Тарас Марусик
Відразу після Революції гідності, коли було зроблено спробу зруйнувати перепони, які штучно стримували природний розвиток і функціонування української мови, як це зазначено в Конституції України, в усіх сферах суспільного життя на всій території України, громадські організації — і давніші, і ті, що з’явилися під час протестних акцій проти ухвалення закону “Про засади державної мовної політики”, — сподівалися на допомогу постмайданної влади у демонтажі колоніального мовного законодавства і початку створення справедливіших правил гри у цій важливій сфері.
Спробуємо знайти якомога точнішу відповідь на запитання, що міститься в назві цієї публікації, хоча мені буде непросто позбавитися від можливих суб’єктивних оцінок, з огляду на участь у громадському русі.
Найперші кроки нової влади, — а її після втечі президента уособлював парламент, де більшістю стала колишня меншість і частина депутатського корпусу, яка завжди обирає шлях попутників, — засвідчили рішучість нових-старих депутатів. 23 лютого 2014 року депутати ухвалили закон “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики” авторства В. Кириленка. Однак голова Верховної Ради О.Турчинов, до того ж наділений повноваженнями виконувача обов’язків Президента України, не підписав цей закон, незважаючи на коаліційні зобов’язання, внаслідок чого він не набув чинності. Нагадаємо, що він, № 4 у списку ВО “Батьківщина” на виборах 2012 року, поставив свій підпис під угодою з ВО “Свобода” про створення коаліції депутатів VII скликання у майбутній Верховній Раді, пункт 6 якої звучав так: “Скасувати Закон “Про засади державної мовної політики” як антиконституційний, такий, що розколює суспільство та ставить під загрозу державний статус і розвиток української мови”.
Забігаючи наперед, зазначу, що за неофіційною інформацією, закон Кириленка лежить у протокольному відділі Верховної Ради і його юридичний статус мені незрозумілий, оскільки, з одного боку, закон одержав легітимну підтримку більшості народних депутатів у спосіб, передбачений Регламентом Верховної Ради, що тягне за собою обов’язковість підпису керівником парламенту, а з іншого боку, закон нагадує мені, якщо скористатися історичною аналогією, бастарда, позашлюбного сина короля. При цьому на парламентському сайті його статус зазначений просто: “Закон прийнято”.
Щоб виправдати саботування ухваленого закону, нове керівництво парламенту й уряду вдалося до риторики, яка вельми нагадувала кремлівську, — мовляв, скасування закону “Про засади державної мовної політики” спровокувало російську збройну агресію.
Паралельно О.Турчинов вирішив перевести особисту відповідальність за непідписання — у колективну, утворивши на початку березня 2014 року Тимчасову спеціальну комісію з підготовки проекту закону про розвиток і застосування мов в Україні. Парламентська постанова визначила термін діяльності комісії — до 31 березня 2014 року. Відбулося три засідання — 11, 18 і 25 березня того ж року. Роботу комісії торпедували явні й приховані члени Партії регіонів і нового, і попередніх парламентських скликань: І. Гайдош, І. Попеску, С. Фабрикант, М. Товт. Кворум вдалося зібрати лише на останньому засіданні, на якому комісія вирішила взяти за основу законопроект “Про порядок застосування мов в Україні”, розроблений групою фахівців під керівництвом Л. Кравчука, і відправити його на експертизу Венеціанської комісії. Чи була відповідь, невідомо. Можливо, цей документ лежить десь в архівах парламенту, а може, Венеціанська комісія й не розглянула його, з огляду на дострокові парламентські вибори.
Перші ініціативи в. о. президента України, Голови Верховної Ради О.Турчинова і Прем’єр-міністра А. Яценюка у мовній сфері насторожили громадські організації. У спільній заяві високопосадовців, оприлюдненій у квітні 2014 року, мовиться про “закріплення спеціального статусу для російської мови і захист цієї мови”. Вони також запропонували надати російській мові в Україні статусу “офіційної” в тексті нової редакції Конституції України, який було надіслано до Венеціанської комісії. Такими діями О. Турчинов та А. Яценюк фактично продовжили справу В. Януковича.
Обраний у кінці травня 2014 року Президент України П. Порошенко продовжив лінію Турчинова-Яценюка. В червні 2014 року він вніс до Верховної Ради України проект змін до Конституції України, в якому з’явилося положення про спеціальний статус для російської мови. Крім того, майже два роки Президент України вводив в оману українське суспільство, неодноразово стверджуючи, що на сході України воює то половина, то понад половина російськомовних.
У дослідженні Центру Разумкова “Ідентичність громадян України в нових умовах”, оприлюдненому в червні 2016 року, переконливо спростовано слова “патріотичного” русифікатора Порошенка: “Українська мова є рідною для 73 % учасників АТО, їх рідних і близьких. Російська — для 6 %… Серед непричетних до АТО українську мову вважають рідною 55 %, російську — 19 %…”. За цими ж даними, 60 % учасників АТО вдома (55 % за межами свого дому) розмовляють українською. І навіть серед непричетних російська мова спілкування не набирає більше 27—29 % (при 25—28 % обома мовами).
Потроху громадське, експертне та наукове середовище почало прозрівати щодо “нової” влади. Вже в липні на прес-конференції доктори наук В. Василенко та П. Гриценко спільно з активістами ініціативи “Дріжджі”, Громадського сектору Євромайдану та Координаційної ради з питань захисту української мови при КМО “Меморіал” ім. В. Стуса зробили висновок, що законопроект “Про внесення змін до Конституції України”, внесений Президентом, суттєво звузить мовні права українців, і це може в перспективі загрожувати існуванню Української держави.
Тоді ж, у липні 2014-го, зважаючи на пасивність “лідерів Майдану”, 57 народних депутатів України звернулися з поданням до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України закону “Про засади державної мовної політики” з проханням визнати цей акт “неконституційним повністю у зв’язку із невідповідністю його положень Конституції України”. Провадження у справі за цим конституційним поданням мало б завершитися 8 січня 2015 року, через півроку від конституційного звернення 57 народних депутатів. У травні 2015 року на сайті КСУ з’явилася інформація щодо обговорення питання про форму розгляду справи, але через кілька днів ця інформація зникла із сайту — по цей день.
Як і голова парламенту О. Турчинов, який порушив Регламент Верховної Ради України, Ю. Баулін, голова іншого важливого органу — Конституційного Суду України — грубо порушив чинне законодавство.
На початку червня 2015 року низка громадських організацій звернулася до Ю. Бауліна з вимогою “припинити порушення закону “Про Конституційний Суд України” та “Регламент Конституційного Суду України” і невідкладно включити питання до порядку денного найближчого пленарного засідання КСУ та призначити день розгляду справи по суті”. Не одержавши вчасно відповіді, активісти, які представляли громадські організації, провели 17 червня пікет під стінами КСУ. Реакція з боку цього органу була нульовою.
18 червня 2015 року громадські активісти пікетують Конституційний Суд України, який зволікає з початком розгляду справи щодо неконституційності Закону України «Про засади державної мовної політики» (закону Ківалова-Колесніченка)
Через кілька днів надійшла відповідь на звернення до Ю. Бауліна від керівника секретаріату КСУ Я. Василькевича. Це була нетипова відписка. Там, судячи з її змісту, Ю. Баулін і О. Турчинов працювали в чотири руки. По-перше, з цієї відповіді громадськість дізналася, що О. Турчинов через два роки після підписання коаліційної угоди кардинально змінив свою думку щодо скасування закону “Про засади державної мовної політики”. 24 листопада 2014 року він надіслав лист на ім’я Ю. Бауліна, яким повідомив, що “прийняття Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики” призвело до загострення соціальної напруги та створило умови для політичних спекуляцій”. По-друге, керівник секретаріату КСУ Я. Василькевич, вважаючи, очевидно, наведену аргументацію недостатньою, перекрутив лист О. Турчинова, зробивши висновок, що оформлення законопроекту № 1190 (так влада називає закон Кириленка) було зупинено через утворення Тимчасової спеціальної комісії з підготовки проекту закону про розвиток і застосування мов в Україні. Насправді спочатку було загальмовано оформлення відповідно до парламентського Регламенту, а вже тоді створено Тимчасову спеціальну комісію.
Чому Конституційний Суд України досі зволікає з розглядом цієї резонансної справи? Відповідь на це слід шукати у словах його голови. Наступного дня після пікету КСУ громадськими організаціями Ю. Баулін на брифінгу сказав, що “не розглядатиме подання народних депутатів щодо “мовного” закону Колесніченка-Ківалова, поки Верховна Рада та Президент не визначаться щодо нього”. Очевидно, для голови КСУ існують якісь винятки у застосуванні положення статті 6 Конституції України про поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову.
Виникає запитання, чому Ю. Баулін почувається так безкарно. І на це теж можна знайти відповідь — зокрема у парламентській постанові “Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді” від 24 лютого 2014 року, прийнятій наступного дня після ухвалення закону Кириленка. Саме цього дня мали бути припинені повноваження більшості членів КСУ, 12 суддів. При цьому двох суддів, зокрема і його Голову Ю. Бауліна, зобов’язаний був звільнити П. Порошенко, але досі цього не зробив.
Якщо коаліційна угода депутатів VII скликання, про яку ми згадували, містила чітку норму про скасування закону “Про засади державної мовної політики”, то в коаліційній угоді депутатів VIII скликання 2014 року — жодної згадки про це. А цей закон і далі продовжує свою деструктивну дію. Він міцно вмонтований у концепцію “російського світу” (“русский мир”), спрямованість якого — боротьба проти української мови та України як незалежного суб’єкта міжнародної політики.
Я зупинився так детально на історії невдалих спроб скасування закону Колесніченка-Ківалова, тому що це питання було і залишається ключовим у справі оборони української мови як державної і як такої. А також для того, щоб показати, як влада після Революції гідності споруджує мури між собою та громадськістю, які не менші за мури періоду правління Партії регіонів та її головного втікача.
Зрозумівши, що влада зайняла кругову оборону і до останнього не здаватиме своїх порушників Конституції і чинного законодавства, втративши останні ілюзії щодо ключових осіб, які ухвалюють більшість рішень у державі, громадські організації провели 1 липня 2015 року Мовний форум. Активісти з різних міст України ухвалили детальну резолюцію, але жоден з її адресатів — ні Президент України, ні парламент, ні Голова Верховної Ради, ні уряд, ні Прем’єр-міністр України, ні Конституційний Суд України — її не “помітили”. Єдиним представником влади на форумі був тодішній міністр освіти С. Квіт.
З осені 2015 року громадські активісти зверталися до Прем’єр-міністра України А. Яценюка щодо Українського мовного диплома, керівництва Верховної Ради — про проведення парламентських слухань щодо забезпечення прав українськомовних громадян, до голови Одеської ОДА Саакашвілі. Було відкрите звернення про вже колишню викладачку Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова І. Зайцеву, яку “пригрів у себе” сумновідомий ректор В. Андрущенко. Ми були ініціаторами зустрічей із О. Сироїд, Є. Нищуком, В. Кириленком.
2016 року частина владного олімпу почала прислухатися до вимог громадських активістів. До відносних успіхів можна віднести створення (після майже 4-місячної облоги тодішнього міністра культури В. Кириленка і кількатижневої — теперішнього міністра Є. Нищука) Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України; утворення робочої групи, яка працює над новим мовним законом; опрацювання змін до мовної статті 7 законопроекту “Про освіту”, проголосованого 6 жовтня цього року у першому читанні, на спільному засіданні активістів і керівництва Міністерства освіти.
Це, сподіваюся, лише початок спільного шляху влади і громадських організацій, бо досі громадські активісти і переважна більшість чиновників у найвищих ешелонах влади перебувають у паралельних світах. Громадські організації за всього ентузіазму й жертовності їхніх членів не можуть замінити собою держави.
(В основі публікації — виступ на Всеукраїнській науково-практичній конференції в НаУКМА)
Автор: Тарас Марусик, заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України
Джерело: Слово Просвіти
