Розрубати мовний вузол. Скільки російськомовних українців готові наполягати на російськомовності своїх дітей і внуків?

Андрій Дрозда

Сучасна ситуація в Україні є прикладом того, як війна мови і культури стає передумовою і офіційною підставою для справжньої військової кампанії.

Багатьом здалося, що багаторічний мовний конфлікт в Україні нарешті втратив актуальність, оскільки в суспільства з’явилися значно важливіші проблеми: війна, біженці чи знецінення грошей. Виявилось однак, що однієї заяви з табору націоналістичної партії достатньо для того, щоб тема мовного протистояння, незважаючи на нинішні екстремальні умови, розгорілася з новою силою. Можливо, це лише спалахи реакцій окремих людей, та правдоподібно, що маємо справу із симптомом задавненої хвороби, яка обов’язково проявиться в майбутньому з новою силою.

Та чи існує вирішення мовного конфлікту в Україні? Можливо, status quo варто зберігати якомога довше? Стаття Олександра Косвінцева «Як закрити «найвибуховіше питання» в Україні», незважаючи на заголовок, не пропонує нічого, окрім однієї спекулятивної пропозиції: президентським указом надати російській мові статус «мови міжнаціонального спілкування». «Пізніше новий статус російської мови можна було б закріпити в Конституції України», – додає Косвінцев.

Цією пропозицією Олександр Косвінцев виказує своє нерозуміння українських мовних та історичних реалій. Формулювання «русский – язык межнационального общения» було закріплене за російською мовою в часи СРСР, тож сьогодні повернення до питання в такій формі лише суттєво посилить напругу навколо статусу російської мови. Що ж натомість?

Фактично існує дві стратегії вирішення мовного питання в Україні, окрім замовчування проблеми і спекуляцій, які жодних рішень не пропонують.

Обидві ці стратегії починаються з визнання того факту, що велика частина громадян України цілковито або переважно російськомовні.

Перша стратегія розглядає російськомовність частини українських громадян як підставу для культивації нової української ідентичності. Припускаю, що саме такий варіант підтримав би Олександр Косвінцев. Фактично така нова українська ідентичність уже формується, а держава могла б прийняти стратегію її законодавчої легалізації, захисту і розвитку. Таким чином можна легалізувати, наприклад, російськомовну українську культуру: скажімо, ввести російськомовних письменників до шкільних та університетських програм, організовувати державні премії в галузі російськомовного мистецтва etc. Насправді поле для державної діяльності відкривається безмежне. Можна навіть нове окреме міністерство створити для втілення концепції «Єдина країна/Єдиная страна».

Таким чином вище описана стратегія відкриває ще одну «чорну діру» для поглинання бюджетних грошей. Але чи виконає вона завдання примирення таких різних українців? Дуже сумнівно. Маємо підстави вважати, що ефект буде зворотнім. Російська мова для великої частини українців залишається мовою колонізатора, її сприймають як загрозу ідентичності, тож подібна державна стратегія створює передумови для зростання популярності націоналістичних політичних партій, подальшого спекулювання навколо мовного питання і посилення процесів фактичного поділу суспільства і країни.

Друга стратегія полягає в тому, що держава Україна визнає російськомовність частини своїх громадян проблемою, вирішення якої потребує довготермінової програми українізації так би мовити наступних поколінь, заснованої на засадах добровільної участі. Таке рішення теж викличе численні протести і невдоволення. Адже відтак українська держава запізніло таки вступає у війну культур і мов на сході, в якій раніше, через відсутність супротивника, російська ідеологічна машина легко перемагала. Суттєвим недоліком цієї стратегії також постає корупційна складова. Одна справа, коли питанням українізації східних регіонів займатимуться ідейні громадські активісти. Та ефективність втілення будь-якої ідеї різко падає, коли до справи береться державний чиновник.

Знову ж таки, не варто виключати політичних спекуляцій – обов’язково пролунають голоси на захист «порушених прав національних меншин» в Україні. Однак ми нарешті побачимо, як багато в Україні громадян принципово готові наполягати навіть не так на власній російськомовності, а на російськомовності своїх дітей і внуків.

Одним словом, протистояння навколо мовного питання в Україні залишається актуальним і вкрай ідеологізованим. На сьогодні жоден український політик не готовий взяти на себе відповідальність за його вирішення.

Чи існує якийсь третій шлях? Звісно, так. Ми йшли ним упродовж останніх двадцяти трьох років.

Андрій Дрозда

Джерело: Zahid.net

Напишіть відгук