Євген Лакінський

“А хіба він зможе складати україномовні вірші?! Кілька років тому, я бачила його жалюгідні потуги писати українською!” Це слова україномовної “фейсбучниці” щодо одного російськомовного поета зі Сходу. Поет знав українську, але ціле життя писав і говорив російською – просто тому, що так робили майже всі мешканці його міста. Але зараз, як і багато інших людей, він почав потроху українізуватися. І, звісно, перші кроки не завжди легкі.

Коли людина починає робити щось нове для себе, це завжди смішно. Уявіть собі, що видатний футболіст вчиться грати на скрипці. Чи що скрипаль-віртуоз вперше у житті стає на гірські лижі. Збоку це виглядає дуже весело. Але за якийсь час можна навчитися і грати на скрипці, і кататися на лижах. Головне – бажання і віра у себе. І щоб на початку ніхто тобі не кричав: “Гигиги! Нічого в тебе не вийде! Ти нездатний!” Саме такі вигуки і відбивають мотивацію спробувати щось нове.

Але найсмішніше – це коли людина починає говорити незвичною для себе мовою. Це я точно знаю, бо й сам регулярно говорю чотирма не-першими мовами. На початку виглядаєш дурнішим, ніж ти є: мова обмежена, кострубата, періодично бракує слів. Доводиться перебороти гордість – і все одно говорити, писати, спілкуватися. Для цього потрібна певна мужність.

Народ дивується: чому Аваков не говорить українською? Хтось навіть знайшов “логічне” пояснення: Арсен, мовляв, “ненавидить українців” (бо як інакше пояснити такий дивний феномен?). Насправді ж все значно простіше: людина вважає себе красномовним оратором і майстерним блогером. Він легко грає словами, іронізує і цитує філософів. Чи не вся позитивна складова його іміджу створена завдяки фейсбучним талантам. А тепер уявіть, що він почне бекати, мекати, робити дрібні помилки. Хто йому таке пробачить? А саме це й відбулося б, якби він раптом перейшов на українську.

Бо знати мову теоретично і говорити нею – це різні речі. Коли починаєш вживати мову щодня, у різних контекстах і ситуаціях, на різному рівні і різними людьми, то спершу дуже програєш.

У 19-річному віці, Грехем Фрейзер (теперішній голова Комісаріату офіційних мов Канади),  вперше у житті потрапив до франкомовного середовища: працював влітку з франкомовними студентами. Хтось з друзів зауважив: коли ти говориш французькою, то ти зовсім інший, ніж коли говориш англійською (рідною мовою). “Звісно інший! – відповів той. – “Я виглядаю дурним, не можу нормально висловитися і втрачаю почуття гумору”. До честі пана Фрейзера, він не перестав говорити французькою, і згодом навчився вільно говорити нею, дискутувати на складні теми та влучно жартувати.

Але для більшості англомовних канадців перейти через такий “сором” дуже важко: легше балакати англійською. Тим більше, що й деякі франкомовні хочуть бути “ввічливими”: почують акцент у французькій співрозмовника – і миттєво переходять на англійську. А потім дивуються: “чого це англійці не знають нашої мови?!”. Чи варто українцям брати з них приклад?

Будь-яка мова – річ прикра. Варто поміняти місцями два слова – і фраза сприймається зовсім по-іншому: дивно, архаїчно, занадто правильно, або ж занадто вульгарно. І вже люди потискають плечима. І це ще коли фраза граматично правильна.

Коли ж людина говорить з акцентом і дрібними помилками – це або веселить, або дратує. Така вже людська природа. Але таке ставлення неймовірно принижує співрозмовника – і це теж людська природа. У РФ такі проблеми нікого не цікавлять: російська домінує і “чужинці” все одно не мають іншого вибору, як говорити нею. І якщо оті “чурки” та “чучмеки” ображаються, що з їхньої вимови сміються – то це “їхні проблеми”.

Навіть у галицьких селах чимало людей стає “в очередь” до “налогової”, їде у “командировку”, дістає “кошельок” щоб дати “взятку” на “таможні” і регулярно вживає слово “наоборот” замість “навпаки”

Але в Україні усе трохи інакше. По-перше – кілька мільйонів громадян щодня говорять російською – і у побуті, і на роботі. Це, de facto, їхня перша мова, з дитинства. Причому більшість з них – корінні українці. Ще кілька мільйонів говорять суржиком. Навіть у галицьких селах чимало людей стає “в очередь” до “налогової”, їде у “командировку”, дістає “кошельок” щоб дати “взятку” на “таможні” і регулярно вживає слово “наоборот” замість “навпаки”. Що вже казати про центр та схід? Це якщо не казати про численні діалектизми – західні, східні, південні і всякі інші. Ось така в нас мовна ситуація. Інтелігенція намагається говорити літературно, але це їй не завжди вдається. У деяких інтернет-спільнотах за найдрібнішу помилку чи русизм вбивають на місці 🙂 , а буквально поруч цілком освічені і автентичні носії мови “приймають участь” і прасують “рубашки” “утюгом”.

Ось така в нас, приблизно, мовна ситуація. “Хто винен” більш-менш зрозуміло. Але питання полягає у тому, “що робити”.

Якщо мета – залучити до української більшість населення, то варто бути готовим до того, що з’явиться багато “нових україномовних”. І перші “потуги” справді можуть бути “жалюгідними”. Це я вам гарантую на власному досвіді 🙂 Українська не є моєю першою мовою: у дитинстві всі навколо говорили лише російською. Включно з родичами, сусідами, друзями, ворогами, знайомими і незнайомими. Українською у моєму оточенні говорили лише двоє: лялька Катруся і дід Панас (та й ті – з телевізора). Іноді до них долучалася радіо-точка, яка казала: “Уговорички-Їв!”, “В ефірі – піонер України!” і “На дорогах – ожеледиця”, але швидко додавала: “В Петропавловске-Камчатском – полночь” і “Слушайте пионерскую зорьку!”, після чого співало голосом Алли Пугачової. Інколи мати співала українські колискові – але це максимум. І така сама ситуація – в мільйонів інших українців.

У 2005 рокі я перевів свій блоґ на українську. І якщо говорив я досить вільно, то писати щось напівхудожнє було не важко, а ДУЖЕ важко. Одна річ – написати заяву до держустанови чи шкільний твір з української літератури, а інша – розповісти як ти провів вихідні. Не кажучи вже про оповідання чи віршик. Опанування мови взяло час.

Людина, що покращує мову – як дитина, що вчиться ходити. І це треба розуміти

Але мені неймовірно пощастило: жоден з україномовних френдів не кричав “в тебе погана українська!” чи “краще вже не пиши!”. Навпаки, інколи докоряли за російську 🙂

Людина, що покращує мову – як дитина, що вчиться ходити. І це треба розуміти. Коли мій старший син вчився сидіти прямо і не падати, важко було повірити, що за кілька місяців він почне бігати; а тепер діти грають у футбол 🙂 Так і з російськомовними, що вирішили українізуватися.

Пам’ятаю, якась дівчина з Одеси вперше у житті написала комент українською. Відразу ж знайшовся “патріот”, що зауважив: “А от не гарно Ви написали, не по-українськи”. Звісно, людина повернулася на російську, якою і так говорять усі навколо неї. Усе, мову врятовано: ніхто не пише “не гарно”.

Звісно, нам треба боротися за якість мови. І це – титанічна робота. Але не певний, що крики “Бовдуре! Не “утюг”, а “праска”!” сприяють українізації.

Автор: Євген Лакінський

http://texty.org.ua/pg/blog/Vent-de-la-Mer