Є речі, які, здавалося б, відбуваються самі собою. Є стани, зміни в яких, помітні лише з плином поколінь. І є наслідки бездіяльності, які спокутуватимуть наші нащадки.

В сучасному світі більшість держав побудовані за національним принципом, тобто вони виникають та діють в межах компактного та домінуючого проживання одного самосвідомого етносу, нації. Класичними характеристиками останньої, тобто ознаками, що, по-перше, об’єднують людей в межах спільноти, а по-друге, відрізняють цю спільноту від інших є спільність:

• походження;
• культури;
• мови;
• релігії.

Послаблення та втрата особистістю цих свого роду орієнтирів призводить до загального розмивання образу національної ідентичності, а отже, основ державності. Таким чином, держава, як найбільш досконала форма гарантування безпеки та добробуту своїх членів (громадян), перестає виконувати свої функції та перекидає ресурси на боротьбу з індивідуальними та груповими конфліктами. Наступним етапом є втрата державності та або а) заснування нової в межах меншої спільноти, або, гірше, – б) статус національної меншини чи колоніальна залежність.

Як не можуть під одним дахом жити чужі люди, так і не може бути успішною держава без згуртованої нації. Досвід штучних утворень – Австро-Угорщини, Чехословаччини, Югославії та проблеми сучасної Бельгії це підтверджують.

Розуміння цінності національної держави штовхає колоніальні суспільства здобувати незалежність, а імперіалістичні – асимілювати меншини. Далеко не одиничною в історії та навіть сучасності є така болісно знайома українцям політика підміни історичного походження, нав’язування культури та релігії, заборона мови. Варварськими чи цивілізованими, грубими чи хитрими методами усі уряди усіх держав працювали і працюють над тим, щоб якомога більше осіб вважали себе членами відповідної держави. І це нормально. «Плавильний котел націй» – Сполучені Штати Америки – на сьогодні, мабуть, є найбільш успішним прикладом національного та державного будівництва.

Варварськими чи цивілізованими, грубими чи хитрими методами усі уряди усіх держав працювали і працюють над тим, щоб якомога більше осіб вважали себе членами відповідної держави. І це нормально.

Тобто, розширення території, здобуття матеріальних та демографічних ресурсів і, як наслідок, покращення умов життя своїх громадян є прямою, природною функцією та метою держави. Застосовне у тваринному світі правило «виживає сильніший», так само добре працює й у людських суспільствах. Що є нещастям для одних, є благом для інших. З’їж або з’їдять тебе.

Катастрофи ХХ століття показали людям можливі наслідки такої політики, проте не відмінили вічного принципу змагальності. Встановивши межі та «цивілізовані» правила гри, світова громадськість не перестала збільшуватись чисельно, залишаючи все менше ресурсів та породжуючи все більше потреб.

Таким чином, цілеспрямована, активна і навіть агресивна національна політика є необхідністю для будь-якої держави. Більше того, помилковими є поширені уявлення про те, що чим демократичніше суспільство, тим така політика м’якша. Насправді, саме країни класичної західної демократії вирізняються жорсткістю заходів по консолідації своїх громадян, їх об’єднання навколо національної ідеї, та витісненню «чужих» цінностей, переконань та мови. Тільки це відбувається не так грубо і відкрито, а тонко і хитро. Культ англійської королівської родини, американські хелловін та день подяки, французька кухня – лише вибрані приклади, на підтримку і розвиток яких витрачаються величезні матеріальні і людські ресурси.

Повертаючись до зазначених на початку характеристик нації, слід окремо виділити мову. Саме мова інколи є такою чутливою та водночас визначальною особливістю нації. Звісно, національна мова може також використовуватися іншими етносами, проте у деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (наприклад мова басків). Закономірно, що відчуття значимості та вразливості національної мови сприяє проведенню жорсткої мовної політики. Часто необ’єктивно, а інколи й пропагандистськи, критикуються англо- та російськомовними засобами масової інформації мабуть найбільш відомі приклади мовного протекціонізму Франції та Латвії. Проте, в минулому кожна велика нація століттями плекала та захищала власну мову.

Далекоглядне мислення легко вбачає інвестиційний характер мовної та й загалом національної політики:

А тепер до вітчизняних реалій. Російськомовні українці є не гіршими, а інколи й кращими громадянами своєї держави і можливо протягом свого життя не відчують наслідків власної «мовної політики». Проте всесвітня історія свідчить, що відсутність інвестицій в національну мову рано чи пізно призводить до втрати державності, національних та особистих нещасть. Це правило, яке працює завжди.

Кожен робить свій внесок: сказати «привіт», встановити українську в телефоні, віддати дітей в українську школу, сходити на україномовний фільм, пошукати український переклад книг чи купити газету…

Наші нащадки, незалежно якою мовою розмовлятимуть, на століття залишаться етнічними українцями, але чи панами у своєму домі чи другим сортом у чужому – залежить від нас з вами.

© Максим Бризіцький

Громадська організація “Незалежні”