Проблеми та перспективи реалізації статті 7 про мову освіти Закону України “Про освіту” | Портал мовної політики

Проблеми та перспективи реалізації статті 7 про мову освіти Закону України “Про освіту”

Володимир Марковський, В’ячеслав Шевченко

Стаття присвячена питанням реалізації статті 7 «Мова освіти» Закону України «Про освіту» та її відповідність частині п’ятій статті 53 Конституції України. Аналізуються правові колізії, що виникають між правовими приписами Закону України «Про засади державної мовної політики» (стаття 20 «Мова освіти») та Закону України «Про освіту» (стаття 7 «Мова освіти»).

Первісний варіант статті опубліковано в журналі Вісник Конституційного Суду України №6/2017. С. 51 – 63.

Постановка проблеми. Із набранням чинності Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 (далі – Закон про освіту), зокрема, статті 7 «Мова освіти»[1], в Україні можуть бути створені належні правові можливості для реалізації статті 10 Конституції України про статус української мови як державної. Також у статті 7 вказаного закону містяться правові приписи, покликані забезпечити реалізацію частини п’ятої статті 53 Конституції України щодо права нацменшин на освіту рідною мовою у навчальних закладах України[2].

Водночас існує вірогідність унесення суттєвих змін до статті 7 «Мова освіти» Закону про освіту через критику цієї статті з боку таких держав, як Угорщина, Румунія, Болгарія, Греція і Росія[3]. Так, 15.09.2017 р. опублікована заява Міністра освіти і науки України Л. Гриневич про намір спрямувати на експертизу до Ради Європи мовну статтю Закону про освіту. На думку Л. Гриневич, це необхідно для того, щоби підтвердити відсутність порушень міжнародних зобов’язань Україною. Згодом Президент України П. Порошенко підтвердив доцільність такої ініціативи і вказав, що «результати експертизи і дискусії в результатах перемовин можуть бути враховані і в новій редакції закону про середню освіту»[4].

Окрім цього, 6 жовтня 2017 року до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII[5]. Суб’єкт права на конституційне подання вважає, що Закон про освіту не відповідає статтям 8, 10, 11, 22, 24, 53 Конституції України, зокрема, порушує права національних меншин на навчання рідною мовою.

На нашу думку, внесення змін до статті 7 Закону про освіту може зашкодити належному забезпеченню статусу української мови як державної. Але постає питання, чому ж виникла така ситуація і якими аргументами послуговуються опоненти такої редакції статті 7 Закону про освіту? Так чи інакше, Українській державі необхідно буде доводити, що правові приписи Закону про освіту не суперечать Конституції України і не порушують взятих на себе Україною міжнародних зобов’язань щодо права меншин на освіту рідною мовою.

Така постановка проблеми зумовлена ще й тим, що досі невирішеним і дискусійним є питання, в якому обсязі може застосовуватися мова національної меншини в освітніх закладах України? Із цим питанням пов’язана інша проблема: в якому ж обсязі має застосовуватися державна мова у навчальних закладах, що провадять освітній процес мовою національної меншини (корінного народу)?

Ще однією проблемою, яка потребує обговорення фахівців та належного правового врегулювання, є колізія правових норм, що виникає між правовими нормами Закону України «Про засади державної мовної політики» (стаття 20 «Мова освіти»)[6] та Закону про освіту (статтю 7 «Мова освіти»)[7].

Мета пропонованої увазі читача наукової розвідки полягає в тому, щоби дослідити проблеми і перспективи реалізації статті 7 Закону про освіту в нашій державі. Зокрема, з’ясувати обґрунтованість критики суб’єктів права (йдеться як про внутрішніх опонентів, так і представників указаних іноземних держав) щодо порушення Україною прав національних меншин на освіту (навчання) рідною мовою, гарантованих статтею 53 Конституції України. Спробуємо також: надати аргументи, що дозволять Україні все ж таки залишити без змін новели статті 7 Закону про освіту; проаналізувати відповідність статті 7 Закону про освіту на відповідність Гаазьким рекомендаціям щодо прав національних меншин на освіту; вказати на основі суперечності та неузгодженості (колізії), які виникли в результаті запровадження статті 7 Закону про освіту, та довести необхідність відміни Закону про мовну політику 2012 року через його неконституційність.

Стан дослідження. Питання, що порушуються у пропонованій увазі читача науковій статті, плідно вивчали В. Колісник, І. Лопушинський, В. Мицик, І. Усенко, Л. Невара, Є. Ткаченко, В. Маляренко, М. Ярмоленко. Але проблема в тому, що публікації вказаних авторів датовані періодом до 2017 року, тобто науковці не досліджували проблем, пов’язаних із прийняттям Закону про освіту, що набув чинності 28 вересня 2017 року. Відтак джерельною базою пропонованого дослідження є рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ), що стосувалися реалізації державної мовної політики у сфері мови освіти[8] 2 , окремі думки суддів КСУ стосовно вказаних рішень та офіційна статистика, наведена Міністром освіти України Л. Гриневич3.

Упродовж 2017 року в Інтернеті, головно на сторінках аналітичних ЗМІ, триває активна дискусія щодо запровадження положень статті 7 Закону про освіту[9] [10] [11]. Публікувалися критичні статті стосовно прийнятого парламентом України Закону про освіту, зокрема щодо ст. 7 цього законодавчого акта[12] [13].

Основний зміст статті. На чому ж ґрунтується позиція представників деяких національних меншин та урядів держав, що виступили з критикою ст. 7 Закону про освіту і вказують на порушення ст. 53 Конституції України?

Сутність критики опонентів запровадження новел, передбачених у ст. 7 «Мова освіти» Закону про освіту, полягає в тому, що її правові приписи начебто звужують обсяг прав національних меншин, гарантованих статтею 53 Конституції України та міжнародними договорами. На їхню думку, витіснення мов меншин із освітнього процесу на 2-му і 3-му рівнях повної загальної середньої освіти відбудеться (хоча ще й не відбулося!*) через запровадження викладання навчальних дисциплін українською. Указане, на нашу думку, не відповідає дійсності.

Необхідно також уточнити, що йдеться про заклади освіти, у яких освітній процес, до набрання чинності ст. 7 «Мова освіти» Закону про освіту, відбувався мовою національних меншин. Українська мова та література в таких школах вивчалися лише як навчальні дисципліни**.

Відповідно до положення частини п’ятої статті 53 Конституції України, громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства[14]. Очевидно, що поняття «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови», які застосовуються для позначення мовних прав національних меншин у сфері освіти, не тотожні.

Поняття «навчання рідною мовою» означає провадження освітнього процесу поряд з державною мовою, мовою національної меншини чи корінного народу. Тобто польськомовна, румунськомовна чи караїмськомовна школи (кафедри, факультети, інститути) можуть здійснювати освітній процес двома мовами: українською та національної меншини (корінного народу), але не винятково мовою відповідної меншини (див. п. 1, 11-18. Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту – далі Гаазькі рекомендації)[15]. Також це означає, що певний обсяг навчально-методичного, дидактичного матеріалу різних навчальних дисциплін у такій школі (кафедрі, факультеті, інституті) розроблено мовою національної меншини чи корінного народу. Відтак виникає питання: який обсяг навчально-методичного, дидактичного матеріалу навчальних дисциплін мовою національної меншини може використовуватися для освітнього (навчального) процесу в школах для національних меншин? Вважаємо, що обсяг застосування державної мови в освітньому процесі українських шкіл, де навчаються представники цих меншин і корінних народів, не може бути меншим ніж 50 %. Визначення такого обсягу може бути предметом регулювання спеціального закону про середню освіту, або предметом консультацій представників окремо нацменшини та МОН України, як це, наприклад, пропонується пп. 20, 21 Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту2.

Поняття «вивчення рідної мови» є дещо вужчим у контексті прав національних меншин на освіту рідною мовою, аніж «право на навчання рідною мовою» і передбачає вивчення мов меншин. Його зміст безпосередньо стосується права національних меншин і корінних народів на вивчення їхньої рідної мови у дошкільних закладах, школі та ВНЗ або через національні культурні товариства на території всієї держави. Тобто, зважаючи на текст Конституції України, ні кількісні показники, ні територія проживання національної меншини чи корінного народу не можуть завадити праву громадянина України, який належить до національної меншини чи корінного народу, вивчати рідну мову свого народу. Відповідно до положення Конституції України (ч. 5 ст. 53)[16] та Закону України про освіту[17] (абзац 5 частина перша стаття 7), держава бере на себе зобов’язання таке право забезпечити*.

У такому значенні поняття «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови» мали би застосовуватися в українському законодавстві винятково для позначення мовних прав національних меншин (також корінних народів), як це і закріплено у частині п’ятій статті 53 Конституції України. Що ж стосується української мови, то саме вона і є мовою освітнього процесу, як це і відтворено в абзаці 1 частини першої статті 7 Закону про освіту3.

Отже, поняття, використані у формулюванні частини п’ятої статті 53 Конституції України, – «навчання рідною мовою» і «вивчення рідної мови» – належать до обсягу прав національних меншин на освіту рідною мовою і юридично закріплюють двомовність у школах, де навчаються громадяни України – представники національних меншин.

Вказане очевидне з огляду на офіційне тлумачення статті 10 Конституції України у Рішенні КСУ від 14 грудня 1999 року № 10–рп/99 у справі щодо застосування української мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (далі – Рішення від 14 грудня 1999 року № 10–рп/99). У п. 2 резолютивної частини цього рішення КСУ вказано: «Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова»[19].

Саме таку формулу (конструкцію) правової норми і використав законодавець у частині першій статті 7 Закону про освіту: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова»[20]. Ця правова норма закону якраз і має засадниче значення*.

Далі в ІІ абзаці п.2 рішення КСУ від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 вказується: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин»[21].

У статті 7 Закону про освіту законодавець фактично відтворив резолютивну частину рішення КСУ, сформулювавши положення про те, що особам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання мовою відповідної національної меншини поряд з державною мовою для здобуття дошкільної і початкової освіти[22]. Вказане узгоджується з п.12 Гаазьких рекомендацій, у яких вказано, що «…в ідеалі предмети у початковій школі мають викладатися мовою меншини. Викладання мови меншини як предмета має здійснюватися на постійній основі. Офіційна мова держави також повинна бути предметом постійного викладання… Наприкінці цього періоду кілька предметів практичного або нетеоретичного характеру мають викладатися державною мовою»[23].

Тобто особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини України (див. абзац 2 частини першої статті 7 Закону).

Щодо другого рівня базової середньої освіти у п.13 Гаазьких рекомендаціях вказано таке: «У середній школі значна частина навчального матеріалу має викладатися мовою меншини. Викладання мовою меншини як предмета має здійснюватися на постійній основі. Державна мова також повинна бути предметом постійного викладання, бажано вчителями, які володіють двома мовами і добре знають рівень культурної та мовної підготовки дитини. Протягом цього періоду необхідно поступово збільшувати кількість предметів, які викладаються державною мовою»[24].

На нашу думку, вказане узгоджується зі ст. 7 Закону про освіту в Україні, правові приписи якої передбачають можливість використання мов нацменшин в освітньому процесі на всіх рівнях освіти, хоча й з перевагою державної мови. Підтвердженням цього є положення частини 4 статті 7 Закону про освіту, де вказується, що у закладах освіти, відповідно до освітньої програми, можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома чи більше мовами – державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу[25]. Згідно з цією новелою Закону, в закладах освіти України на всіх рівнях передбачено можливість викладання офіційними мовами держав Європейського Союзу, національні меншин яких проживають в Україні, декількох навчальних дисциплін. Наприклад, хімія та біологія в українських закладах освіти може викладатися водночас польською або ж угорською, та українською. Не будемо сперечатися про доцільність такої новели Закону, але це значно розширює права меншин у сфері освіти порівняно з частиною першою вказаної статті 7 Закону1. Тобто правова норма частини першої статті 7 про те, що особам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою поряд з державною мовою для здобуття дошкільної і початкової освіти, не є догмою і не передбачає виключення з освітнього процесу мов меншин на 2-му та 3-му рівнях середньої освіти. Таким чином, ця норма (частина 4 статті 7) Закону про освіту повністю здатна нівелювати будь-які закиди таких держав, як Угорщина, Румунія, Болгарія, Греція, які є членами ЄС, у намаганні України звузити обсяг мовних права їхніх національних меншин у сфері освіти.

Окрім цього, на усіх рівнях освіти в Україні існує правова норма, відповідно до якої усім без винятку національним меншинам гарантується право вивчати свою рідну мову, що узгоджується з Гаазькими рекомендаціями, – абзац 5 частини першої ст. 7 Закону про освіту[26].

Як ми зазначили, з прийняттям Закону України про освіту з відповідною редакцією статті 7 виникла колізія правових норм, які регулюють одні й ті ж суспільні відносини. Йдеться про правовий режим державної мови та мов національних меншин у сфері освіти. У Законі України «Про освіту», який втратив чинність 27 вересня 2017, існувала бланкетна норма, згідно з якою мова освіти визначалася відповідно до статті 20 «Мова освіти» Закону про мовну політику 2012 року. Тобто до набрання чинності Закону про освіту 2017 року положення частини п’ятої ст. 53 Конституції України про освіту рідною мовою реалізовувалося на підставі ст. 20 Закону про мовну політику[27]. На це, зокрема, вказується і в конституційному поданні щодо відповідності Конституції України Закону про освіту[28].

Водночас чинний Закон про освіту вже не містить жодних посилань на Закон про мовну політику. Натомість, є стаття 7 «Мова освіти» Закону про освіту 2017 року, правові приписи якої містять інший порядок застосування державної мови та мов нацменшин у цій сфері, ніж це передбачено ст. 20 Закону про мовну політику. Як вбачається, відповідно до теорії права та роз’яснення Міністерства юстиції України, з набранням чинності Закону про освіту, ця сфера суспільних відносин врегульовуватиметься на основі статті 7 Закону про освіту*.

Саме тому на сайті Угорського посольства в Києві зазначено, що «закон (про освіту – авт.) різко скорочує вже досягнутий рівень прав національних меншин як в освітньому процесі, так і у використанні мови, а не забезпечує і розширює їх згідно прийнятих європейських цінностей та міжнародних норм». Відтак це, на їхню думку, є порушенням частини третьої статті 22 Конституції України, оскільки у прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод[29]. Тобто Угорська держава вважає, що правові приписи ст. 7 Закону про освіту звужують права нацменшин вже тому, що у школах збільшується обсяг викладання навчальних дисциплін українською мовою відповідно до ст. 7 Закону про освіту. Так воно і є, якщо врахувати те, що в деяких школах освітній процес здійснювався мовами національних меншин, а українську мову і літературу вивчають тільки як предмет (див. – частину восьму статті 20 Закону про мовну політику).

Саме це і є принципово відмінною ознакою статті 7 «Мова освіти» Закону про освіту порівняно зі статтею 20 «Мова освіти» Закону про мовну політику. Відтак втрата чинності статті 20 Закону про мовну політику і запровадження замість неї статті 7 Закону про освіту стало підставою для претензій до Української держави, зокрема, з боку Угорщини, у ніби звуженні мовних прав меншин у сфері освіти і т.зв. «порушенні» статті 22 Конституції України[30]. Правову колізію між правовими нормами вказаних законів України використано як аргумент суб’єктом права на конституційне подання (48 народних депутатів України) для обґрунтування невідповідності Основному Закону України ст. 7 Закону про освіту (див. ст. – 9, 10, 11 конституційного подання[31]).

На нашу думку, якраз правові приписи ст. 20 Закону про мовну політику нівелюють статус української мови як державної*. Наприклад, у частині першій цього Закону вказано: «Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, за умови обов’язкового вивчення державної мови в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство»[32]. Також існує положення частини 2 ст. 20 Закону про мовну політику, згідно з яким «Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється відповідно до потреб громадян згідно із законодавством України про освіту». Таким чином, зазначене положення Закону про мовну політику створило підстави для отримання освіти мовами меншин без належного вивчення державної мови. Тобто в Законі про мовну політику запроваджено можливість застосування мови національних меншин замість державної в освітньому процесі.

Окрім того, у частині восьмій ст. 20 Закону про мовну політику вказано: «У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)»1. Тобто, відповідно до Закону про мовну політику, право вільного вибору мови навчання породжує обов’язок лише вивчити державну мову в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство. Таке становище у сфері освіти мовами меншин суперечить Гаазьким рекомендаціям. У п. 1 вказаного документа «Дух міжнародно-правових актів» зазначено: «Право осіб, які належать до національних меншин, на збереження своєї самобутності може бути повністю реалізовано тільки тоді, коли вони добре оволодіють своєю рідною мовою у процесі навчання. Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою»2.

Для інтеграції в суспільство недостатньо вивчати українську мову тільки як навчальну дисципліну. Для цього необхідно навчатися українською, тобто державна мова має бути мовою освітнього процесу. Знати державну мову необхідно для того, щоби могти здійснювати професійну діяльність нарівні з іншими громадянами держави і бути конкурентоспроможним у будь-якій галузі народного господарства та політиці, стати повноправним громадянином України.

Як убачається, положення ст. 20 Закону про мовну політику сформульовані без огляду на Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту і ст. 10 Конституції України. Наслідком дії Закону про мовну політику стала сегрегація анклавів проживання населення угорської та румунської національної меншини на території України, про що заявляла Міністр освіти на основі офіційної статистики*. Парадоксально, оскільки Закон про мовну політику мав би захищати інтереси більшості українців, а він навпаки – шкодить їхнім інтересам.

Положення ст. 20 Закону про мовну політику також суперечить правовій позиції КСУ, висловленій у мотивувальній частині Рішення КСУ від 02 лютого 2010 року № 4–рп/2010, згідно з якою «В розвиток конституційних положень про статус української мови як державної та порядок застосування мов згаданими законами України встановлено одну з засад державної мовної політики в сфері освіти: навчальна і виховна робота в загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється українською мовою, поряд з якою можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин»[33].

Очевидно, що український законодавець мав уникнути ситуації, що зумовлює конкуренцію норм і створює правову невизначеність у мовній сфері суспільних (публічних) відносин. Це потрібно було зробити або шляхом відміни Закону про мовну політику та прийняттям нового законодавчого у сфері мовних відносин, або ж у результаті внесення до прикінцевих положень Закону про освіту пункту про втрату чинності статті 20 «Мова освіти» Закону про мовну політику. Своєчасна відміна Закону про мовну політику позбавила би опонентів України аргументів про порушення ст. 22 Конституції України.

Справді, реалізація статті 7 Закону про освіту призведе до певного зменшення обсягу викладання навчальних дисциплін мовами національних меншин на другому і третьому рівнях середньої освіти. Але такий баланс застосування державної та мов меншин у сфері освіти відповідає Гаазьким рекомендаціям щодо прав національних меншин на освіту. Вважаємо, що можливість навчатися рідною мовою представникам нацменшин у дошкільних закладах та у школі з 1 до 5 класу якраз і дає можливість меншинам оволодіти своєю рідною мовою у процесі навчання. Запровадження української мови в освітній процес на 2-му і 3-му рівнях середньої освіти (з 6 до 12 класу) стане підставою для повноцінної інтеграції представників національних меншин в українське суспільство.

Висновки:

  1. Метою запровадження статті 7 «Мова освіти» Закону про освіту є збільшення обсягу застосування державної мови у навчальному процесі на 2-му і 3-му рівнях повної загальної середньої освіти. Вважаємо, що така вимога Закону не повинна розглядатися як обмеження прав людини на рідну мову, оскільки в Законі про освіту немає жодного правового припису, що забороняє вивчати мови національних меншин і вживати мови відповідних меншин в освітньому процесі на всіх рівнях освіти в Україні.
  2. Очевидно, що засадничим для розуміння обсягу, в якому мають застосовуватися мови національних меншин (корінних народів України), є поняття «поряд із державною мовою». Поряд із державною мовою, а не замість неї, як це помилково трактують представники нацменшин та уряди деяких країн, що висловлюють претензії до України з приводу, як на їхню думку, порушень мовних прав нацменшин. Тут необхідно зважати на статтю 10 Конституції України, де вказано, що державною мовою в Україні є українська. Положення цієї статті і має вирішальне значення, а сформульована у Рішенні від 14 грудня 1999 року № 10–рп/99 правова позиція врахована законодавцем під час розроблення правових приписів статті 7 Закону про освіту, з огляду на правову природу його актів як особливого джерела права.
  3. Відповідно до ст. 7 Закону про освіту, в освітньому процесі все ж таки дозволяється викладання навчальних дисциплін двома мовами, одна з яких обов’язково має бути українська, а збільшення обсягу державної мови в освітньому процесі не передбачає виключення з освітнього процесу мов меншин. Щоправда, ця норма не вказує конкретної кількості навчальних дисциплін, що викладатимуться двома мовами, тобто українською і наприклад, грецькою, або ж, польською, румунською чи угорською. Відсутність такого обмеження тут є більше позитивом ніж негативом, оскільки дає право педагогам самостійно вирішувати це питання разом із представниками національних меншин. Указане варто буде запровадити у новому законі про середню освіту, що відповідатиме пп. 20 та 21 Гаазьких рекомендацій.
  4. Правові приписи, що містяться у частині першій статті 7 ЗУ «Про освіту» від 09.2017, цілком обґрунтовано передбачають дещо інший порядок застосування мов у сфері освіти: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова», а не мова нацменшин і корінних народів. Положення ст. 7 ЗУ «Про освіту», на нашу думку, відповідають ст. 10 та 53 Конституції України, хоча й не узгоджуються із Законом про мовну політику.
  5. Очевидно, що такі формулювання правових норм Закону про мовну політику у сфері правового регулювання освіти мовами меншин не узгоджується з офіційним тлумаченням ст. 10 і 53 у рішенні КСУ 1999 року, оскільки освітній процес у таких школах мав би здійснюватися хоч і двома мовами, але викладання навчальних дисциплін українською в закладах освіти не може бути меншим ніж 50%.

Критика опонентів ст. 7 Закону про освіту спричинена несформованістю інституту державної мови в Україні та відсутністю закону, який би чітко врегульовував правовий режим державної мови у сфері публічних відносин, зокрема у сфері освіти. Тому Верховна Рада України має розробити новий закон про державну мову, замість чинного Закону України «Про засади державної мовної політики». Такий Закон має врегульовувати порядок застосування та захисту державної мови у публічних сферах суспільних відносин. Вважаємо, що до такого законопроекту про українську мову не варто включати питання застосування мов національних меншин чи питання, пов’язані з імплементацією Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Це має стати предметом регулювання іншого законодавчого акту, прийнятого та узгодженого з першим.

Автори:

Марковський В., завідувач відділення практичного навчання навчально-методичного відділу Львівського державного університету внутрішніх справ к.ю.н.;

Шевченко В., в.о. директора Комунального вищого навчального закладу «Бердичівський медичний коледж» Житомирської обласної ради.

Джерело: журнал Вісник Конституційного Суду України №6/2017. С. 51 – 63.

 

[1] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[2] Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

[3] Глави МЗС Угорщини, Болгарії, Румунії і Греції підписали листа українському колезі Павлу Клімкіну. У цьому листі дипломати висловили занепокоєння щодо нового українського закону про освіту. Як убачається, найбільше шкоди Україні може завдати позиція Угорщини, міністр закордонних справ якої (Петер Сіятро) заявив про блокування будь-яких ініціатив України, спрямованих на зближення з ЄС через прийняття статті 7 Закону про освіту у чинній редакції. Це нашкодить Україні (Ukrajnának ez fájni fog). Офіційна заява МЗС Угорщини. Позицію Росії необхідно аналізувати у зв’язку з її агресію проти України. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kormany.hu/hu/kulgazdasagi-es-kulugyminiszterium/hirek/ukrajnanak-ez-fajni-fog.

[4] Виступ Президента України на зустрічі з працівниками освіти (28.09.2017- 16:13) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-ukrayini-na-zustrichi-z-pracivnikami-osvit-43638

[5] Конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4072.pdf

[6] Про засади державної мовної політики: Закон України від 03 липня 2012 № 5029-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 5029-17

[7] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[8] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови): Рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 // Вісн. Конституц. Суду України. – 2000. – № 1. – С. 5–13.

2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад» від 2 лютого 2010 року N 4-рп/2010 (Справа N 1-11/2010). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v004p710-10

3 Лілія Гриневич: новий Закон «Про освіту» розширює можливості українських дітей, які належать до нацменшин, для отримання освіти та сприяє реалізації їхніх конституційних прав (Додана остання редакція статті про мову). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2017/09/15/liliya-grinevich-novij-zakon-%C2%ABpro-osvitu%C2%BB-rozshiryue-mozhlivosti-ukrayinskix-ditej,-yaki-nalezhat-do/

[9] Голуб А. Стаття розбрату. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/194641

[10] Масенко Л. Мовний режим у школах і завдання дерусифікації. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/28800659.html

[11] Тужанский Д. Мовний конфлікт з Європою: як діяти Києву, щоб зберегти норми освітнього закону. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/09/18/7071149/

[12] Румуни Чернівецької області просять Президента накласти вето на Закон «Про освіту». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://acc.cv.ua/chernivtsi/26146-rumuni-chernivetskoji-oblasti-prosyat-prezidenta-naklasti-veto-na-zakon-pro-osvitu

[13] Восьма сесія облради: депутати внесли слушні ініціативи та підтримали звернення до Президента України щодо Закону «Про освіту». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpat-rada.gov.ua/post_rotation/vosma-sesiya-oblrady-deputaty-vnesly-slushni-initsiatyvy-ta-pidtrymaly-zvernennya-do-prezydenta-ukrajiny-schodo-zakonu-pro-osvitu/

* У розділі ХІІ прикінцевих та перехідних положень Закону про освіту установлено, що особи, які належать до корінних народів, національних меншин України і розпочали здобуття загальної середньої освіти до 1 вересня 2018 року, до 1 вересня 2020 року продовжують здобувати таку освіту відповідно до правил, які існували до набрання чинності цим Законом, з поступовим збільшенням кількості навчальних предметів, що вивчаються українською мовою.

** «Згідно з офіційною статистикою, в Україні навчається близько 400 тисяч дітей національних меншин у 735 навчальних закладах. Близько 16 тис дітей румунської та ще 16 тис дітей угорської громад також навчаються рідною мовою. У цих школах навчання здійснюється виключно мовою національних меншин, при цьому українську вивчають як предмет, на що відводиться 2 години на тиждень» розповіла Лілія Гриневич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2017/09/15/liliya-grinevich-novij-zakon-%C2%ABpro-osvitu%C2%BB-rozshiryue-mozhlivosti-ukrayinskix-ditej,-yaki-nalezhat-do/

[14] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[15] Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/hcnm/32194?download=true

[16] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[17] Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

* Очевидно, що йдеться про гарантоване право представників національних меншин чи корінного народу вивчати рідну мову, навіть якщо така особа (наприклад, дитина в класі) є одна. У такому разі, на нашу думку, юридичною підставою для вивчення особою мови національної меншини чи корінного народу має бути заява такої особи (осіб) про забезпечення гарантованого законом права. Отже, правове значення тут матиме лише бажання, вимога (заява особи, осіб) вивчати рідну мову в тому чи іншому навчальному (державному чи комунальному) закладі. Однак такі деталі, сподіваємося, будуть прописані в Законі України «Про середню освіту», на це, зокрема, вказувала і Міністр освіти і науки. Єдиною умовою забезпечення цих освітніх потреб представників національної меншини (корінного народу) з боку держави є можливість (здатність) навчального закладу (школи чи ВНЗ) певної територіальної громади забезпечити вивчення мови національної меншини чи корінного народу. Тут, власне, і можуть виникнути проблеми з педагогічними (науково-педагогічними) кадрами для реалізації гарантованого Конституцією права. Наприклад, це може бути проблема викладачів (вчителів), які б змогли навчати мови караїмів або кримських татар, тобто наших співвітчизників, які переїхали до Львова через окупацію Росією Кримського півострову.

[18] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[19] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови): Рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 // Вісн. Конституц. Суду України. – 2000. – № 1. – С. 5–13.

[20] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

* Особливо важливим для розробки мовного законодавства в Україні є роз’яснення КСУ про те, що поняття державної мови є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею чи державними символами. Саме тому зазначене доктринальне положення мало б стати засадничим і в розробці мовного законодавства України. Таке роз’яснення здійснено КСУ з огляду на те, що поняття державної мови міститься у розділі І «Основні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. На цій конституційно-правовій основі мало би вирішуватися питання застосування державної мови в Україні і аргументом для визнання неконституційності чинного Закону про мовну політику у КСУ за відкритим провадженням. Ця правова позиція КСУ слугувала аргументом у доказуванні неконституційності Закону про мовну політику під час відкритого слухання у листопаді-грудні 2016 року.

[21] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови): Рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 // Вісн. Конституц. Суду України. – 2000. – № 1. – С. 5–13.

[22] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[23] Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/hcnm/32194?download=true

[24] Там само.

[25] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[26] Про освіту: Закон України від 05 вересня 2017 №2145-VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

[27] Про засади державної мовної політики: Закон України від 03 липня 2012 № 5029-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 5029-17

[28] Конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4072.pdf

* У роз’ясненні Міністерства юстиції України від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19, у п. 1-му вказано, що у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим же нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням “застарілих” норм з одного й того ж питання.

[29] Протест проти нового українського закону про мову: Офіційне повідомлення Посольства Угорщини в Києві. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://kijev.mfa.gov.hu/ukr/news/tiltakozas-az-uj-ukran-oktatasi-toerveny-ellen

[30] Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

[31] Конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4072.pdf

* В українському суспільстві, і в науковій спільноті зокрема, постійно обговорюється необхідність оновлення мовного законодавства через те, що Закон про мовну політику неодноразово зазнавав обґрунтованої критики у середовищі як законодавців, так і науковців щодо його неконституційності. Конституційний Суд України відкрив провадження з цього питання у 2014 році, але жодних рішень поки немає. Закон про мовну політику і надалі є чинним. І це попри те, що станом на вересень 2017 року приймаються законодавчі акти, які врегульовують сферу мовних відносин на основі правових норм, що суперечать Закону про мовну політику.

[32] Про засади державної мовної політики: Закон України від 03 липня 2012 № 5029-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 5029-17

* За офіційною статистикою Українського центру оцінювання якості освіти, в 2016 році більше 36% випускників Закарпаття здали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови з результатом від 1 до 3 балів за 12-бальною шкалою. 60,1% школярів, що належать до угорської та румунської меншин і, відповідно, складали ЗНО з математики та історії України однією із цих мов, узагалі не подолали поріг склав/не склав з тестування з української мови. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2017/09/15/liliya-grinevich-novij-zakon-%C2%ABpro-osvitu%C2%BB-rozshiryue-mozhlivosti-ukrayinskix-ditej,-yaki-nalezhat-do/

[33] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад» від 2 лютого 2010 року N 4-рп/2010 (Справа N 1-11/2010). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v004p710-10

Напишіть відгук