Про це не писали у підручниках, але проблема русифікації населення гостро стояла й за півстоліття по приєднанні білоруських земель до Росії. Аби змусити людей говорити «нормальною» мовою, метод батога і пряника був використаний повною мірою: для тих, хто не приймав нову владу, – тюремний замок і Сибір, а для тих, хто змирився з життям під Росією, – російський театр.
Про створення в Мінську російського театру написав історик-архівіст Зміцер Дрозд для видання «Наша Ніва».
У січні 1877 Мінська міська управа зібралася на важливе засідання. А яким ще могло бути засідання, де обговорюють величезну діру в міському бюджеті? Перед управою постало питання: відмовити у фінансуванні Мінській губернській в’язниці або Мінському міському театру. Цей вибір мав свою логіку і походив з події 30-річної давнини. Але про все по черзі …
Батіг та пряник
Зведений у 1825 тюремний замок став першою серйозною спорудою в губернському Мінську. Місто зовсім нещодавно було долучене до Російської Імперії. А приналежність до величезної країни передбачала обов’язкову наявність величезної в’язниці, яка б вмістила всіх місцевих незгодних, і крізь яку б йшли, брязкаючи кайданами, етапи в Сибір.
Що таке для історії тридцять років? У Мінську ще багато залишалося від країни, що відійшла вже до історії, – Речі Посполитої. Російської мови у місті майже не було чутно, а коли вдавалося почути, то говорив найчастіше або присланий чиновник, або військовий. Та й що там вулиця? У більшості установ документацію вели польською, а в уніатських церквах, де молилося більшість населення, можна було почути й «місцеву мову».
Про це не писали у наших підручниках, але проблема русифікації населення гостро стояла й за півстоліття по приєднанні білоруських земель до Росії. Аби змусити людей говорити «нормальною» мовою, метод батога і пряника був використаний повною мірою: для тих, хто не приймав нову владу, – тюремний замок і Сибір, а для тих, хто змирився з життям під Росією, – російський театр.
Російської мови у Мінську майже не було чутно, а коли вдавалося почути, то говорив найчастіше або присланий чиновник, або військовий.
Так, у 40-50-х роках XIX століття російська культура залишалася в Мінську чужою і навіть незрозумілою, і змушена була конкурувати із польською (навіть новостворений театр не міг існувати без п’єс польською мовою). Саме у ті часи тут діяв театр, що в ньому поряд із польською вперше прозвучала білоруська говірка у п’єсах Вікенція Дуніна-Марцінкевича. Але, природно, ніхто не пропонував цьому театру державної підтримки – там все робилося за власні гроші.
Поступово знищувалися й залишки відносної національної та релігійної терпимості: було введено російське законодавство і документообіг російською мовою, знищено уніатську церкву, католицька піддавалася дискримінації, так само як і мови – спочатку польська, а далі й білоруська. На завойовані території у великій кількості заселялися чиновники та поміщики з великоруських губерній, а особам «польського походження» заборонялося купувати землю, що поступово змінювало загальну картину в регіоні. А після репресій, що слідували за повстанням Калиновського, протягом довгого часу про розвиток якихось інших культур, крім російської, годі було й казати.
Центр Мінська в 1840-му. Літографія французького художника Б.Лаверня. Праворуч видно шпиль ратуші – ознаки колишнього Магдебурзького права, що його не мали міста Росії. Ратуша була й першим місцем показу п’єс російського театру.
Платня – тільки за п’єси російською
У 1846 губернатор Мінської губернії Олексій Семенов звернувся до віленського генерал-губернатора Федора Мирковича із проханням: «Ваше високоблагородіє у квітні дали акторові Вержбицькому право показу театральних п’єс у Мінській губернії з тим, щоб поряд із п’єсами польськими були такі й російською мовою. … Вержбицький створив у Мінську групу акторів, якими під керівництвом його від 2 червня по 6 липня дано спільно із польськими 13 вистав і російською мовою. Таким чином, із дозволу Вашого благородія здійснено цього року в Мінську за прикладом Вільна успішний досвід показу російських п’єс разом із польськими, і публіка із задоволенням відвідала театр.
Визнаючи постійну підтримку й посилення театральних вистав російською мовою у мінському театрі за дуже корисні та необхідні для освоєння і поширення російської мови серед мешканців цього краю і вважаючи, що самих доходів від вистав для цього було б недостатньо, я всеуклінніше прошу Ваше високоблагородіє про грошову допомогу за прикладом Вільна 2000 рублів сріблом щорічно на підтримку в Мінську російського театру і на платню акторам, що показують російські п’єси».
Зауважимо, що платня передбачалося давати лише актором, що показують російські п’єси. Відповідь із Вільна свідчила про єдине сприйняття і тамтешнім керівництвом, і всією вертикаллю російської влади аж до імператора «корисної ролі» театру: «Маючи на увазі, що заснування у Вільні російського театру для показу п’єс російських разом із польськими мало значну користь, допомагаючи більше тамтешнім жителям знайомитися із російською мовою і з творами наших драматургів, і визнаючи постійні театральні вистави російською мовою у Мінську не лише за корисні, але й за необхідні, клопотати про виділення по 2000 рублів сріблом на рік із доходів міста Мінська на утримання там театру, додаючи, що згадана сума може бути вилучена без труда, якщо вкласти призначені на земські збори Мінської губернії витрати міської казни у 1600 рублів на утримання тюремного замку і на військові квартирні потреби».
Ми бачимо, що високе начальство пропонувало мінчанам своїм коштом утримувати «корисну й необхідну» Російській Імперії установу – російський театр – задля їхньої ж русифікації. Так, їх звільнили від 1600 рублів сріблом, які доти вони щорічно витрачали на утримання ще більш корисного й необхідного білорусам Мінського тюремного замку, переклавши ці витрати на губернські збори (тобто також гроші місцевих жителів). Але натомість зобов’язали щорічно витрачати 2000 рублів на російський театр. Таким чином, корисне нововведення поклало на міський бюджет додатковий тягар у 400 рублів.
Міська дума протестує
А з 1859 року Мінська казенна палата… «забулася» відраховувати зазначену суму. Місто продовжувало своїм коштом утримувати і театр, і в’язницю, а відшкодування з губернського бюджету припинили надходити. А з 1870 на місто поклали витрати ще й за опалення та освітлення Мінського тюремного замку, а тоді й за чистку димарів у в’язниці, утримання поліцейських чинів, кожухи для вартових, чистку вбиралень у тюремному замку і військовому лазареті…
У січні 1877 за утримання і в’язниці, і театру скарбниця була винна місту аж 30400 рублів сріблом. І депутати Мінська просили губернське начальство або списати цю суму в залік заборгованості міста скарбниці, або «звільнити місто від утримання театру». Губернатор Мінської губернії відписав: «… клопотання Ваше … мною, хоча й передано міністрові внутрішніх справ, але відповіді не отримано, таким чином, до отримання відповіді від міністра… місто зобов’язане відраховувати на утримання театру в розмірі 2000 рублів на рік протягом трьох років, починаючи від 1878 р.».
Тобто, Мінську пропонувалося заплатити за театр 6000 рублів за три роки вперед. Несподівано для губернського начальства депутати Мінська виявили зухвалість і постановили: виділяти на театр із міського бюджету лише 400 рублів на рік – ту різницю, що її місто зобов’язане було платити відпочатку. Назрівав конфлікт, який був трохи згладжений постановою міністра внутрішніх справ, що надійшла за півроку, в липні 1878: списати з боргів Мінської скарбниці 30400 рублів та продовжити фінансування в’язниці і театру за колишньою схемою. Місту пропонувалося так само 2000 рублів на рік віддавати на театр, а питання із компенсацією не було вирішене.
Під високим тиском Мінська міська управа була змушена підкоритися й відшукати ці гроші – насамперед за рахунок підвищення оренди міських будівель тодішнім підприємцям. Вдалося «нашкребти по засіках» 1000 рублів. Але міський голова Казарін продовжував наполягати на своєму, листи губернського начальства набули загрозливих інтонацій: «Оскільки Мінська міська дума від видатків у поточному році 2000 рублів на утримання театру ухиляється, тим часом в цих грошах є потреба з нагоди відкриття театральних спектаклів, пропонуємо міській управі протягом семи днів виділити 2000 рублів на утримання театру… Ця вимога є обов’язковою до виконання».
У грудні 1878 Казарін вимушений був підкоритися. Міська управа ще намагалася оскаржити ситуацію на найвищому рівні, надіславши листа до Сенату. Але Сенат «скаргу цю, як таку, що не варта поваги, залишив без наслідків…».
У підсумку російський театр за гроші самих білорусів, разом із іншими засобами русифікації, сприяв тому, що на даний час багато хто вважає і Мінськ, і Білорусь невід’ємною частиною «російського світу».
У підсумку російський театр за гроші самих білорусів, разом із іншими засобами русифікації, сприяв тому, що на даний час багато хто вважає і Мінськ, і Білорусь невід’ємною частиною «російського світу». Але треба розуміти, що це не початковий і не природний стан речей, а всього лише наслідок більш як 200-річної політики, гаслом якої є фраза «Ми завжди були разом». Вдале пропагандистське гасло, що не містить історичної правди. Не завжди.
***
Автор: Зміцер Дрозд, історик-архівіст, автор книг «Землевласники Мінської губернії 1861-1900», «Землевласники Мінської губернії 1900-1917». Після президентських виборів у Білорусі 2010 року був засуджений за участь у «масових заворушеннях» на три роки колонії посиленого режиму. Вийшов на волю в серпні 2011.
Джерело: Наша Ніва
Дякуємо за переклад Олені Олійник
