Міністру культури, молоді та спорту України В.В.Бородянському

Шановний Володимире Володимировичу!

Хочемо привернути Вашу увагу до того без перебільшення абсурдного і жалюгідного стану, в якому перебуває оперне мистецтво України сьогодні. Ще півстоліття тому до оперних театрів приходила молодь, а популярні оперні арії були «на слуху» навіть у людей, далеких від мистецтва. Сьогодні ж імена Верді, Гуно, Вагнера, Мусоргського вже є для більшості з наших співгромадян порожнім звуком, а класична вокальна музика давно поступилася популярністю естрадним «хітам».

Причина очевидна: п’ятдесят років тому всі опери в наших театрах виконували в українських перекладах авторства таких першорядних поетів і перекладачів, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш. Відтак публіка сприймала оперу як справжню музичну драму, співпереживала сценічній дії і любила цей складний, синтетичний, багато в чому умовний жанр. Уже в період незалежності наші театри тотально перейшли до практики виконання творів мовами оригіналів – і це співпереживання з боку публіки зникло. Адже неможливо глибоко співпереживати тому, чого до кінця не розумієш. На жаль, і самі артисти-співаки часто дуже приблизно уявляють те, про що саме вони співають.

Проте, хоча опера фатально втратила у популярності, таке становище цілком влаштовує керівництво наших театрів, оскільки дозволяє успішно заробляти гроші на різних «міжнародних» проєктах. Для обґрунтування «нормальності» такого стану речей висувають дві тези. Перша: опери начебто можна виконувати лише мовами, якими їх було написано, бо інакше вони фатально втрачають з мистецького погляду. І друга: скрізь у цивілізованому світі опери начебто виконують лише мовами оригіналу.

Обидві ці тези за ближчого розгляду виявляються міфами.

Отже, про тезу першу. Провідні західні музикознавці наголошують: попри поширену думку про те, що виконання опери в перекладі начебто порушує задуманий композитором зв’язок між словами й музикою, воно має й багато очевидних переваг: враження від оперної вистави посилюється, а сама опера повертає собі свою справжню сутність музичної драми. Історія музики містить незліченні приклади сценічного виконання опер різними цільовими мовами. Існують і численні записи арій у перекладах у виконанні найвідоміших солістів.

Великі композитори минулого з особливою увагою ставилися до єдності музики й сценічного слова і неодноразово наголошували, що їхні опери мусять неодмінно виконуватися мовами, зрозумілими для публіки. Коли «Лоенгріна» було вперше поставлено (англійською мовою) в Мельбурні, Ріхард Вагнер писав 22 жовтня 1877 року австралійцеві Емілеві Сандеру: «Я сподіваюся, Ви побачите всі мої твори у виконанні по-англійському, бо тільки так їх зможе близько зрозуміти англомовна публіка». Перед тим композитор, як засвідчують його спогади, ретельно опікувався якістю французьких перекладів своїх «Рієнці» й «Летючого голландця». Він же сам переклав італійське лібрето Моцартового «Дон Жуана» німецькою, ставлячи як диригент оперу в Цюриху в 1859 році.

Джузеппе Верді так само особисто працював з французькими перекладачами «Трубадура», «Сили долі», «Макбета», «Аїди», «Отелло», «Фальстафа». Наймасштабнішу оперу композитора, «Дона Карлоса», написано було на французьке лібрето Каміля де Локля й Жозефа Мері (хоч поза Францією цю оперу за традицією виконують в італійському перекладі Ахілла де Лоз’є, зробленому для її другої редакції).

Нарешті, ставлення до проблеми «мова й опера» чітко підсумував Дмитро Шостакович: «Оперу треба виконувати тією мовою, якою її слухають. Якщо оперу ставлять у Берліні, то потрібно співати її німецькою, якщо опера ставиться в Лондоні, то треба її співати англійською, а в Парижі треба співати французькою».

А тепер про тезу другу. Справді, починаючи з другої половини ХХ століття домінує практика виконання опер мовами оригіналів. Але сталося так зовсім не з мистецьких, а суто з «технологічних» причин: більшість провідних театрів не мають сьогодні сталого складу солістів, а змушувати «зірок» щоразу переучувати партії новою мовою коштує надто дорого.

Але поруч із театрами, де справді все ставлять лише мовами оригіналів, є й такі, де зі сцени звучать лише переклади рідною для публіки мовою (найвідоміші приклади – Англійська національна опера в Лондоні та Південно-Східна опера в Сассексі в Англії, оперні фестивалі в Сент-Луїсі та Пітсбурзі в США), або ж такі, що використовують переклади для окремих опер (насамперед – комічних чи розрахованих на молодіжну аудиторію; до числа таких належить і славетний «Метрополітен опера» в Нью-Йорку). У Франції численні опери Россіні, Доніцетті, Верді, які мають авторські французькі версії, зазвичай виконують саме по-французькому. А славетний Інгмар Бергман зняв свою знамениту телеверсію «Чарівної флейти» Моцарта, використавши спеціально зроблений для цього шведський переклад.

І тільки в Україні українську мову впродовж минулих 25 років вигнано не лише з усіх оперних театрів, але і з навчальних класів консерваторій: новий ректор НМАУ ім.П.Чайковського М.Тимошенко заборонив нещодавно використовувати в навчальному процесі українські переклади світової оперної класики.

Водночас українська публіка прагне саме опер українською мовою. 12 жовтня цього року завдяки громадській ініціативі у Львові було поставлено «Лючію де Ламмермур» Доніцетті в перекладі геніального Миколи Лукаша – й на події зареєструвалися понад тисяча відвідувачів. У цей же час у напівпорожній залі Львівської опери імені С.Крушельницької на виставах італійською, німецькою чи французькою мовою більшість глядачів складають польські туристи!

Нарешті, хочемо наголосити: тільки українці (в силу збігу низки історичних причин) залучили до перекладання оперних лібрето постаті першого, репрезентативного ряду національної літератури, а створені ними кращі тексти не лише суттєво перевищують за літературним рівнем написані лібретистами-ремісниками оригінали, а й мають право вважатися частиною «золотої скарбнички» української поезії. Саме так можемо сказати про найкращі оперні переклади Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Бориса Тена, Миколи Лукаша. І це ще одна причина, чому ці тексти гідні збереження, вивчення й актуалізації.

Ми вважаємо, що очолюване Вами, шановний Володимире Володимировичу, міністерство повинне здійснити низку дуже простих першочергових кроків:

1. Забезпечити функціонування в столиці України Києві принаймні одного повністю українськомовного оперного театру. Сьогодні з 4-х державних театрів, які ставлять у Києві опери, повністю українськомовним не є жоден, а на сцені Національної опери України в творах світової класики українська мова віднедавна відсутня взагалі. Це виглядає принаймні нелогічно в порівнянні з Лондоном, де поруч із «Ковент-Гарденом», де опери ставлять мовами оригіналів, діє Англійська національна опера, де всі вистави звучать винятково англійською!
2. Забезпечити постановку не менше половини творів світової оперної класики в усіх державних оперних театрах України (Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпро) в перекладі українською мовою. Адже ці театри існують на кошти українських платників податків, і нелогічно, що свою продукцію вони орієнтують переважно на іноземних туристів, а не на вітчизняну публіку.
3. Забезпечити обов’язкове вивчення українських перекладів творів світової вокальної класики в процесі підготовки вокалістів у всіх без винятку вітчизняних мистецьких вишах. Адже ці виші знов-таки готують коштом українських платників податків співаків, які працюватимуть в Україні. Було б завеликою розкішшю орієнтувати весь підтримуваний українськими бюджетними коштами навчальний процес виключно на тих, хто вже завтра емігрує за кордон і зробиться там частиною міжнародного оперного «фаст-фуду».

Шановний Володимире Володимировичу, сподіваємося від Вас рішучих дій і дуже просимо орієнтуватися не на ту частину мистецьких еліт, яку цілком задовольняє сьогоднішня ситуація, а на українських платників податків, які мають право одержувати свій улюблений культурний продукт своєю рідною мовою в перекладі своїх великих поетів.

З повагою,

Роман Кушнір, академік НАН України, професор, голова Наукового товариства імені Шевченка в Україні;

Олександр Наконечний, професор, доктор фізико-математичних наук, президент АН вищої школи України;

Михайло Сидоржевський, голова  Національної спілки письменників України;

Павло Гриценко, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України;

Богдан Ажнюк, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України;

Віктор Грінченко, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, директор Інституту гідромеханіки НАН України;

Олександр Пономарів, доктор філологічних наук, заслужений професор КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України;

Максим Стріха, професор, доктор фізико-математичних наук, президент Асоціації українських письменників;

Григорій Ганзбург, кандидат мистецтвознавства, президент Шубертівського товариства;

Максим Рильський (онук), директор Благодійної організації «Фонд Максима Рильського «Троянди і виноград»»;

Ольга Воробйова, професор, доктор філологічних наук, член Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій;

Наталія Старченко, доктор історичних наук;

Тарас Марусик, заступник голови Коордради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України (з 2016 р.), заступник голови творчого об’єднання перекладачів НСПУ, громадський діяч, перекладач з французької;

Володимир Василенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України, голова робочої групи з написання нового мовного закону;

Лариса Масенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук;

Сергій Оснач, громадський діяч, експерт з питань мовної політики, співавтор нового мовного закону;

Іван Ющук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету;

Максим Кобєлєв, редактор Порталу мовної політики, співавтор нового мовного закону;

Ярослав Гарасим, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор філологічних наук, Перший заступник Голови всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури;

Сергій Борщевський, член Правління Національної спілки письменників України, голова творчого об’єднання перекладачів НСПУ, перекладач з іспанської;

Галина Мацюк, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор філологічних наук;

Олександр Іванов, засновник ініціативи «Переходь на українську» , співавтор нового мовного закону;

Юрій Гнаткевич, народний депутат України трьох скликань, доцент, кандидат педагогічних наук, голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка;

Роман Головенко, медіа-юрист, співавтор нового мовного закону;

Тетяна Некрач, професор Національного лінгвістичного університету, перекладачка;

Ольга Різниченко, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Харківського літературного музею;

Надія Гула, член-кореспондент НАН України і НАМН України, доктор біологічних наук, професор;

Леонід Гальчинський, кандидат технічних наук, доцент НТУУ «Київський політехнічний інститут ім.І.Сікорського»;

Анна Хом’як, кандидат технічних наук, доцент Національного транспортного університету.