного планування відрізняються в залежності від багатьох факторів, але зазвичай включають прийняття рішень та їх можливі наслідки для сфери комунікації. Планування або вдосконалення ефективної комунікації може також призвести до інших соціальних змін, зокрема мовної (і загалом етнічної) асиміляції, таким чином забезпечуючи інші мотиви для такої діяльності – об’єднання нації, підняття престижу держави, захоплення нових територій тощо.

ІІ. Розрізняють чотири повноцінні мовні парадигми (підходи), що визначають мовне планування (Juan Cobarrubias):

1. Лінгвістична асиміляція, яка передбачає, що кожен член суспільства, незалежно від його рідної мови, повинен вивчати і вживати панівну у суспільстві мову. Показовим прикладом є рух за єдину англійську мову в США («English-only movement»).
2. Повною протилежністю першої є лінгвістичний плюралізм – визнання і однакова підтримка декількох мов в суспільстві. Серед прикладів – співіснування французької, німецької, італійської та ретороманської мов в Швейцарії та багатомовність Сінгапуру. При цьому такий плюралізм зазвичай є наслідком поширеності та «сили» кожної мови, а не наслідком цілеспрямованого впливу.
3. Лінгвістичне «просторіччя» передбачає відновлення та розвиток корінних національних мов та їх поступове запровадження державою в статусі офіційних. Саме через такий процес перетворення з виключно писемної в розмовну пройшла офіційна мова Ізраїлю – іврит.
4. Інтернаціоналізація – прийняття нерідної, проте загальнопоширеної мови за офіційну в суспільстві чи конкретній сфері – так, як це відбулось з англійською в Сінгапурі, Індії, Філіппінах та ін.

ІІІ. Також існує 11 можливих цілей мовного планування (Moshe Nahir):

• Мовне очищення – намагання зберегти чистоту мови, захистити її від іноземних впливів та відхилень від норми;
• Мовне відродження – спроби повернути у вжиток вимираючу або вже неіснуючу мову;
• Мовна реформа – умисна зміна окремих аспектів, таких як орфографія, правопис, граматика з метою полегшити її застосування;
• Мовна стандартизація – спроба надати престижу місцевим мовам чи діалектам шляхом їх перетворення в єдину загальну (стандартну) мову на усій території;
• Поширення мови – збільшення кількості мовців однієї мови за рахунок іншої;
• Лексична модернізація – створення або адаптація нових слів;
• Термінологічна уніфікація – розробка уніфікованої термінології, зокрема в технічних сферах;
• Стилістичне спрощення – спрощення словника, граматики і стилів, включає поділ мовних сфер на офіційну та неофіційну;
• Міжмовна комунікація – полегшення лінгвістичного спілкування між членами окремих мовних спільнот;
• Мовна підтримка – збереження корінних мов, коли інші фактори сприяють зниженню їх статусу;
• Стандартизація допоміжних аспектів – мови жестів, топонімів (географічних назв), правил транслітерації і транскрипції тощо.

ІV. Типи мовного планування.

Мовне планування ділиться на три типи: планування статусу, змісту і мовної освіти.

4.1. Планування статусу.

Планування статусу – це розташування або переміщення мови у функціональні сфери суспільства, таким чином впливаючи на її статус, становище. Мовний статус – це фактично розташування однієї мови відносно інших. Науковці (Heinz Kloss і William Stewart) визначають чотири якості мови, які впливають на її статус в суспільстві:

1. Походження – корінна або запозичена.
2. Ступінь стандартизації – розвиненість формальних норм «правильного» вживання мови.
3. Юридичний статус:

а.     єдина офіційна мова (французька у Франції);

б.     одна з офіційних (англійська та африкаанс в ПАР);

в.     регіональна офіційна мова (німецька в Південному Тіролі в Італії);

г.     особлива мова – не має офіційного статусу державної чи регіональної, проте використовується публічними особами для специфічних функцій (іспанська в штаті Н’ю-Мексико);

ґ.     допустима мова – офіційно визнана, але ігнорована (мови корінних народів Америки в США);

д.     заборонена мова – обмежена через офіційні заборони та санкції (українська в Московії).

4. Життєздатність – коефіцієнт або відсоток користувачів мови в суспільстві.

В.Стюарт також виділяє 10 функціональних сфер у плануванні статусу мови.

• Офіційна. Мова функціонує як офіційно прийнятна для будь-яких цілей на загальнонаціональній основі. Часто такий статус мови визначається в конституції.
• Провінційна (регіональна). Мова використовується як офіційна на території, меншій за національну (французька в Квебеку).
• Міжнаціональна. Мова може бути офіційною або регіональною, проте визначальним є її використання як посередника між мовними групами однієї держави (суахілі – в східній Африці).
• Міжнародна. Функціонування мови як засобу комунікації між державами (англійська мова).
• Столична. Мова широко використовується в та навколо столиці (нідерландська та французька в Брюсселі).
• Групова. Використовується як загальноприйнята серед членів однієї культурної чи етнічної групи (іврит серед євреїв).
• Навчальна. Функціонування як мови навчання в молодших та середніх школах на місцевій чи національній основі (урду в Західному Пакистані та бенгальська – у Східному).
• Шкільний предмет. Мова вивчається виключно як предмет у середній чи вищій школі (латинська та древньогрецька).
• Літературна. Мова використовується для літературних чи наукових цілей (древньогрецька).
• Релігійна. Функціонує як мова ритуалів деяких релігій (латинська).

4.2. Планування змісту.

Планування змісту мови змінює її структуру, зміст та зазвичай є наслідком переконань про нездатність існуючих мовних форм забезпечувати ті чи інші функції. На відміну від планування статусу, яке в першу чергу здійснюється в адміністративному порядку (державними органами тощо), змістовне планування зазвичай передбачає суб’єктів з спеціальними лінгвістичними знаннями. Традиційно виділяють три типи змістовного планування: введення писемності (досі актуальне в багатьох мовних спільнотах), стандартизація та модернізація. Якщо з першими двома все досить зрозуміло, то питання модернізації має деякі особливості. Загалом, потреба в такому напрямі планування виникає, коли мова «відстає» від розвитку суспільних відносин. Зокрема, таке відбувається при зміні статусу мови при проголошенні державами незалежності. Найпомітніші та найбільш трудомісткі зміни відбувається в лексиконі (словниковому запасі), що дозволяє використовувати мову у найсучасніших сферах науки та технології. Проте необхідною умовою таких змін є реальне використання нових термінів. Деякі мови, такі як японська та угорська, зуміли модернізуватися, натомість інші, наприклад арабська, – ні. Цей досвід показує наскільки ефективним є провадження нових слів у посібники та професійні публікації, так само як і широке їх вживання спеціалістами у кожній галузі. При цьому, основою таких слів може бути як і власна мова (підхід «мовного пуризму», чистоти мови), так і грубі запозичення з інших мов. Зокрема, другим шляхом пішла японська мова, використовуючи корені англійських слів.

4.3. Планування освіти.

При плануванні освіти національний чи регіональний уряд має на меті вплинути на окремі аспекти мови (її статус, поширення чи правопис) через систему навчання. Таке планування може також використовуватись неурядовими організаціями. Найчастіше планування освіти є інтегрованим в ширше мовне планування, при якому змінюється статус та зміст мови, а результати запроваджуються в суспільство через систему освіти – від дошкільних закладів до університетів.

Цей тип планування часто породжує суттєві проблеми. Навіть з жорсткою системою навчання та контролю, результати можуть бути непередбачуваними; уряд повинен попередити плив інших факторів на цей процес, зокрема економіки та політики. Окремі зміни можуть сприйматися занадто різко та потребують додаткової організації та підготовки. Крім того, планування освіти може бути досить затратним фінансово.

Окрім державної системи освіти, є ряд неурядових організацій, що мають значний вплив на мовну освіту. Це, зокрема, французька Académie française, іспанська Academia Española, англійська British Council. Ці організації часто створюють свої власні словники та посібники з граматики, здійснюють навчання, а також іншими методами впливають на результати планування освіти.

 Підсумовуючи, кожен з нас є учасником мовної політики: ми обираємо якою мовою говорити і писати, якою пишатися і яку вивчати, яку удосконалювати і якою навчатимуться наші діти. Більше того, кожен може стати учасником мовного планування – через особисті дослідження і працю, навчальні заклади, громадські організації, державну службу і виборні посади. До роботи!

 © Максим Бризіцький. Громадська організація “Незалежні”.

Стаття підготована, зокрема, за матеріалами книги Bernard Spolsky «The Cambridge Handbook of Language Policy».