Пилип Селігей, Літакцент

Монографію Лариси Масенко «Мова радянського тоталітаризму» (в-цтво “Кліо”, 2017) створено в річищі історичної соціолінгвістики — науки, що вивчає, як функціонувала мова в минулі часи. Праця критично переосмислює досвід радянського політичного мовлення з особливою увагою на роки сталінського терору та брежнєвського застою. Попри назву, книжка стосується не лише давно минулих подій. Знаходимо в ній ключі й до розуміння сучасної мовної ситуації.

Радянський тоталітаризм, пише авторка, не зміг би протриматися так довго, якби спирався лише на репресії. Другим опертям режиму стала комуністична ідеологія з її міфами, стереотипами, химерами та фікціями. Більшовицька пропагандистська машина не тільки безперебійно продукувала ці міфи, а й щоденно втовкмачувала їх у масову свідомість. Мета була одна — розумово закріпачити радянську людину, відгородити її від ідей і новацій вільного світу, унеможливити навіть натяк на якусь альтернативну думку.

Використовувався для цього доволі специфічний комунікативний засіб — новомова. Виконувала вона дві головні функції: 1) приховувала непривабливу дійсність, витворюючи в уяві мовців фіктивний, відірваний од реальності світ; 2) отруювала їх чадом «ідеологічної боротьби», насаджувала дух ворожості, ненависті, насильства.

Цим двом функціям присвячено перші два розділи монографії.

У першому розділі Лариса Масенко виділяє ключові стильові риси новомови: дихотомічність, ідеологічність, лозунговість, десемантизацію, переважання оцінки над значенням, засилля квазіуточнювальних означень, евфемізмів, абревіатур і складноскорочених слів. З таким стильовим «букетом» новомова постає як «мертве, застигле, вкрай уніфіковане утворення, позбавлене зв’язку з реальним життям у всьому його розмаїтті, динаміці, суперечностях». Існувала вона зовсім не для того, щоб мовець виробляв і висловлював власні думки, а для того, щоб відтворював і повторював чужі, накинуті згори.

Новомова не так інформувала, як дезінформувала. Замість природної для «нормальної» мови комунікативної функції в новомови на перший план виходила функція маніпулятивна. Силкуючись виставити себе у вигідному світлі, радянська система вправно жонглювала запозиченими в Заходу термінами: демократія, вільні вибори, свобода слова, свобода друку, свобода совісті, верховенство права — проте нітрохи не дбала, щоб наповнити ці терміни реальним змістом. В умовах диктатури вони виконували суто декоративну роль. Не дивно, що фіктивний слововжиток схиляв радянців до фальші, нещирості, пристосуванства, подвійних стандартів.

Радянська система вправно жонглювала запозиченими в Заходу термінами: демократія, вільні вибори, свобода слова, свобода друку, свобода совісті, верховенство права — проте нітрохи не дбала, щоб наповнити ці терміни реальним змістом.

Другий розділ присвячено поширеним у новомові назвам і характеристикам «класових ворогів», як-от «куркуль», «націоналіст», «бандерівець», «петлюрівець». Дослідниця описує стійкі метафоричні моделі, за якими ліпився образ ворога. Тут і шкідливі рослини, і хижі тварини, і побутові відходи, і заразні хвороби, і паразити з бактеріями. Оцініть: осині гнізда шкідників; звільнити суспільний організм від зарази; розстріляти, як скажених собак.

Відзначено й властиву радянській новомові дегуманізацію лексики та фразеології. Так, універсальним у справі номінації нелояльних верств населення виявився іменник «елементи», до якого долучався широкий спектр уточнювальних означень: контрреволюційні, антирадянські, декласовані, куркульські, соціально небезпечні, класово ворожі, буржуазно-націоналістичні, сіоністські, нетрудові тощо. Доречно додати, що той самий іменник (Elemente) з тією ж метою вживали й верховоди нацистської Німеччини (пор. «відділити від здорового тіла німецької народу чужі йому шкідливі елементи»).

Новомова, твердить авторка, виявляє невипадкову спорідненість із мовою кримінальних кіл. Як і в злодійському арго, в діловодстві радянських каральних органів поширилися евфемізми, що маскували злочинні дії (замість «розстріл» — «найвища міра соціального захисту», «сувора ізоляція за першою категорією», «10 років таборів без права на листування»). «Приховування правди за евфемістичними формулюваннями — найцинічніший прояв “словотворчості” офіційного діловодства доби сталінізму».

Нестримний потік лайок, інвектив, обрАз сягнув піку в текстах сталінських часів. Науковиця трактує його словесний прояв владного насильства, нетерпимості до будь-якої альтернативної думки. І не варто гадати, буцімто наслідки тієї мовної агресії — далеко в минулому. Багаторічне огиджування бандерівців у радянських ЗМІ та маскульті спородило явище галичанофобії, яке врешті призвело до духовного відчуження українців інших регіонів (особливо південно-східних) від земляків із Західної України. У наші дні на галичанофобії хвацько спекулюють ті, хто виношує плани розколу чи, як вони пишуть, «геополітичної декомпозиції» України.

Іншим характерним «відголосом» новомови в наші дні стало інспіроване російською пропагандою відновлення в активному вжитку інвектив фашизм, фашист, фашистський. Саме так проросійські публіцисти шовіністичного ґатунку таврують тих, кому не до вподоби «російський світ», хто закликає до більшої незалежності України від колишньої метрополії.

Впливом кримінального арго та мови «владних кабінетів» дослідниця пояснює й загрозливу поширеність брутального лихослів’я. Не секрет, що матірного лайка настільки узвичаїлася в російськомовних середовищах, що охопила майже всі соціальні верстви (хіба що за винятком освічених кіл). Її повсюдну вживаність на теренах Україні авторка залічує до найтяжчих наслідків колоніально-русифікаторської доби. Здихатися цього «надбання» не так просто. Його живучість у сучасних умовах засвідчує популярність на українських теренах таких витворів кримінальної субкультури, як російський блатний «шансон» і низькопробні повістини, що оспівують житія та діяння всіляких «вуркаганів».

Третій розділ монографії аналізує сумні наслідки запанування новомови як складника русифікації. Відомо, що ключова роль у зміцненні імперії належала російській мові. Насаджували її не лише з метою витворити єдиний мовно-культурний простір, а й задля суцільної ідеологічної уніфікації народів СРСР, сформування з них соціокультурно однорідної маси.

У повоєнні роки, зазначає Лариса Масенко, назву «Україна» перестали вживати самостійно — її мали обов’язково уточнювати прикметники «радянська», «соціалістична», «трудова». Слово «патріотизм» уживалося лише з означенням «радянський», тоді як прояви місцевого патріотизму кваліфікувались не інакше, як буржуазний націоналізм із відповідними висновками. До напівтабуйованих потрапило й слово «нація»: рекомендувалося плекати належність не до конкретної нації, а до «радянського народу».

Щоб надати асиміляції нових обертів, тоталітарна влада заохочувала українців зрікатися власних культурних цінностей і традицій, накидаючи комплекс меншовартості. «Через ізоляцію від народу талановитих українських митців та їхніх творів і пропагандивне вивищення всього російського московській владі таки вдалося впровадити в ментальність значної частини українського населення… повагу й любов до російської культури як вищої й престижнішої порівняно з буцімто слабкою, провінційною українською культурою».

У новій монографії — чимало цікавих прикладів, спостережень, висновків. Вона збуджує лінгвістичну думку, відкриває нові перспективи для подальших досліджень. Якими шляхами вони могли б посуватися?

Лариса Масенко добре унаочнила «кревний зв’язок» між тоталітарною новомовою та злодійським арго. Нам здається, що певна спорідненість існує й між новомовою та мовою релігії. Не випадково авторка, як і інші дослідники, підкреслює ритуальну функцію новомови: вона оперує ритуалізованими знаками, виступає як складник ритуалізованих дій, як знаряддя ритуального обслуговування влади, у ній «ритуальність перевищує значення». Але ж ця сáма риса притаманна й мові релігії, яка виконує схожі функції й теж є наскрізь ритуалізованою.

Лариса Масенко – український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Виражений у новомові радикальний дихотомічний поділ світу на «своїх» і «чужих», на «друзів» і «ворогів», звісно ж, не є винаходом більшовиків — він існував задовго до появи комуністичної ідеології. Першоджерела історики релігії вбачають у маніхейському вченні (3 ст. н. е.), згідно з яким в основі буття лежить дуалізм: у Всесвіті існують два начала — світло і темрява. Ці дві сили полярні, протилежні, взаємно чужорідні, а тому постійно поборюють одна одну. Саме звідси й бере початок примітивна схильність різко розмежовувати все суще на «хороше» та «погане», «добро» та «зло», «дух» та «матерію». Хоч маніхейство давно засуджене християнством як єресь, двоїсте розуміння світу настільки глибоко в’їлося в мислення людини, що у вигляді архетипів благополучно дотривало до наших днів.

Незайве нагадати, що один із творців радянської новомови товариш Сталін замолоду був здібним учнем духовного училища, а згодом і семінарії, й, за свідченням біографів, легко схоплював постулати догматичного богослів’я. Саме йому належить остаточна редакція відомої доповіді «Про міжнародне становище» (1947), де вперше сформульовно одну з наріжних тез радянської пропаганди — про поділ світу на два «протилежних табори». Це розділення — не що інше, як атавізм маніхейського стилю мислення. Більше паралелей могло б виявити спеціальне порівняльно-стилістичне дослідження тоталітарної новомови та мови релігії.

Потребує додаткових розвідок і питання про український різновид новомови. Чи це був цілком похідний утвір, бліда тінь російської новомови, чи можемо говорити про якусь її регіональну специфіку? Здається, підстави для цього є. Згадаймо новації, які виникли саме на українському ґрунті (самостійництво, жовтоблакитник, замилування старовиною, романтизація козаччини), а також пов’язані з нашими реаліями евфемізми (замість «Голодомор» — «продовольчі труднощі початку 1930-х років»).

Добре було б також з’ясувати, чи справді новомова притаманна лише тоталітарним режимам. Аджеокремі її елементи де-не-де прохоплюються й за умов демократії. Нинішнє поширювання практики політкоректності (точніше, гіперполіткоректності) з її підвищеною евфемізацією дає підстави гадати, що про новомову варто говорити не лише в минулому часі.

Сподіваємося, вихід книжки пожвавить досліджування новомови й невдовзі ми матимемо фахові відповіді на всі ці питання.

А поки що можемо констатувати, що праця Лариси Масенко «Мова радянського тоталітаризму» є фундаментальним історико-соціолінгвістичним дослідженням, яке заслуговує на високу оцінку та увагу читача. І не лише читача-мовознавця, а й усіх, кого цікавить новітня історія України, кому небайдуже минуле та майбутнє української мови.

Автор: Пилип Селігей, доктор філологічних наук, співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Автор праць з етимології, стилістики, соціолінгвістики, термінознавства, лінгвістики впливу, історії українського мовознавства та історії української літератури

Джерело: Літакцент