Іван Ющук. “Нації вмирають не від інфаркту”

Постійно йдеться про необмежені права носіїв регіональних мов. А хто чував, що в світі є регіональні мови — тобто обласні, районні, містечкові? Принаймні в мовознавстві такого поняття нема. Є місцеві мови, поширені в певній окремій місцевості. Ось у Лесі Українки читаємо: Він [італієць] говорить місцевим лігурійським діалектом. Саме так слово регіональний і розуміється у французькій та англійській мовах, звідки воно притягнуте в закон. Але як же, бачите, російську мову назвати місцевою? Вона й справді не місцева. Вона єдинодержавна в Російській Федерації, і там про неї належно дбають. Тому й вжито як нібито юридичний термін словосполучення з нечітким значенням — “регіональна мова”.

Професор Іван Ющук: народні депутати-інтелектуали-державники мають можливість використати запропоновану нижче статтю для вдосконалення «Пояснювальної записки» до постанови Верховної Ради про скасування ЗУ «Про засади державної мовної політики», як ідеологічно-правової основи сепаратизму і «русского міра» в Україні та прийняття нового прогресивного закону про мови.

Мудра велика поетеса Ліна Костенко поставила незаперечний діагноз цієї можливої трагедії: “Спочатку їм відбирає мову”. Три роки тому українофоби нас, українців, “развели, как котят”, плюнувши нам в обличчя підступним антидержавним законом радянських міліціонерів Колесніченка й Ківалова “Про засади державної мовної політики”, розчищаючи путь для “русского мира”. Дечого й домоглися — маємо кривавий Донбас.

Три роки цей “закон” робить свою чорну справу. Ми пошуміли трохи, побурчали — й заспокоїлися. “А братія мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята. “Нехай, — каже, —, може, так і треба”. Це Тарас Шевченко застерігає. Утерлися — й ніби нічого, якось зжилися з наругою, забувши про свою гідність. Давно британський філософ Джон Мілль про це сказав: “Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її творять”. То що, і далі мовчати, вдавати, що так і треба? Не на часі???

Закон укладено підступно, з прицілом на дальше зросійщення українців у незалежній Україні. Він став (як підтвердили трагічні події в Криму, на Донбасі тощо), ідеологічно-правовою основою сепаратизму і «русского міра» в нашій державі.

З цією метою вжиті в ньому юридичні поняття нечіткі, дволикі, плутані. Уже сама назва закону претензійна, неадекватна: про засади державної мовної політики. Навіть у законі така назва заперечується: “Основи державної мовної політики визначаються Конституцією України”. Слова засади й основи —синоніми. До речі, рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про тлумачення статті 10 Конституції України в преамбулі закону навіть не згадується, наче його й не було.

Постійно йдеться про необмежені права носіїв регіональних мов. А хто чував, що в світі є регіональні мови — тобто обласні, районні, містечкові? Принаймні в мовознавстві такого поняття нема. Є місцеві мови, поширені в певній окремій місцевості. Ось у Лесі Українки читаємо: Він [італієць] говорить місцевим лігурійським діалектом. Саме так слово регіональний і розуміється у французькій та англійській мовах, звідки воно притягнуте в закон. Але як же, бачите, російську мову назвати місцевою? Вона й справді не місцева. Вона єдинодержавна в Російській Федерації, і там про неї належно дбають. Тому й вжито як нібито юридичний термін словосполучення з нечітким значенням — “регіональна мова”.

А що означає словосполучення “особи, що вживають регіональну мову”? Ось для прикладу, люди, крім своєї української, у спілкуванні іноді послуговуються ще й російською як “престижною”, хизуючись своєю вченістю, — то що, їх уже треба зараховувати до “осіб, що вживають регіональну мову,” і відповідно вимагати для них якихось особливих мовних привілеїв?

Ще ніби терміни — “мовна меншина” та “мова меншини”. Про яку меншину тут ідеться, за якою ознакою треба ідентифікувати її членів? За  тим, що говорять вони,  скажімо, якимось жаргоном чи арго — злодійським, тюремним чи ще яким? Автори закону хитро уникають поняття “національна меншина”, загальноприйнятого в міжнародному й українському законодавстві й зафіксованого в назвах документів: “Рамкова конвенція про захист національних меншин”, “Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту”, “Про національні меншини в Україні”. У законі України “Про національні меншини” чітко визначено: “До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”. На цей закон Колесніченко й Ківалов не посилаються, їм термінологічна чіткість не потрібна була. Вони до російськомовної меншини в Україні зарахували, крім етнічних росіян, і зросійщених та, мабуть, суржикомовних українців, і представників усіх інших національностей, які із зрозумілих причин, крім своєї, володіють і російською. І ця меншина в Україні вже стає мовною більшістю. Вона має диктувати, якій мові панувати в Україні. Хитро сплетено: відповідно до цього закону Україна повинна сприяти зросійщенню українців та представників інших національностей, а не утвердженню їх у природній для них рідній мові.

Двічі дано визначення рідної мови, і по-різному. Перше: “Рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві” (О.С.Пушкін в ранньому дитинстві оволодів та говорив французькою). Друге: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною”. Поняття спеціально розмито, щоб російську мову оголосити рідною для зросійщених українців і таким чином закріпити наслідки російської колонізаторської політики в Україні.

Насправді рідна мова — це “мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові” (Ален Девіс). Тарас Шевченко в силу обставин чудово знав російську мову і мусив майже постійно користуватися нею, але: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом”. Рідна мова — це мова мого роду й народу, хоч, може, я її й не знаю добре. Окупанти ж прагнуть нав’язати окупованим свою мову, щоб вони, за висловом Катерини ІІ, “аки волки, не смотрели в лес”.

Державна мова в цьому законі постійно ставиться на один рівень з мовами національних меншин. Майже в кожній статті виписаний такий ряд: “державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин”, а часом то й прямим текстом, без камуфляжу: “використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мов меншин”. А в переліку ощасливлених цим законом мов російська поставлена першою, решта — за алфавітом. Знайте, мовляв, своє місце, не про вас ідеться.

А чого варте положення про те, що до визначених мов (їх 18: російська та інші) “застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин… за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональних мов, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення”! Отже, якщо на хуторі живе дев’ять українців і десятою до них пристала “особа, що вживає регіональну мову” (це 10 відсотків), то всі мають пристосовуватися до неї.

Але це ще не межа колоніальної зневаги до аборигенів: “За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території”. Ні́чого, мовляв, церемонитися з аборигенами.

Зовсім зневажує функцію державної мови положення: “Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин”. Переклад офіційним державним документом бути не може, бо абсолютно тотожного перекладу не буває: навіть цілком однакові за звучанням слова мають різні відтінки значень у різних мовах, не кажучи вже про те, що й перекладачі по-різному прочитують те саме речення, той самий текст. Не годиться й буквальний переклад. Тут пригадується мудре зауваження Максима Рильського: “Назвемо хоч би “Енеїду” Вергілія у перекладі Валерія Брюсова, де автор зробив безнадійну спробу слово у слово, “звук у звук” передати латинську мову оригіналу, зберігши і всю його синтаксичну побудову, від чого цей переклад став несприйнятним”. Які нісенітниці можуть траплятися при перекладі, ми можемо переконатися, коли спробуємо скористатись електронним перекладачем.

Щоб утвердити сепаратизм, автори закону всупереч міжнародним рекомендаціям вводять таку норму: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. Мета — змалку виховувати зневажливе ставлення до України й українців, що на Донбасі робилося ще задовго до прийняття цього закону — і маємо наслідки.

У Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту сказано прямо протилежне: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу”. Навчання в таких школах має бути двомовне — так вимагає Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1995 року.

І до всього криводушне застереження: “Жодне з положень цього закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для використання державної мови”. А як їх інакше й тлумачити, якщо в усіх сферах суспільного життя державна мова відповідно до норм цього закону підмінюється або може підмінюватися так званою регіональною (зрозуміла річ, російською) мовою?

За три роки багато чого сталося. Відбулася Революція гідності, ціною життя українських патріотів було усунено колоніальний режим в Україні. Верховна Рада в революційному пориві 23 лютого 2014 року проголосувала за скасування колонізаторського закону “Про засади державної мовної політики” і таким чином тимчасово відновила дію радянського закону “Про мови в Українській РСР”, який хоч і був колонізаторський, проте залишав українській мові шанси для виживання. Але Голова Верховної Ради й виконуючий обов’язки Президента не підписав цього рішення, щоб, мовляв, не допустити розколу України і не спровокувати втручання Росії.

Тим часом Путін, як стало недавно відомо, ще напередодні цієї події, 22 січня 2014 року, вирішив анексувати Крим і, безперечно, “прорубить окно” через Схід та Південь України на півострів. Для підбурення певної частини населення була запущена брехня, що нібито “київська хунта” заборонила російську мову (а вона, зважаючи на її колонізаторський характер щодо України, мабуть, таки того й варта). Російську мову загарбники використовують як стратегічну зброю. А йдеться не про неї, а про територіальні, колонізаторські інтереси.

Закон Колесніченка й Ківалова діє, хоч Колісниченко вже давно став громадянином Російської Федерації, а Ківалов перебуває під слідством з приводу його публічних сепаратистських висловлювань і позбавлений права очолювати вищий навчальний заклад через свої антинародні дії під час Революції гідності. І ми, українці, живемо за цим законом, за ним діють державні органи, на нього посилаються судді, коли хтось з українців скаржиться на зневаження своїх національних прав. Цей закон стереже й теперішній голова Конституційного  Суду України п.Баулін, ніяк не реагуючи на подане ще в липні 2014 року звернення 57 народних депутатів з проханням надати висновок щодо його відповідності Конституції України.

Закон Колесніченка й Ківалова щоденно робить свою руйнівну антиукраїнську справу. Путіну та його агентам в Україні він потрібний

 

Іван Ющук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Довідка. Іван Пилипович Ющук — український мовознавець, літературознавець, перекладач, громадський діяч, професор. Автор 20 новаторських підручників з української мови для середніх та вищих шкіл. Дослідник Голодомору-геноциду українців 1932–1933 років.

Напишіть відгук