Сергій Оснач

Попри перемогу Майдану та війну з Росією, Україна продовжує жити за горезвісним законом Ківалова-Колесніченка “Про засади державної мовної політики”. Керівництву України давно пора оцінити його вплив на мовну й політичну ситуацію та вжити заходів. Але українське суспільство котрий рік лишається з законом КК сам-на-сам. Лише нещодавно Конституційний Суд почав розглядати подання 57 народних депутатів щодо неконституційності цього закону.

Про закладені в законі КК механізми російщення та про його антиконституційність написано вже чимало. Сам зміст закону та ганебне його ухвалення, яке регіонали зловтішно назвали “разводом котят”, є неабияким приниженням для українського суспільства й політикуму. Попри це, ухвалений у 2012 році закон КК понад чотири роки лишається чинним. Щоб оцінити характер впливу цього закону, розгляньмо кілька фактів, які чомусь досі не стали предметом жвавого обговорення у ЗМІ та у владних колах.

За час дії закону КК україномовних в Україні поменшало більш як на мільйон

За даними соціологічної групи “Рейтинг”, у 2012 році в Україні частка громадян, які говорять українською вдома, становила 45%, а нині становить 48%. Здавалося б, можна радіти? Але опитування 2012 року проводилося на всій території України, а цьогорічне – тільки на неокупованій території. Тимчасом під окупацією опинилися найбільш зросійщені українські території, на яких за найскромнішими підрахунками залишилося більше як п’ять мільйонів українських громадян. Переважна більшість з них – російськомовні.

За даними КМІС, у 2003 р. в Південному регіоні (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим) українську мову використовували лише 5,2% жителів, російську – 82,3%, ще 12,4% говорили суржиком. У Східному регіоні (Харківська, Донецька та Луганська області) українську використовували 3,7% жителів, російську – 86,8%, суржик – 9,6%. Під окупацією опинилися найбільш зросійщені частини цих і без того зросійщених макрорегіонів – Крим, захід Донеччини та південний захід Луганщини. За даними Центру Разумкова, у 2008 р. в Криму переважно українською спілкувалися лише 2,9% жителів, а переважно російською – 86,5%. З часу проведення цих досліджень мовна ситуація на сході та півдні України тільки погіршилася. Згідно з цьогорічною аналітичною доповіддю НІСД, лише 3,2% респондентів на Донбасі спілкуються суто українською вдома. Зважаючи на шовіністичну антиукраїнську політику окупантів, чимало україномовних громадян були змушені переселитися з окупованих територій на вільну Україну або ж перейти у спілкуванні на російську. Тобто частка україномовних на окупованих територіях стала ще меншою. Якщо вважати її рівною 3%, кількісно це близько 150 тисяч люду.

Отже, у 2012 році україномовних в Україні було 45% від 45,6 млн – це близько 20,5 млн громадян. А нині на неокупованій території україномовних лишилося 48% від близько 40 млн (за найоптимістичнішими даними) – це 19,2 млн. Таким чином, за понад чотири роки дії закону Ківалова-Колесніченка україномовних в Україні поменшало більше ніж на мільйон – це в сто разів більше, ніж загинуло через російську агресію. Списати це на природнє скорочення населення не вийде, навіть якби всі ці роки в Україні вмирали тільки україномовні. Пояснити це похибкою опитування також не вдасться, адже є й інші опитування, які свідчать про те саме. Якщо ж оцінити мовну динаміку впродовж року до окупації – 45% україномовних у 2012 р. проти 40% у 2013 р. (дані групи “Рейтинг”) – то сумніви щодо згубного впливу закону КК остаточно зникнуть.

Українська молодь втрачає мову

У 2015 та 2016 роках на замовлення Міністерства молоді та спорту України проведено дослідження серед молоді. Результати цих досліджень – гнітючі. Лише за рік помітно поменшало молоді, що говорить українською вдома, на роботі та у навчальних закладах, з друзями та знайомими. Впадає в очі, що значна частина молоді, яка говорить українською вдома, переходить на російську в колі друзів. Так чинить майже кожен п’ятий.

Хоч 94,5% молодих людей вважають себе українцями за національністю, лише 34,5% молоді повсюдно спілкується українською мовою. Тобто лише кожен третій молодий українець в Україні є суто україномовним. І навіть удома молодь рідше говорить українською, ніж українці взагалі – 46% молоді проти 48% у цілому по Україні. Усе це свідчить про комплекс мовно-культурної меншовартості серед молоді й про вкрай несприятливі умови для української мови в Україні.

Проблема не тільки в законі

Така ситуація зумовлена насамперед дією закону КК та байдужим ставленням української влади до мовного питання. Попри тривале винищення українців та української ідентичності за допомогою заборон, голодоморів, репресій, переселень, інформаційної війни, переважна більшість громадян України вважають себе українцями, а українську мову – рідною. Але на телебаченні, в інших електронних та друкованих ЗМІ, в багатьох інших сферах тотально домінує російська. Навіть у часи Кучми, який прийшов до влади під проросійськими гаслами, закон чітко визначав, що телеорганізації ведуть мовлення українською мовою.

У квітні 2004 року Нацрада навіть затвердила рекомендації, які зобов’язували мовників дотримуватися закону й мовити українською. Хоч це й було формально та далеко не завжди виконувалось, але української мови на ТБ було значно більше.

А тепер дійшло до того, що представники самої влади ігнорують державну мову, не володіють нею й навіть судяться за це своє “право”. Міністрів та інших високопосадовців через це не тільки не звільняють, а й не роблять їм зауважень. Такого не було навіть за режиму Януковича.

Викладені факти мали б спонукати Україну докорінно переглянути свою мовну політику, змінити законодавство й відновити поширення української мови в усіх сферах суспільного життя, як цього вимагає Конституція. Першим кроком до виправлення ситуації могло б стати рішення Конституційного Суду про визнання закону КК неконституційним.

Автор: Сергій Оснач, громадський діяч, активіст Громадянського руху “Відсіч”, член Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України, член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Державному агентстві України з питань кіно.

Портал мовної політики