Маю думку щодо „російськомовних патріотів“, яку намагаюся поширювати. Але стосується ця думка тільки тих, хто дійсно ризикує життям в ім’я ідеалів. Якось би треба їх нахилити до переконання, що їхня московська мова не є ідеалом, а швидше персональним гріхом проти України, тієї України, за яку, дослівно, проливають кров. Що російськомовна Україна не варта їхньої крові, і що коли вони навчаться вже тепер і негайно назавжди покинути рідну, всього лиш в другому поколінні, московську мову, – то це буде спокутою первородного гріха, вартіснішою для України, аніж їх пролита кров.
Перегрішення (гріх) буває буває вольнеє і невольнеє. Так чи инакше, люде йдуть до церкви і там сповідаються. Як зробити, щоби добровільно (за спонукою совісті) щиро вважали гріхом свою слабкість не тільки, як вчить Церква, в перелюбі, в окраданні та заподіянні кривди знедоленій сироті, але й в окраданні і заподіянні кривди Сироті – Українській Мові.
А вона є сиротою, бо її вигнали з панських палат (читай з „establishment^у“).
Чи, може, так запланував Інтер-Космо-ЕвроСоюз, а Президент–просто виконавець?