Викладачка корейської мови На Йон живе в Україні вже понад 5 років. Українську мову вивчає сама, а українців натомість учить корейської. Найбільш затишним містом для свого «другого життя» вважає Львів. Її відверто дивує, чому так багато українців не розмовляють своєю мовою. За словами На Йон, навіть в українському посольстві у Кореї всі говорять російською. Це неприпустимо, так само, як і кількість російської в Києві, каже вона. Чому вона переїхала в Україну, як обирала місто для життя і яке місце у цьому виборі посідала мова, На Йон розповіла Радіо Свобода.

– Розкажіть, будь ласка, чи доводилося Вам чути українську мову раніше? Як це траплялося?

​– Я чула українську мову в Японії, коли вчилася в університеті. Тоді вперше бачила українців, ми там разом навчалися. Зрозуміла, що до того в цілому житті я майже нічого не чула про Україну. Коли ми розмовляли з тими українцями, то мені було трішки соромно. Я запитувала себе: «Чому вони знають про Корею, а я не знаю про Україну?». Недобре себе почувала і сказала їм: «Вибачте!»

Чути українську для мене було, наче слухати музику. Це дуже гарна й мелодійна мова.

– А що Вас мотивувало залишитися жити й працювати в Україні?

​– Я працювала викладачкою корейської мови у Японії, але таких викладачів там уже є досить багато. Та одного разу я подумала, що було б добре викладати корейську, наприклад, в Україні. Я хотіла чогось нового й свіжого для себе. Почала шукати інформацію про Україну: як сюди дістатися, чи можна знайти роботу і таке інше. Читала про досвід іноземців в Україні, але зрозуміла, що треба спробувати самій – почала подорожувати українськими містами. Вперше поїхала до Львова, потім до Києва, Одеси і так далі.

Львів мені дуже сподобався: все таке гарне, чудова архітектура, кав’ярні і, що важливо, – гарна українська мова. Я одразу ж подумала, що жити у Львові мені буде дуже комфортно. У цьому місті я почуваю себе затишно і спокійно. Я відчула, що Львів – це найкраще місто для мого другого життя.

– Ви справді дуже добре розмовляєте українською! Як Ви її вивчали?

– Я не ходила на курси, бо не люблю такий підхід до навчання. Просто спостерігала за тим, як розмовляють мої друзі, як вони пишуть. Навіть якщо вони писали мені щось неприємне, я все одно дізнавалася, чому це пишеться так. Якщо чогось не розуміла, то просто шукала в інтернеті відповідь: чому саме так, які є синоніми і так далі. Слухала українську в кав’ярнях, у компаніях друзів, просто на вулиці. Я аналізувала мову і вчила її загалом через спілкування.

Українські слова дуже гарні. Мені подобається, як м’яко звучить «дякую». А ще я завжди посміхаюся, коли бачу слово «поповнювати». «По-по» – корейською означає «цьом», і для мене це дуже по-особливому мило звучить.

Мова взагалі має велику силу, вона змінює враження про людину. Наприклад, коли у трамваї хтось говорить «Два повних квитки!», або ж навпаки – «Дайте, будь ласка, два повних квитки» – то це створює зовсім інший образ людині, справді ж?

– А що було найважче у вивченні мови?

– Важко було вчити відмінки. Якщо у корейській мові ти говориш просто ім’я – Віка, то в українській є ще купа варіантів: Вікою, Віці, Віки тощо. Це складно запам’ятати, інколи буває незручно.

– Ви викладаєте, тому маєте справу з перекладом. Чи бувають якісь труднощі під час перекладання з української на корейську і навпаки?

​– З української на корейську, з корейської на українську взагалі складно перекладати. В українській мові, наприклад, може самостійно існувати якесь одне слово, а в корейській зовсім не так. Натомість у корейській мові можна дуже детально висловити свої почуття: не просто сумно, а настільки сумно, чому, як і де. І для цього всього непотрібно використовувати багато слів.

Корейська мова має багату ономатопею, коли можна одним словом висловити дуже точне почуття. Наприклад, замість «стукіт серця» ми можемо просто сказати «кун-кун», а своє захоплення чи передчуття чогось – просто «тукун-тукун».

– А Ви відчули вплив російської мови в Україні?

Так. І це мені, перепрошую, аж дуже дивно. Чому так багато людей говорять російською? Чому все написано російською? Коли я вперше була у Києві і чула там усюди російську мову, то це справді був шок для мене. Це ж столиця України, а там іноземної мови, мабуть, більше, ніж української.

У когось удома я не можу сказати: «Говоріть, будь ласка, українською», але у крамниці, держустанові чи в будь-якому українському публічному закладі – можу. І це навіть треба робити.

В Україні є багато таких сайтів, де російська мова стоїть за замовчуванням. А лише обравши спеціальну функцію, можна це перекласти українською. Так не може бути.

У Кореї були періоди, коли ми не могли говорити й писати корейською – це було дуже важко і страшно. Але через ці труднощі ми дуже старалися говорити й писати своєю мовою. Зараз із мовною ситуацією в Кореї стало краще і, думаю, що це буде розвиватися ще більше.

Мова несе душу народу. Тому те, якою мовою говорити, дуже важливо. Не можна сказати, що немає різниці.

​– А які кроки треба зробити українцям, щоб зберегти свою мову?

– Перше і найголовніше – треба мати любов до мови й усвідомлювати її важливість. Адже відчувати мову – це означає і відчувати цю країну.

Важливо відкинути таку думку, що «якщо всі навколо розмовляють російською, то, мабуть, це зручно, і я теж буду говорити так». Якщо всі люди будуть так пристосовуватися, то українська мова не зможе існувати. Це дуже страшна ситуація, я не хочу, щоб в Україні так було.

Великий приклад: у Кореї є посольство України, вони всі розмовляють там російською. Мені це дуже дивно, адже посольство – це обличчя країни. Якщо в Кореї хтось із держслужбовців говорить іноземною, то ми зазвичай пишемо скарги, бо нас це обурює, адже з наших податків вони отримують зарплату.

У світі є так багато країн, але далеко не всі мають свою мову. Велике щастя мати таку гарну мову, як українська.

Розмовляв: Владислав Яценко

Джерело: Радіо Свобода