Денний архів: 7, Листопад, 2016

Активісти та українські зірки нагадають про квоти на україномовну музику

Опубліковано:

kvoty

8 листопада вступає в силу закон про квоти на україномовну музику в радіоефірі, прийняття якого неодноразово намагалися зірвати представники проросійських медіагруп.

В цей день об 11:00 під будівлею Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення за адресою м. Київ, вул. Прорізна, 2, громадські активісти проведуть прес-брифінг для ЗМІ та акцію-попередження про необхідність дотримання норм закону.

До участі у акції запрошені українські артисти, що висловили активну підтримку впровадженню квот: Сергій Фоменко, гурт “Мандри”, Вадим Красноокий, гурт “Med Heads”, Сергій Василюк, гурт “Тінь Сонця”, гурт “ТаРута”, гурт “Гайдамаки”, гурт  “Kozak System”, співачки Ейра, Тоня Матвієнко та інші. Читати далі

У Києві розкажуть про становище української мови

Опубліковано:

unian

Скільки людей розмовляють українською в Україні й окремих містах та регіонах? Як змінюється мовна ситуація в освіті, книговиданні, кінопрокаті, сфері послуг? Яка частка української мови в українському телеефірі та в українському сегменті інтернету? Що відбувається з українською мовою на окупованих територіях? Як законодавчі новації впливають на мовну ситуацію в окремих сферах суспільного життя і які закони ще потрібно прийняти для захисту української мови?

Відповіді на ці та інші питання можна бути почути 8 листопада на прес-конференції з нагоди Дня української мови та писемності, яку організовує рух «Простір свободи». Читати далі

УКРАЇНА: ЗАТЯЖНЕ ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ, АБО СЛОВО ДО МОСКОВОМОВНИХ БРАТІВ МОЇХ.

Опубліковано:

Bible_Exodus_37880447-P

Як би не принизливо було про те говорити, але маємо визнати: пунктик психологічної прив’язки до неухильно, але надто повільно конаючої імперії в головах великого числа громадян, є реальністю сьогоднішньої України. Пунктик той – хтось з псевдопатріотичних (не виносити сміття з хати), хтось з інших мотивів – не бажає визнавати. Не варто й казати, що таке ставлення консервує його.
З огляду на те, що одним з «інших» мотивів того пунктику є його успішна експлуатація цілою зграєю привладних політичних паразитів – вчора комуністами, сьогодні – все тою ж незнищеною проімперською колоною, різношерстними популістами від опозиції до уряду і президента включно, зважаючи на те, що більшість пересічних українців і досі плутають його з ностальгією за молодими роками, навіть не усвідомлюючи, що насправді він є однією з найголовніших причин наших сьогоднішніх проблем, пропоную моєму читачеві поміркувати на темат того, наскільки небезпечною є психологія раба і у що вона виливається.
Що проблема є насправді надто серйозною, аби легковажити нею, свідчить класичний приклад зі Старого Заповіту. Мойсей, якому Бог звелів вивести іудеїв з єгипетського полону, мусив цілих сорок років водити своїх родаків Сінайською пустелею, аби привести в Землю Обітовану не закоренілих рабів, а вільних людей. Сорок років! Це при тому, що весь той Сінайський півострів можна обійти по периметру за рік, роблячи в середньому три кілометри на день. Проте ж, як знаємо, навіть та метода не забезпечила повного успіху.
В форматі короткої газетної статті навряд чи можливий детальний аналіз того, як так сталося, що українська нація, яка упродовж століть була уособленням волелюбності, самоврядності, демократії, чия конституція давніша за американську, після трьох століть перебування на задвірках Московської імперії (у всіх її іпостасях), деградувала аж настільки, що й сьогодні, в XXI сторіччі, все ніяк не виплутається з її тенет. Все ж, аби відкинути певні стереотипи, приживлені у суспільну свідомість, зазначимо, що упродовж перебування в складі Московської імперії, українська нація була піддана цілеспрямованому переформатуванню.
Найперше, Московія вже за Петра привласнила собі наше давнє ім’я, під яким світ знав нас довгі віки. Нагадаю: ще на початку XVII сторіччя в документах Речіпосполитої ми є Руссю, наші князі – руськими князями, а країну з центром в Москві весь світ знає як Московське царство. Попри дуже непрості, якщо не сказати більше, стосунки з Варшавою, попри перманентні повстання і криваві війни, нікому в Польщі не спало на думку поцупити наше ім’я. Були горді своїм. Щоправда, невситимі апетити польських магнатів, та відсутність у нас власної сильної централізованої держави призвели до того, що руські землі починають все частіше називати українними землями Великої Польщі. Ось так русичі мало-помалу ставали українцями.
На жаль, утворивши козацьку державу, Богдан Хмельницький не був настільки далекоглядним, аби утвердити її, як правонаступницю Русі, а спроба гетьмана Івана Виговського приєднатися до Речіпосполитої в якості третьої рівноправної держави, Великого князівства Руського, не мала успіху через незгоду в суспільстві: надто свіжою була недобра пам’ять про кривди, яких зазнали перебуваючи під владою Польщі.
Тим часом, Московія молодого амбітного Петра, який поклав вивести її в ряд потужних європейських держав, критично потребувала приховання свого темного, а часто й жаского ординського минулого. Спілка, укладена Хмельницьким з Московією, звісно, не давала жодного права, аби перебирати чуже ім’я, але ж право так часто підбирає крихти зі столу сили…
Бездержавна країна, потрапивши в тенета імперії, як правило, приречена на втрату своєї ідентичності. Маємо безліч прикладів тому, зокрема і в Європі. Назвавшись Росією (Russia), Московія робила все, аби стерти будь-які згадки про істинне походження русичів-українців, чи то, пак, як їх відтоді називали – малоросів. Для їх обезличення застосовувався весь можливий інструментарій. Найперше, було зроблено все, аби приручити українську шляхту. Переважна частина її, аби не втратити свій статус, свої статки, пішла на службу цареві. Той, хто не поспішив з тим, був приречений на опалу, зубожіння, як мінімум, на неуспіх. Відверто непокірні, при тому, безжально нищилися. Доля гетьмана Івана Мазепи та тих його товаришів військових, по яких залишилося страхітливе кладовище під Лебедином, є красномовним і далеко не єдиним свідченням того.
Не дивно, тож, що за умов, коли ласкаве телятко двох маток ссе, а брикливому відрізають голову, верхівка українського суспільства швидко омосковлювалася. «Приручення» шляхти означало позбавлення нації проводирів, її дезорієнтацію. І то було лише одним з елементів її переформатування.
Ще одним диявольським інструментом московських царів, а в подальшому комуністичних вождів, було переселення підвладних їм народів. Виселення у приазовські степи після завоювання Криму кримських християн, витискання з півострова у тому ж часі кримських татар, які були змушені масово перебиратися до Туреччини, переселення Війська Запорізького з обжитого Низу на небезпечну тоді Кубань є лише найвідомішими з подібних акцій. Вже за комуністів, всього сімдесят два роки тому в брутальний спосіб, за лічені дні вивезли з батьківщини кримців, чеченців, інгушів. Проте, найжорстокішим різновидом цього інструменту переформатування нації були штучні голодомори. Тут виселення відбувалося одразу на той світ. Пустка і страх – от, що залишалося після його застосування. А «звільнені» таким варварським способом терени заселялися лояльним до імперської влади населенням – зазвичай вихідцями з центральних регіонів Московії, або як те було в XVIII сторіччі з землями Війська Запорізького – колоністами з інших країв: німцями, шведами, сербами, греками…
Проте, найголовнішим інструментом переформатування нації була і залишається мова. Цей інструмент було найтяжче застосувати, але завдяки його особливостям, зокрема, щонайтіснішим звязкам з культурою, а відтак і з внутрішнім світом як окремої людини, так і зі світосприйняттям цілої нації, його ефективність є ні з чим не порівняною. Пустивши коріння, мова утворює сприятливе для себе середовище, яке в подальшому відтворюється, множиться і захищає себе.
Цілком зрозуміло, що Московська імперія насаджувала на теренах України-Русі свою мову, чинячи всілякі перешкоди мові українській. Не дивно, що українські школи, в тому числі й один з найдавніших навчальних закладів Європи, Братська школа, на століття старша за Московську Академію, занепадали. А були ж і прямі заборони: валуєвський циркуляр, емський указ, було «розстріляне відродження» – скажений спротив вже комуністичної імперії несмілим спробам наївних українських комуністів відродити українську мову, була експансія московської мови часів вірного ленінця Володимира Щербицького.
На жаль, формальне відновлення української державності в 1991 році не спинило процес московизації Краю, не стало ренесансом української мови. Засилений всередину українського організму Чужий за три сторіччя не просто вигриз в ньому життєвий простір для себе – ні, він і сьогодні, на двадцять п’ятому році Незалежності, продовжує успішно поглинати українську Україну.
Переселені колись московити, їх численні нащадки цілком природно користувалися рідною мовою, не маючи, як представники домінуючої нації-поневолювача, жодної потреби, спілкуватися мовою поневолених. Навпаки, поневолені, аби мати шанс на успіх, переходили на їх мову. Але ж мова, як ми згадували – то не просто засіб спілкування, а й культура народу-носія, а відтак і самоідентифікація, часто на підсвідомому рівні. Тож, сформоване за три століття московомовне середовище не те що міцно утримує сьогодні свої позиції в Україні – воно, мов ракова пухлина, і далі поширює свої метастази.
Якою ж була мовна політика незалежної нібито України, що таке стало можливим? Якщо від компартійного ідеолога чи червоного директора в президентському кріслі не варто було чекати радикальних мовних реформ, то на медоточивого «патріота» Віктора Ющенка покладалися великі надії. На жаль, позитивні зміни, які, попри скептичні очікування, все ж були внесені за президентства Леоніда Даниловича Кучми, за нездарного президентства Віктора Ющенка були знівельовані. Так, отримавши в лютому 2005 року призначення на секретаря РНБО, кум президента, Петро Олексійович Порошенко вніс пропозиції, які зводилися до зупинення процесу закриття московських шкіл, відновлення груп у вищих навчальних закладах з московською мовою навчання, а також, створення телевізійного каналу і радіостанцій для московомовних громадян України. Невдовзі після того державний секретар України Зінченко спрямував голові тодішнього уряду пані Юлії Тимошенко проект указу «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні». Той указ передбачав затвердження переліку населених пунктів, де у роботі органів влади допускалося, поряд з державною, застосуваня московської або іншої мови національних меншин України. Там же висувалася вимога до державних службовців зазначених регіонів щодо обов’язкового володіння крім державної мови мовою московською, чи мовою іншої національності, яка компактно мешкала на їх теренах.
На загал, попри численні ініціативи помаранчевого президента, більшість з них так і не була втілена в життя, включно з останнім його указом «Про концепцію державної мовної політики».
Не варто й говорити, що каденція президента Януковича була часом наступу на українську мову. Чого вартою була діяльність одного лишень міністра освіти пана Табачника! Московська відновила свої ненадовго втрачені позиції в закладах загальної освіти, та в вишах, стала фактично державною мовою Сходу та Півдня України, включно, зрозуміло ж, із Кримом, де вона весь час залишалася домінуючою.
– Але ж, певно, з приходом революційної постмайданної влади євроінтеграторів все змінилось? – скажете ви.
Гай-гай, мій читачу…
В березні 2014 автор вже писав, що попри всю любов до української мови, голосування щодо скасування закону «Про засади державної мовної політики» авторства п.п.Кивалова та Колесниченка могло б і зачекати – на кораблі, що потрапив у шторм не час фарбувати борти. У часі загарбання Криму, вся увага, всі зусилля влади, парламентарів зокрема, мали б бути зосереджені на організації належного спротиву агресору. Проте ж, навіть успішно проголосований нажаханою привидом розплати за свої злочини проти Майдану Верховною радою, закон той так і не був підписаний новоявленим спікером парламенту, героєм здачі Криму, паном Турчиновим.
Далі – більше. Вже в квітні 2014 року у спільній заяві голови ВР України пана Олександра Турчинова та прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка велося про надання спеціального статусу московській мові. Тоді ж цими достойниками було запропоновано закріпити статус московської мови як офіційної в новій редакції Конституції України.
Послідовний курс на знищення української мови ще від часів свого перебування на посаді секретаря РНБО проводить і нинішній президент Петро Порошенко. Попри патріотичну риторику щодо української, як єдиної державної мови, на ділі Петро Олексійович ще в жовтні 2014 року вніс до парламенту законопроект змін до Конституції, в якому він пропонує закріпити за московською мовою в Україні спеціальний статус. Чи свідомий він того, що те означає подальше розповзання Україною московської мови, а відтак, звуження життєвого простору мови української? Певно, що так.
Ось іще приклад того, як наша влада обстоює інтереси корінної нації. В жовтні вже цього року, Міністерство освіти внесло до парламенту проект закону «Про освіту», в якому втіленні здається всі явні і потаємні мрії колишнього очільника цього притулку палких шанувальників московської мови пана Табачника. Так статтею 7 цього закону гарантується право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства. Нагадаю, що європейська практика забезпечення прав національних меншин на освіту рідною мовою передбачає викладання в початкових класах навчальних закладів з вивченням мови національних меншин половини предметів мовою національної меншини, половину мовою лержавною. В середніх класах число навчальних предметів, які викладають мовою національної меншини зменшується на користь мови державної. В старших класах, а також в вишах всі предмети викладаються виключно мовою державною. Ця практика, до слова, є чинною і в Московії.
Закон цей шостого жовтня цього року було ухвалено в першому читанні. Аби не допустити остаточного ухвалення його в такому антиукраїнському вигляді, громадськість подала зініційовані письменницею Ларисою Ніцой правки до нього. На жаль, з десятка депутатів Верховної ради, яким автор цієї статті розіслав зазначені правки, їх вніс лише один з них – пан Дмитро Добродомов. http://nkontrol.org.ua/nardepi-napolyagayut-shhob-u-shkolakh-vikladali-derzhavnoyu-movoyu/ . Маємо робити висновки, щодо відповідності справ гарним словам, на які наша влада є такою щедрою.
Насправді, нам треба добре усвідомлювати, що переймаючись мовними правами національних меншин, їх палкі захисники мають на увазі, найперше, збереження позицій і подальше просування в Україні мови московської. Весь же цинізм ситуації, полягає в тому, що разом з московитами за походженням під поняття московомовної національної меншини підводиться величезний пласт отого переформатованого зманкуртизованого автохтонного населення, про яке згадував попередньо. І робить те ніхто інший, як «наша» влада. Висновки лежать на поверхні, чи не так?
Мені можуть заперечити, мовляв, автор явно належить до стурбованої української інтелігенції, яка тільки й плачеться, що за упосліджену українську мову. А є, ж мовляв, країни, де і дві і навіть три державні мови. Так, є. В Австрії, скажімо, крім офіційної німецької є ще й три регіональні – угорська, словенська, хорватська. В Швейцарії їх навіть чотири. Але всі ті мови є мовами корінних народів, які з діда-прадіда мешкали на тих землях. Так само і мовна карта сьогоднішньої Канади, на яку так часто люблять посилатися, є нічим іншим, як відображенням історичних реалій, а саме, колонізацію її території Британією та Францією. Зовсім інше в Україні.
Чи можу я вважати корінним народом заселених на паланки примусово виселеного перед тим Війська Запорізького московитів, сербів, німців, греків? Очевидно ж, що ні, оскільки все те населення має в світах свою історичну батьківщину. Чи повернеться в кого язик назвати корінними мешканцями московитів, заселених на землях виморених голодоморами українців? На це здатний лише той, хто й сьогодні сповідує ідеали імперії, підсвідомо є її ідейним рабом.
– Але ж є московомовні українці, які щиро вважають себе патріотами України, – скаже мій читач. – І то , не на словах. Скільки їх сьогодні стоїть в окопах, прикриваючи Україну від ворога!
Є й такі. На щастя, їх немало. Ще одним кроком до усвідомлення себе українцем для них має стати усвідомлення того очевидного факту, що московизація тих чи інших регіонів рано чи пізно провокує прихід в них безпардонного, войовничого «русского мира». Так сталося в моєму Криму. Так сталося на Донеччині та Луганщині. Величезних зусиль довелося докласти, аби того не сталося на Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині…
Маніпулювання правами ефемерного «народу Криму», гра, в тому числі на утисках (!) московської мови в Криму, привели до анексії півострова, до реальних утисків справжнього корінного народу Криму – кримських татар і не лише їх. Вростання через московську мову в «русский мир» привело зрештою до війни на Донбасі, до тисяч жертв, десятків тисяч знедолених і кінця тому поки що не видно.
Дійсно, українська інтелігенція стурбована, адже ясно бачить причинно-наслідковий зв’язок між імперськими амбіціями сьогоднішньої путінської Московії і агресивною політикою, яку вона веде, ставлячи за ніщо міждержавні, міжнародні договори, державний суверенітет та міжнародно визнані кордони. Московизація умів, найперше, засобами московської мови, як бачимо, є найдієвішою зброєю того наступу – зброєю, яка дозволяє агресору захоплювати наші території в окремих випадках практично без спротиву.
Військова агресія, звісно, є крайнім виявом експансії, яка іншими засобами – економічними, дипломатичними, пропагандистськими, корупційно-підкилимними – триває всі двадцять п’ять років нашої формальної незалежності. Експансія ж мови триває вже більше трьох століть.
Наслідки всього того перед нашими очима: зруйнована економіка, занедбана культура. З економікою все зрозуміло – жоден хазяїн, перебуваючи в здоровому глузді, не нищитеме свого дому. Так може чинити лише той, хто не сприймає цей дім своїм. Дозволю собі ще раз нагадати тут про тісний зв’язок між мовою і самоусвдомленням, самоідентифікацією. Ким же усвідомлюють себе наші манкурти? Відповідь проста, мій читачу. Для цього варто лишень пригадати куди вони направляють свої стопи, коли починає пахнути смаженим…
З культурою складніше, хоча руїни тут ще страшніші, аніж в економіці. Найперше, культура ніяк не може процвітати в часі, коли економіка напівмертва. Ледь животіючі театри, музеї, мертві кіностудії, хриплячий в петлі світ української музики, розіп’яте книговидавництво – чи можна те все замінити виставками ляльок-мотанок, з усією повагою до того мистецтва, чи кількома шароварними заходами в Пирогово з його московомовним сайтом? http://pirogovo.org.ua/
– Чекайте, чекайте, – скажуть мені. – А як же Слава Вакарчук, як же Піккардійська терція? А Юрій Андрухович, а Оксана Забужко?
Звісно, перелік імен можна продовжити. На щастя, Україна не збідніла талантами. Маємо і талановитих кінорежисерів, які, щоправда, не мають змоги втілити свої замисли в життя, маємо чудових композиторів, співаків, яких не можемо почути і не лише через засилля московської попси в радіо- та телеефірах, і не тільки через дороговизну послуг професійних студій звукозапису. Не дуже помилюсь, якщо скажу, що на кожного з дюжини розкручених, друкованих письменників, які так-сяк можуть існувати на гонорари від своїх творів, є з десяток не менш талановитих письменників, поетів, які не можуть жити за рахунок свого таланту, своєї письменницької праці, бо ж видають свої твори мізерними тиражами, як правило, залежать від ласки спонсорів чи ще більш рідкісних меценатів. І справа тут навіть не в особливостях книговидавництва, яке так і не спромоглося перерости совковість, чи в неналагодженій системі книгорозповсюдження. Корінь біди в тім, що обібраний до нитки люд не може дозволити собі ні живої музики, ні гарної книжки. Переполовинення мистецького ринку України московомовним продуктом за таких обставин, є майже вироком.
Суджу про те не з теорії. На початку жовтня був запрошений паном Олександром Печорою, поетом, видавцем поетичної збірки «Мислити і жити Українно» на зустріч авторів до Ірпеня. Було дуже приємно зустрітися з колегами по перу, з друзями котрих знав вже кілька років, як чудових поетів. Світ поезії, пісні зачаровував (прегарні пісні на слова наших поетів, в тому числі композитора Віктора Охріменка, були виконані народною артисткою України Оленою Білоконь та Анатолієм Куценко). А проте ж, гіркі думки, як важкі осінні хмари, мимоволі затьмарювали те маленьке свято. Чи багато моїх співвітчизників зможуть хоч коли-небудь прочитати їх справді чудові поезії – тонкі, проникливі, щемливі? А вони самі – чи знайдуть свого вдячного читача? Адже ще незабутній Роберт Луїс Стівенсон говорив про неможливість хоч якось довго писати і не чути відгуку від читача. Професійне письменство має свій матеріальний бік. Друковане слово має, принаймні, утримувати письменника. Чи можуть твори сьогоднішніх українських авторів – хай не утримувати – служити, принаймні, стимулом для їх творчих злетів? Відповідь на це питання знайшов в книгарні «Є», де хотів виставити на продаж свою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». Книготорговців не цікавила книга. Її навіть не попросили показати. Книгарня не працює з авторами, пояснили мені. Працюємо з видавництвами. Ну, чим не СРСР?
Джорджеві МкЛендону, товаришу, з яким «шліфували» свої книжки ще на Authonomy from H&C, тим часом, подібних вимог в його Лас Вегасі ніхто не ставить. Навпаки, щасливі, що він обрав саме їх книгарню ( міг же обрати й іншу  ), особливо, коли заходить на автограф-сесії. Напередодні не лінуються робити йому рекламу.
Чи скоро тоталітарно-імперське мислення вивітриться з голів тих моїх співвітчизників, хто називається владою, чи просто наділений правом вирішувати якусь дрібню? Чи скоро народ дійде думки, що найцінніше в нашому житті навіть не гроші, яких сьогодні не вистачає аж так, що більшість не має чим сплатити за комірне, а час – час нашого життя, який минає безповоротно і який так бездарно марнують наші нікчемні, злодійкуваті урядовці? Чи скоро зробить належні висновки?
Душа моя плаче на думку про те, скільки талантів загублено за цей час, скільки не реалізовано творчих злетів, не зроблено наукових відкриттів…
Який стосунок все те має до мови? Дуже прямий, читачу. Результатом прогресу будь-якого народу, мірилом його успіху є культура. Це єдине, що він лишає по собі в історії. Не можна, при тому навіть уявити культуру без літератури, без письменства. Слово є базою, основою сучасної культури. Але чи можна уявити, скажімо, культуру Франції на базі італійської чи іспанської мови? Ні, кажете? То, яке ж слово ми залишимо світу? Звісно, можна залишити слово московське, чи там, англійське. Але маємо бути свідомими того, що воно увійде до надбання зовсім не української, а московської чи англо-саксонської культури. Тож, міркуймо, московомовні мої землячки. Позбуваймося імперської трухи в наших головах. Наше майбутнє в наших руках. Пам’ятаймо, лишень, що сорока років на блукання нашими сінаями вже не маємо.
3 листопада 2016 р.
Валентин Бут