Архів теґу: мовна дискримінація

Особисті історії

Опубліковано:

Аня Ющенко

Для початку я би хотіла розповісти про два випадки, які зі мною стались у зв’язку з моєю наполегливістю по відношенню до мови в сфері обслуговування. на вул. Льва Толстого недалеко від метро є “чудове” кафе “Браво”, куди я зайшла випити кави навіть не підозрюючи, що мене там чекає.

Побачивши російські оголошення, меню, рахунок, чек, а також поспілкувавшись з російськомовними офіціантами, я за звичкою попросила книгу відгуків. Поряд зі мною, як виявилось, сиділа бухгалтер цього закладу, яка почувши про книгу, одразу підсіла до мене і попросила пояснити. Я, звісно ж, дуже ввічливо пояснила, що їхньому закладу слід приділяти більше уваги законодавству, яке регламентує зокрема мовне питання у сфері обслуговування (з посиланням на конкретні нормативні акти). У відповідь на це бухгалтер зовсім не ввічливо почала мені доводити, що я не маю рації, що таких нормативних актів не існує, що вони не збираються нічого міняти, а також питала, де я вчусь і досить відверто натякала, що займаючись такою діяльністю (малось на увазі захистом своїх прав) я дуже ризикую. потім вона почала швидко дзвонити знайомому юристові і просила прийти негайно. Читати далі

Студентка залишила навчання в університеті через російську мову викладання

Опубліковано:

В українському державному університеті всупереч чинному законодавству  викладають предмети іноземною російською мовою.

Світлана Білоус була вимушена залишити навчання в “Університеті менеджменту освіти” Національної академії педагогічних наук України через те, що переважна більшість лекцій читалась російською.

Про це йдеться в сюжеті телеканалу ZIK. Читати далі

Особисті історії

Опубліковано:

Dmytro Zadniprovśkyj

Сьогодні 22.12.2016 року, робив покупки у магазині АТБ що знаходиться під Києвом по варшавській трасі, смт Гостомель вул. Кулєшова 26 б.

Привітався як завжди українською з касиром, у відповідь почув язеку сусідньої території, яка зараз окупувала частину Української землі, та впроваджує агресію відносно України.

Ввічливо попросив дівчину, обслуговувати мене українською, та пояснив що маю право як громадянин України, в Україні отримувати послуги українською мовою.

На що вже в нахабній формі отримав відмову. “Я с данєцка прієхала, і буду тут разгаварівать как мне хочіца”
Ну, а я з Маріуполя приїхав, то що тепер?

Попередив що буду змушений викликати патруль, як що надалі будуть порушуватися мої конституційні права. На що почув ” та мне все равно”.
Викликав керівника закладу, для якої також мовне питання не є важливим, та вона зайняла бік своєї підлеглої.

Її колеги вмовляли звертатися до мене та обслуговувати українською, на що вона категорично відмовлялася.

Після приїзду патрульних, мені надали українського касира. Вдумайтесь, в Україні українцю, надали україномовного касира! На вимогу не українця, а правоохоронців.

Дівчинка привітливо зробила свою справу, без проблем, спілкуючись українською.

Я надав пояснення поліції, вони зібрали пояснення від адміністрації.

Там ще алкаш “атошнік” поліз, але ще й цього аватара вчити розуму вже не було а ні часу, а ні бажання.
Але теж такий контингент для України. Тепер кожний кончений алкаш який посидів біля БП сам себе героєм вважає, та має виправдання власній алкогольній залежності. Сумні часи.

Чіпати його не став, хоча він і провокував дуже, руки розпускав, намагався образити. Він все одно не зрозуміє за що, ледве на ногах стояв, та приходив за черговою пляшкою горілки.

Хоча тому кому цікаво скажу, що був і у військкоматі ще у 2014р. де відмовили, і їздив добровільно, і волонтерством займався (безкоштовно).
Ну то таке.

Висновок:На чеку який я сплатив 20% в мене забрала держава, з якою в мене контракт у вигляді Конституції та законів.

Я свою частину контракту виконав, віддав гроші державі. Цікаво як поведе себе держава конкретно в цьому випадку.

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Таня Джеріпа

Про україномовних дітей.

Вчора Віруня прийшла з садочку і каже:
– Мені Маша сказала, щоб я з нею російською розмовляла.
Яна:
– Чому? Як це відбулося?
– Я їй зробила зауваження українською, а вона сказала: я нє понімаю, гаварі са мной парускі.
– Та як же вона не розуміє? В неї бабця суржикомовна.. а ти що?
– Ну вона ж не розуміє, я і почала парускі з нею…

Ну дійсно, хто ж нам і дітям нашим забороняє мовою розмовляти… питання риторичне. Розмовляйте собі. Між собою.
Наші діти вже розуміють, що вони не такі, як усі. Вони вже розуміють, що повинні підлаштовуватись. Під друзів поруч, під усіх оточуючих, під дорослих тим паче.
Мова існує тільки вдома з батьками. Ну, ще в школі, але тільки на уроках. Все. Україномовного середовища немає зовсім.

Ви знаєте, скільки в Харкові, місті з півторамільйонним населенням, українських культурних центрів? Аж один. Що там, правда, не знаю. Додзвонитись туди не можу, телефони не дійсні, сайту взагалі нема. Гугл видає те, що бачите. На днях взнаю, чи взагалі він ще існує.
Хочеться знайти хоча б осередок мовний, щоб наші діти побачили, почули, що вони не самі. Що є люди, є діти, які спілкуються українською.
У Мирославки, хвала небесам, хоч є Пласт.

Мирослава розповідає. Йде з подружкою по школі, звертається до якоїсь вчительки з питанням, українською. Та відповідає парускі. Подружка, потім:
– Міра, абращайся к учітєлям парускі. Оні могут тєбя нє панімать.
Мирослава, зіронька моя:
– Мам, ну я їй і відповіла, що вчителі повинні розуміти українську, правда ж? Вони ж вчителі, освічені люди.

Я прошу, заставляти не можу й не буду, прошу свою дитину:
– Міня, я розумію, що це важко. Я все розумію. Але, будь ласка, пташечко, не переходь хоча б, коли я поруч. Не переходь, коли ти в себе вдома і до нас приходять гості. Намагайся розмовляти мовою з найкращими друзями. Вони повинні сприймати тебе справжньою, розумієш?
Вона розуміє.

Наші діти вже розуміють, що вони- білі ворони. Що вони рухаються проти течії.
Чи оцінять вони наші намагання, чи зрозуміють сенс? Чи не скаже мені моя донька в 14, 15 років, коли стадні рефлекси затьмарюють розум: мама, нащо тобі то все було? Чи не буде вона встидатися?
Скільки ще буде таких і подібних випадків?
Чи залишиться мова їй рідною?

джерело

Особисті історії

Опубліковано:

Solomia Shvab

про мову

бо задрали

якимось чином на українському інтелектуальному просторі заговорили з приводу мовного питання. заговорили досить гостро і емоційно, що не мало б бути характерним для інтелектуального простору взагалі, але «український», як завжди, робить свою справу.

словом, хочете емоцій, будуть вам емоції!

я народилися і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.

правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.

– Соломія, а ти віруюча?
– ні, чому ти так вирішив?
– ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. так тікі штунди говорять.

мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. в голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.

в 17 років я приїхала в Київ. і почалася війна.

починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!

– так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?

і я не жартую. і це ще не кінець.

з часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.

в якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. і от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.

(після здачі тестової роботи)
– ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– так, звичайно!
– і ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– щиро дякую за другий шанс!

– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– а де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …

даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.

! «ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !

розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!

після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.

дискредитеція? пригноблення? деформація норм? трагедія?

так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?

якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.

«найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»

як добре, що сльози витираються.

як шкода, що війни не пробачаються.

джерело