Доктор психологічних наук Вадим Васютинський: “Не можна забезпечувати права російськомовних, обмежуючи при цьому права україномовних”

В інтерв’ю виданню “Україна молода” доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, професор Вадим Васютинський розмірковує, чому на 23-му році незалежності статус української мови в Україні залишає бажати кращого.

Про асоціації та стереотипи

— Вадиме Олександровичу, чому серед етнічних українців в Україні сьогодні так багато російськомовних? Українці знають, що російська мова століттями була інструментом поневолення нашого народу, однак все одно спілкуються російською.

— Почну з того, що багатьох етнічних українців не дуже цікавить історія українського державотворення, визвольних змагань чи тривала русифікація. Вони знають якісь факти, але ці факти їм не болять. Звинувачувати їх у цьому не можна — така в них система цінностей, на яку вони, зрештою, мають право. Друге, 23 роки — зовсім не достатній термін для того, щоб відродити в українському середовищі традиційно упосліджену мову. Тим паче в умовах, коли українській мові потрібно зміцнювати позиції в жорсткій конкуренції з російською. Адже існують певні стереотипи в сприйнятті та використанні української мови, які ми успадкували ще з імперсько-радянських часів.

— Тобто з українською мовою у наших громадян пов’язані певні стійкі асоціації?

— Традиційно для пересічного українця українська мова асоціюється насамперед із фольклором: усі ці хатки під стріхою, верби над ставками. Це образ України XVII—XIX століть, а не XXI. А от Україна сучасна, динамічна частіше асоціюється з російською мовою, бо прогрес у нас протягом сторіч мав російськомовне оформлення. Ще один дискурс української мови — націоналістичний, що сьогодні живить наш патріотизм. Для частини громадян націоналістичний дискурс є цілком позитивним (УПА, герої, що виборювали національну незалежність), але для багатьох інших він украй негативний, асоціюється з «бандерівцями», які прийдуть і зруйнують «русский мир». У мільйонів наших громадян, навіть україномовних, є виховане радянською владою внутрішнє упередження щодо українського націоналізму. Натомість, як показують наші дослідження, образ російського націоналізму був здебільшого невиразний, розмитий, його ніби й не було. І лише останні воєнно-політичні події його увиразнили. Тепер російський націоналізм просто буяє — і в Росії, і в Україні — на південному сході.

На жаль, українська мова майже не асоціюється з інтелектуальними й бізнесовими здобутками. Нову інформацію українці отримують здебільшого російською мовою: інформаційний простір у нас переважно російськомовний. Із цією проблемою пов’язана ще одна: капіталом, який визначає мову інформаційного простору, працює на інтелект, також володіють здебільшого російськомовні люди. Я говорю не лише про суто російський капітал. Подивіться на наших багатіїв-олігархів: вони ж усі, без винятку, російськомовні. В Україні мовою бізнесу й успіху є російська. Тобто домінує такий собі стереотип: хочеш бути успішним — спілкуйся по-російськи.

— І, як я розумію, це не єдиний стереотип, що впливає на вибір російської мови для спілкування?

— Нагадаю, що в радянські часи принципове вживання української літературної мови було чи не першою ознакою політичної неблагонадійності. Щоденне спілкування українською поза сім’єю в російськомовному середовищі могла дозволити собі лише людина з сильним характером. Відстоювати свою україномовність було психологічно важко. І мало хто хотів витрачати на це зусилля, наражатися на постійний психологічний дискомфорт. Русифікація призводила ще й до того, що українець, який переходив на російську мову, самому собі починав здаватися більш розвиненим, культурним. А ще російська мова відкривала більші кар’єрні можливості, через що україномовні батьки намагалися віддавати дітей до російських шкіл. А пересічна людина, прагнучи комфорту й успіху, не обтяжувала себе думками про такі непрості речі, як національна ідентичність, український патріотизм.

— Психологічними стереотипами можна пояснити й те, що сьогодні українці, які в сім’ї спілкуються українською, на людях переходять на російську?

— Для людей, які так чинять, питання мови не є принциповим. Для них важливішим стає прагнення на людях показати себе з кращого боку. Біда в тому, що велика частина україномовних українців не володіє українською літературною мовою. Вони послуговуються суржиком, однак усвідомлюють його неповноцінність, тому на людях соромляться такого свого невігластва. Відтак воліють говорити російською — і з російськомовними, і навіть між собою. Літературну українську мову більшість чує хіба лише під час навчання у школі, вкрай мало по радіо й телебаченню. Натомість російська літературна мова оточує українця скрізь, і під її впливом під час розмови автоматично спливають ті словесні конструкції, які людина частіше чує, — російськомовні. Тому розмовляти грамотною мовою для багатьох означає розмовляти російською. А літературна українська мова для багатьох досі є штучною.

— А як з психологічної точки зору зрозуміти українських громадян, які взагалі не сприймають українську мову?

— Ті, хто агресивно не сприймає української мови, не сприймають і українство як таке. Їх не дуже багато: за нашими даними, вони становлять приблизно 7% російськомовного населення України, переважно на південному сході. Проте вони дуже активні й напористі. Їм хочеться, щоб україномовні громадяни підлаштовувалися під їхні потреби й цінності, щоб в Україні для них було створено таку собі російськомовну оазу. Таких громадян ми вже не переконаємо. А з рештою можна порозумітися. Сьогодні мовне питання стало чинником суспільних протистоянь. Проте проблема не так у мові, як в ідентичності: мова є виразником ідентичності. А в суспільній кризі, яку переживає сьогодні Україна, питання ідентичності стоїть дуже гостро. Для частини російськомовних громадян кожний крок України в бік від Росії — це загроза їхній ідентичності, яку вони переживають майже як загрозу життю. І вживання української мови означає для них відмову від своєї ідентичності, психологічну зраду самих себе. Україномовну газету, україномовний фільм чи публічний виступ вони сприймають як наступ на свої права. Така ситуація їх дратує й лякає. Це їхня психологічна проблема, яку не можна ігнорувати.

Гнуть того, хто гнеться

— У багатьох сьогодні виникає відчуття, що держава хоче вирішити психологічну проблему російськомовних за рахунок україномовних. Наша влада, громадські діячі демонструють таку запопадливість перед російськомовними, що україномовні знову почуваються сиротами.

— Сьогодні, очевидно, ідеться про те, щоб не втратити російськомовних українців. Їм не треба спеціально догоджати, але й не треба їх примушувати. Не забуваймо, що багато російськомовних громадян підтримали Революцію гідності, були на Майдані.

— Тобто таким чином вони відстояли своє право ігнорувати українську мову?

— Вони відстоювали демократію. Вони показали, що Україна для них важлива, і це дуже цінний здобуток — і їхній, і наш. Якщо звертатися до них — російськомовних українських патріотів — у тональності відомого політика Ірини Фаріон, то порозумітися з ними щодо мови буде, мабуть, неможливо. Як психолог наполягаю на більшій толерантності щодо проукраїнських російськомовних громадян. Потрібен ще певний час, поки українське в них визріє остаточно.

А взагалі треба враховувати й таке: російськомовний громадянин України як особа має право на певні почуття і ставлення. Він навіть має право ненавидіти Україну, хоч як це й гірко для національно свідомих українців. Інша річ, що закон забороняє йому виголошувати антиукраїнські гасла, закликати або вдаватися до відповідних дій. Він має право не хотіти спілкуватися українською, має право її не знати. Бо йдеться про права особи в спілкуванні з державою. І саме особа повинна мати перевагу, це світова демократична практика.

— А з іншого боку, навіщо російськомовним переходити на українську, якщо україномовні у спілкуванні з ними самі переходять на російську.

— І це теж певний фактор впливу. І це теж наш імперсько-радянський спадок — готовність підкоритися умовам, які нам нав’язують. Сьогодні в державі немає повноцінних умов для належного розвитку й функціонування української мови. Ситуація абсурдна: постійно потрібно доводити, що українська мова нічим не гірша від російської. В Україні часто-густо не дотримуються мовних прав україномовного населення. Інша річ, що україномовні не так голосно заявляють про свої мовні проблеми, як це роблять російськомовні громадяни. Україномовні здебільшого мовчать, миряться. Миряться з відсутністю на ТБ україномовних розважальних програм, із російськомовними політичними шоу, із міністрами, які на державному телебаченні виступають російською. Миряться з тим, що в крамницях і перукарнях їх обслуговують російською, а в дитячих садках вихователі російською виховують їхніх дітей. Миряться, і ніхто з цього приводу до суду не звертається. А міг би, бо йдеться про порушення прав людини.

— Тобто нам треба перейняти активність у російськомовних?

— Треба, бо ніхто за нас наших проблем не розв’яже. Знаєте, у чому велика помилка україномовних? У тому, що вони намагаються захищати права нації, етносу, але забувають про права україномовних громадян. А перевага захисників російської мови в тому, що вони обстоюють права російськомовного громадянина. У сучасному світі право особи вище за право нації, і це правильно. Тому не треба обмежуватися патріотичними гаслами, треба формувати в суспільстві запит на україномовного українця — політика, продавця, співака. Треба щоб держава сприяла формуванню такого запиту, створила умови для того, аби пересічний українець мав можливість опанувати українську літературну мову і мав нагоду її використовувати. Словом, потрібна відповідна державна політика. На індивідуальному рівні чи в приватній сфері не можна нікого звинувачувати в тому, що він не спілкується українською мовою, бо це справа його особистого вибору. Натомість треба висувати вимоги до держави, яка повинна забезпечити права українців жити в україномовному середовищі. На жаль, сьогодні, як і в радянські часи, використання української мови на офіційному рівні залишається, скажімо так, декоративно-ритуальним.

— Російськомовні мають права, україномовні мають права. Як ці права узгодити в мовному просторі? Толерантність по-українськи завжди оберталася здачею українцями своїх позицій.

— Не можна забезпечувати права російськомовних, обмежуючи при цьому права україномовних. Російська мова — рідна або основна мова великої частини наших співгромадян, і потрібно чітко визначити межі та гарантії її застосування. Як і межі та гарантії вживання української мови — не лише як державної, а й як мови, рідної для більшості українців. Я переконаний, що тільки з таких позицій можна розв’язати мовну проблему в Україні.

— Які перспективи має сьогодні українська мова?

— Ці перспективи визначають, на мою думку, дві тенденції. Перша полягає в тому, що в суспільстві триває така собі міжпоколінна русифікація: кожне наступне покоління дедалі більше є російськомовним. Діти з україномовних сімей створюють свої власні сім’ї і воліють спілкуватися в них по-російськи — під впливом російськомовної молодіжної культури, під впливом численних психологічних стереотипів, про які ми говорили.

Друга — протилежна — тенденція пов’язана з ментальною українізацією, тобто посиленням почуття українського патріотизму. Відтак частішає звернення до української мови як мови спілкування в сім’ї і поза сім’єю. Усе залежатиме від того, яка тенденція переможе. Особисто я до 2014 року був песимістом щодо переважання другої тенденції. Після теперішнього Майдану оптимізму побільшало. Його підсилює ще й той факт, що за роки незалежності кількість людей, які публічно послуговуються українською мовою, зросла в рази. Так само розширилися й сфери вживання української мови.

ВІД АВТОРА (Ганна Безкоровайна)

Десь у Франції з її арабами, у Німеччині з її турками, думаю, державі легко бути демократичною й підлаштовуватися під особистісні потреби своїх громадян — ці країни вже так давно є національними державами, що в них ніхто й не зазіхає на права титульної нації, на статус державної мови. Ні французьким арабам, ні німецьким туркам не спадає на думку колотитися за статус своєї мови як другої державної. Україна, на жаль, відстала у своєму розвитку від Європи. Сьогодні, коли для Європи важливі вже права особистості, ми ще не вирішили всіх проблем з правами нації, зокрема мовними правами титульної нації. І якщо ми їх не вирішимо, громадяни матимуть права, але нація втратить мову.

Якось довелося чути розмову двох жінок щодо української мови. Одна сказала іншій: сьогодні йде боротьба за збереження української мови як такої. Лінія фронту проходить через кожного з нас. Жаль, що цих жінок не чув Славко Вакарчук, який напередодні виборів у програмі Шустера на Першому Національному російською мовою переконував південний схід у лояльності українців. Так, немовби на південному сході не розуміють української. Та що там гості студій! З недавнього часу весь Перший Національний взяв курс на російськомовність, наздоганяючи щодо цього інші канали й радіостанції (на FM-ках, наприклад — лише 2% україномовного репертуару). Таке враження, що скоро в українців не залишиться жодного каналу, де б лунала державна мова, і жодного очільника, який не спекулював би на мові, заграючи з «язиком». У нас таки справді на очах міцнішає стереотип: українцеві — акторові, співакові, політикові, пересічному громадянинові — щоб бути почутим у своїй же державі, треба розмовляти російською. Якась дивна толерантність. І це заради 7% агресивних російськомовних на південному сході?

У своїх передвиборчих програмах лідери президентських перегонів — усі — загравали з російськомовними. Так, немовби ми всі хочемо жити в «единой стране». Чи ж постане за таких умов єдина країна? Справді, лінія фронту проходить через кожного з нас. Бо не лише з XVII по XX століття, а й зараз, щохвилини, російська мова є мовою поневолення українців. Змінюються форми, а зміст лишається: де спротив українців слабшає, проростає «русский мир».

2 thoughts on “Доктор психологічних наук Вадим Васютинський: “Не можна забезпечувати права російськомовних, обмежуючи при цьому права україномовних”

  1. Boychuk

    Не можна погодитись з шановним професором, що громадянин нібито «має право не знати державної мови. Бо йдеться про права особи в спілкуванні з державою. І саме особа повинна мати перевагу, це світова демократична практика». З цього однозначно випливає, ніби держава повинни підлаштовуватись під «право особи не знати державну мову», і це нібито «світова практика».

    Насправді права «не знати державну мову», чи «не хотіти спілкуватися державною мовою з державою» НЕ ІСНУЄ.
    Особа може не хотіти спілкуватися певною мовою у своєму приватному житті – але аж ніяк не у спілкуванні з державою !

    Рамкова конвенція про захист національних меншин :
    « Можливості вивчати мову меншини, або отримувати освіту цією мовою, робитимуться без негативних наслідків для вивчення офіційної мови або отримання освіту цією мовою. Знання офіційної мови справді є фактором згуртованості та соціальної інтеграції. »

    І щодо права на вільне використання мови своєї меншини, приватно та публічно (in private and in public) : « “Публічно” » (in public) означає наприклад в громадському місці, поза приміщенням або в присутності інших осіб, але це ні в якому разі не стосується взаємовідносин з державними органами »(!!!)
    (Пояснювальна доповідь до Рамкової конвенції про захист національні меншини)

  2. Boychuk

    Звичайно не існує механізмів індивідуального “примусу” чи “покарання” за незнання державної мови – але про це і не йдеться. Однак це не означає, що незнання державної мови є якимось позитивним “правом”. Навпаки, держава аж ніяк не зобов’язана !!! підлаштовуватись під потенційних громадян, які не володіють державною мовою. Наприклад при заповненні офіційних документів, в офіційному спілкуванні з державними органами особа не може претендувати на те, що буде застосовувати недержавну мову, і представник держави зобов’язаний це приймати.

    Більше того, знання офіційної мови є фактором згуртованості та соціальної інтеграції, тому держава має право і обов’язок створювати умови, коли знання мови є необхідним в офіційному спілкуванні (прийняття на державну роботу, навчання в державних закладах тощо). Міжнародною практикою також є певний рівень володіння державною мовою для отримання громадянства і багатьох інших громадянських актів. Прямі чи опосередковані вимоги щодо володіння державною мовою закладені в дуже багатьох положеннях різних національних законодавств – численні закони « Про державну мову » як приклад. Це форма стимулювання, яка є функцією держави, і дійсно є міжнародною практикою.

    Так само як і вимога забепечити інформацію державною мовою навіть тоді, коли вона походить з недержавних джерел, але є публічною (торгівля, послуги, реклама тощо), або гарантування частки державної мови в медіа – абсолютна міжнародна практика. Скандальний закон Колєсніченка все це грубо порушує.

    Поза тим вдячний за цікаве інтерв’ю, з багатьма позиціями якого можна тільки погодитись !

Напишіть відгук