Нещодавно мені випала честь побувати в Києві на одній міжнародній конференції, присвяченій дуже актуальній для сучасної України тематиці.

Спікерами на ній були багато надзвичайно цікавих і достойних людей з багатьох країн Європи: Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Грузії, Франції, України. Учасники виголошували доповіді кількома різними мовами, причому учасники-українці здебільшого робили це українською мовою, зрідка відповідаючи на запитання, поставлені російською, цією ж мовою.

Втім, вже наприкінці конференції трапився інцидент, що викликав в мені глибоке обурення. Один з учасників, народний депутат, який на той момент обійняв посаду Голови комітету Верховної Ради з питань культури і духовності, почав виголошувати свою доповідь російською мовою, заявивши на початку, що робить це заради зручності модератора-француза, який не знає української, але володіє російською.

“Класно. Голова комітету, що має опікуватися популяризацією української мови, переходить на російську мову заради зручності однієї людини – при тому, що більшість слухачів – українці, до того ж – україномовні. І це ж не десь за кордоном, у гостях! Це в Києві, в Україні, де ми – начебто господарі!” – подумав я. Тут же в мені почав назрівати бунт проти несправедливості, яку я відчув, але проти якої не посмів виступити відкрито – адже спікер говорив дуже правильні і важливі речі. Які я, втім, не міг почути протягом перших п’яти хвилин виступу, адже був зайнятий розмірковуванням над несправедливістю цього світу та помилкою, що її, на мою думку, допустився пан доповідач. Мені здалося, що переходити на мову окупанта (хочеш-не хочеш, але російська – мова окупанта, і це – факт) заради однієї людини (хоч і дуже поважної) це – надзвичайно несправедливо по відношенню до україномовних українців, і так не повинно бути. Спікер мав би говорити українською, а модератор-француз цілком міг би вдовольнитися якісним синхронним перекладом, який надавався за допомогою навушників, що їх отримали усі присутні. Тим паче, що перехід спікера на російську мову спровокував лавиноподібну реакцію, коли й решта учасників продовжили обговорення доповіді російською.

Трохи згодом, обговорюючи ситуацію в соцмережах, чоловік, що не погоджувався з моєю позицією, навів аргумент: “Чому ви такі зациклені на мові? Чому вас ображає те, що спікер з власних міркувань ввічливості і практичності перейшов на російську мову? Хіба він не мав на це права?”.

Я почав це обмірковувати, і першим контраргументом, що спав на думку, був такий: пан спікер є публічною особою і знаходиться на службі державі, він повинен говорити державною мовою, тим паче в ситуації, коли більшість слухачів – україномовні. Втім, щось мене не влаштовувало в цьому поясненні. І через деякий час я зрозумів, що саме.

Аргумент про те, що пан доповідач образив багатьох україномовних, що були в залі (а дехто, як і я, дійсно відчув образу – я спілкувався з людьми на цю тему), коли перейшов на російську мову, не пояснював, чому мені не було образливо, коли інші спікери стрибали з мови на мову: українську, англійську, французьку. Очевидно, що я суб’єктивно сприймаю російську мову як мову окупанта, що вирізняє її серед інших, і додає певного негативу. Але це не все.

Всі присутні в залі на початку конференції отримали пристрої з навушниками, в яких можна було слухати синхронний переклад на декілька каналів. Оскільки конференція – міжнародна, це було необхідною передумовою доброго порозуміння. Конференція тривала два дні, і в перший день доповіді виголошувалися французькою та українською. Відповідно, з французької забезпечували переклад на українську, а з української – на французьку. Другого дня доповіді були українською, російською та англійською. З англійської забезпечували переклад на українську, з української – на англійську, з російської – на англійську. Але – ключовий момент – з російської не було перекладу на українську, як і навпаки.

Ось чому насправді я відчув образу! Не так через те, що хтось із власних приватних міркувань перейшов на російську мову на конференції (це ж міжнародна конференція, а на таких заходах завжди використовується багато мов). Не так через те, що спікер вирішив, що важливішою є зручність для француза-модератора, аніж зручність для слухачів (модератору ж-бо необхідно добре розуміти хід доповіді, щоб мати змогу адекватно модерувати, а я не можу бути впевненим в якості перекладу на французьку мову, у справності його навушників – та й взагалі, звідки мені знати, чому доповідач насправді прийняв таке рішення?). Я відчув образу тому, що хтось замість мене вирішив, що я не потребую українського перекладу з російської мови. Хтось замість мене вирішив, що мені немає різниці – слухати доповідь російською, чи українською. І якби це було не в Україні – і я був би єдиним українцем із присутніх, я би, очевидно, не відчув жодного обурення. Але ж це моя держава, це Україна! Невже я не маю права тут на переклад з російської на українську мову? Після всіх заборон української, всіх репресій та тортур проти українців (а ще зовсім недавно поняття “українець” і “україномовний” були практично тотожними)? Навіть під час війни з Росією – одвічним ворогом, що століттями надзвичайно брутально насаджував цю ж-таки російську мову, невже так складно просто забезпечити на один канал перекладу більше?

І така ситуація притаманна не тільки міжнародним подіям в Україні – вона є чи не головною характеристичною рисою всього публічного в українському суспільстві. В кінотеатрах, на радіо, на телебаченні, в магазинах, в кав’ярнях, на концертах, в університетах – скрізь одне й те саме, практично без виключень. Ніде немає і української, і російської. Скрізь або російська, або українська. Або ж суміш двох мов, коли один мовець вживає російську, інший – українську, і в результаті для розуміння потрібно знати обидві мови. Звідси, власне, увесь негатив, уся агресія та всі протистояння на мовному ґрунті в Україні. Причому, якщо для російської мови така ситуація не є загрозливою – адже, в разі чого, в неї є природний ареал поширення в Росії, а там, як відомо, російська мова цілком домінує в усіх сферах – то для української такий стан речей критично загрожує самому існуванню української мови, адже їй, окрім України, відступати вже нікуди.

Очевидно, що забезпечення перекладу з російської на українську – це завжди додаткові витрати. Від цього нікуди подітися. Але якщо ми хочемо дійсно (а не так, як закликає багато українських політиканів-популістів) знизити градус мовного протистояння в Україні, ми мусимо навчитися поважати одне одного. І поважати право кожного обирати, якою мовою отримувати ту чи іншу інформацію. І забезпечувати реалізацію цього права там, де це можливо.

Ще один важливий момент, як би це не звучало парадоксально (і абсолютно незбагненно для іноземців), в Україні значно гірше забезпечуються права на отримання інформації українською мовою, аніж російською. Але це вже тема для окремої довжелезної статті.

Те ж саме, до речі, стосується і перекладу з української на російську. Не думаю, що росіянину з Росії, одному зі спікерів, було цікаво слухати доповіді та відповіді на запитання, що виголошувалися українською мовою без перекладу. Аналогічно – чи мають право російськомовні українці, лояльні до української держави, на отримання інформації російською мовою? Очевидно, що так. Але не ціною інформації українською мовою, а на додачу до української.

І тут треба обирати: або злагода в українському суспільстві ціною трішки більших економічних витрат, або ж більші доходи ціною перманентного мовного протистояння між російською та українською мовами “не на життя, а на смерть” – тобто, до повного витіснення однієї мови іншою.

Для мене особисто вибір видається очевидним – якщо вже ми йдемо в Європу, робімо, як європейці.