Олена Олійник. Люди, що свідомо переходять на українську мову спілкування, зону справжнього комфорту відчувають згодом

Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Журі відзначило роботу, автором якої є Олена Олійник з Києва.

Як зробити українську мову модною… Та ще й там, де питання масової моди на неї навіть не постає, оскільки населення в масі нею не користується зовсім, або майже не користується.

Якщо вже заговорили про моду, то маленька ввідна частина. Мода, яка б вона не була, віддавна поділяється на «високу» і «масову» (в світі індустрії моди їх називають «от кутюр» і «прет-а-порте». Висока мода на українську мову більш-менш існує вже певний час, принаймні у Києві. Нею дедалі більше спілкуються найосвіченіші верстви населення, особливо прогресивна молодь. Проблема саме в тому, як зробити таку моду масовою. Навіть у столиці. Оскільки давно відомо, що столична масова мода рано чи пізно доходить до усіх неізольованих куточків країни. Ну, а про тимчасово ізольовані тут і зараз говорити важко.

Єдиного рецепту, звісно, нема. І не вийде зняти шаблон зі світу моди, де революція свого часу відбулася завдяки певним авторитетам моди, що почали переадресовувати свої моделі до масового споживача, намагаючись зберегти при цьому якість. Просто розтиражовувати якісні зразки витворів українських митців і впроваджувати їх у маси, які до цього геть не готові, неефективно. Це вже доведено на практиці. Хоча, правду кажучи, таким намаганням завжди й бракувало стратегії – вони були переважно розрізненими, або й просто одиничними акціями, то ж, незважаючи на героїчні зусилля небайдужих активістів, плоди їхні просо тонули в болоті загального нерозуміння, нащо воно взагалі треба.

Отже, необхідно провести підготовчу роботу. Якою саме вона має бути, теж неоднозначне питання. Адже, хочемо ми чи ні, різні регіони України мають не лише різну частку україномовного населення, але й різні історію, традиції і ментальність. І все це слід брати до уваги, розробляючи ті чи інші заходи. Але так само важливим є – не надто розпилятися, відмовитися від зайвих ускладнень. Тобто, варто всі конкретні програми і проекти узгоджувати з єдиною стратегією. Бо інакше з великою долею вірогідності вийде те саме, що виходило й досі. Адже відомо, що коли йдеться про українців, то найважча справа – їх об’єднати. Тут одразу оговорюся, що в стратегіях я не є надто сильною), то ж не дуже уявляю собі, як саме «охопити неохопне»…

Але ось, власне, кілька загальних і конкретних ідей.

1) люди реагують на певні масові меседжи. Особливо на ті, що діють на підсвідомому рівні, та / або часто і методично повторюються у різний спосіб. Це давно вже усвідомили і взяли на озброєння наші супротивники, як зовнішні, так і внутрішні. Адже не секрет, що на пропаганду т.зв. русского міра кидаються чималі ресурси, причому давно і планомірно. І ті пропагандистські  «фішки», що ними розробляються, ті масовані психологічні атаки безумовно приносять чималі врожаї. То ж ми маємо придумувати свої «фішки» – якомога кращі, дохідливіші, і їх має бути багато. І ще маємо протидіяти масованим атакам пропаганди у різний спосіб, зокрема нівелюючи їхні винаходи.

Як це виглядає – на прикладі.

Певний час тому, в контексті агресії РФ і на хвилі тимчасового підйому в цьому зв’язку масової свідомості, виник мем «ватник». Дуже вдалий, до певного часу. Умовний русскій мір у відповідь винайшов інший мем – «вишиватник». Попри відразу, треба сказати, що теж вдалий у тому контексті, що ми розглядаємо. Адже він дієвий. Нещодавно було винайдено відповідь і на нього – формулювання «вишиватник – це російськомовний патріот у вишиванці». Провокативна відповідь, але може також подіяти, якщо надати їй правильної спрямованості.

Закінчуючи тему мемів, зазначу, що впроваджувати вдалі меми слід з урахуванням особливостей сприйняття інформації, оскільки йдеться про масового споживача. Тобто – окремо для візуалів, аудиалів, дискретів, ба навіть кінестетиків)

Наступна ідея (втім, аж ніяк не нова, але дуже актуальна). Інфопростір. Що більш русифікованим є регіон, то більше його населення залучене до російського інфопростору. А отже, то вразливіше воно до їхньої пропаганди, з усіма сумними наслідками цього. Звісно, з цим швидко не впоратися, бо «так історично склалося», даруйте цю ненависну фразу. Але тут теж важливі креативність і комплексність заходів. Один зі шляхів подолання – терпляче, на конкретних прикладах пояснювати причинно-наслідкові зв’язки спільного інфопростору з ворогом. Як віртуального, так і цілковито реального. Бо деякі стереотипи, що нам нав’язуються нібито об’єктивними умовами: «під час війни мова не на часі», «на передовій всі розуміють російськомовні команди, а україномовні – не всі», насправді є руйнівними на перспективу. Адже зв’язок «війна – російська мова» має зворотним наслідком «російська мова – наступна війна». І так до нескінченності…

І останнє з дуже важливого. Я пропоную розвіювати міф про зону комфорту. Що це таке, шановному language-policy.info пояснювати не треба. Майже в усіх історіях переходу на рідну, або навіть і не рідну, але українську мову спілкування, люди пишуть про цю зону.

Моя концепція) полягає в тому, що насправді більшість з них виходять із хибних уявлень про зону комфорту. Те, що вони називають так, насправді є зоною звичного. А це не тотожні речі, чи то пак явища. Просто наші уявлення спотворені тим, що ми багато в чому звикли до зони дискомфорту. Так, до неї цілком можна звикнути, особливо якщо народився і виріс у зоні дискомфорту. Нам, що зросли в СРСР, це насправді добре відомо усім, не усі щоправда це усвідомлюють, та не всі й бодай раз про це задумувалися. Або брутальніший приклад – в’язниця. Люди, що більшу частину життя проводять там, часто-густо погано почуваються на волі, але це не значить, що в’язниця є зоною комфорту.

Отже, повертаючись до нашої конкретної теми. Люди, що свідомо переходять на українську мову спілкування, особливо якщо українська мова тики є для них рідною (про це далі трохи докладніше), зону справжнього комфорту відчувають згодом. Вже після того, як напишуть «першу чергу» історії своєї дерусифікації. Я це добре знаю з власного досвіду, але як то кажуть – то вже інша історія, доволі довга до того ж. Зазначу лише стисло ще й таке. Найбільш розповсюджене уявлення про те, яка мова є рідною, на мою думку також є хибним. Та мова, що нею вчили розмовляти батьки, зовсім не обов’язково є рідною. Бо вибір батьків може бути продиктований різними обставинами та міркуваннями. Хто-хто, а українці мали б знати про це краще за багатьох інших…

Натомість, рідною в повному розумінні є та мова, що нею спілкувалися і жили наші пращури. Багато поколінь, а не два-три покручені, перемелені на м’ясорубках жорстокої історії.

На цьому доведеться закінчувати, бо дедлайн не дозволяє іншого рішення)

Щасти нам усім на цьому важкому й подекуди невдячному шляху…

Автор: Олена Олійник

Портал мовної політики

Напишіть відгук