Не раз і не два звертаюся до мовної теми. Ще і ще раз пишу про одне й те саме, наголошуючи на вчиненні певних кроків, вкрай необхідних для забезпечення — вдуматися лишень! — права нації на свою мову у власній державі. Пишу не для чиновників, яких ця тема, унаслідок їх обмеженості, їх орієнтації не на потреби і перспективи нації, а на прихилність такої ж обмеженої влади нацарювателів, зовсім не обходить. Пишу до моєї нації — до тих, в кого ще не атрофовано ген гідності, відчуття самозбереження, до тих, хто ще здатний мислити і аналізувати. Волаю: отямтесь, товариство! Не надійтеся на владу, яка є не чимось більшим, як відображенням нашого переформатованого упродовж підневольних віків суспільства, особливо ж, коли критерієм добору до неї є не інтелект, а хитрість, не фаховість, а пронирливість, не порядність, а вміння шахраювати, не реальні справи на благо суспільства, а хабарі у вигляді передвиборчих дитячих майданчиків, “дармової” гречки та медових обіцянок. Не сподівайтеся на те, що мовне питання в Україні вирішать якісь пасіонарії-одинаки, письменники-поети, зарубіжна діяспора чи прозрілий дядько Трамп. Вирішити його можна лише за умови активної позиції якнайширших кіл самого українського суспільства. Маю на увазі, найперше, навіть не україномовну його частину. Патріотів не бракує і в московомовному середовищі українців. Вихідці з Херсонщини, Дніпровщини, Харківщини, Миколаївщини, Донеччини, Одещини і навіть Криму — їх кров’ю не менш щедро скроплені землі Донбасу, аніж кров’ю західняків. Та, от біда, — навіть серед них нечасто зустрічаєш ясне усвідомлення того, що наша самоідентифікація, а відтак і світогляд, напряму і нерозривно пов’язані з мовою, яку вважаємо рідною, якою спілкуємося в побуті, в сім’ї. Навіть серед них нема розуміння, що протистояти сильному, агресивному ворогові в умовах війни, де світоглядна складова є базовою, послуговуючись при тому його мовою, є справою наперед безнадійною, в будь-якому разі програшною.
Зате, влада Московії ніколи не нехтувала таким потужним інструментом як мова. Примусом та підкупом насадивши свою мову на теренах України, Московії вдалося значною мірою переформатувати українське суспільство. Для того не гребували не лише прямими заборонами мови української, а й такими дієвими засобами, як виселення, а то й винищення етнічних українців-русичів, з подальшим заселенням вивільнених у такий варварський спосіб земель московитами, представниками інших народів.
Тож, чи дивно, що в тому відірваному від українських мовних, а відтак і культурних коренів переформатованому середовищі, попри номінально українське громадянство, попри українську, здебільшого, кров, було штучно витворене, по суті, іншомовне суспільство, яке на рівні підсвідомості непомильно асоціювало себе з “русским миром”? Чи ж варто дивуватися, що той хижий “мир” сприймає манкуртизовані території своєю невід’ємною частиною? Крим, Донбас, намагання підняти заколоти на Харківщині, Одещині — маємо затямити собі, що експансія, в тому числі військова, буде продовжуватись доти, доки не припинемо готувати підгрунтя для нових вторгнень, культивуючи “русский мир” на своїй землі, найперше, плекаючи мову чужої, агресивної країни.
Якби одразу по осягненні Незалежності українське суспільство зуміло усвідомити критичну необхідність настановленння державницької влади, яка б розвивала країну, піклуючись найперше про добробут громадян, якби та влада була настільки мудрою, далекоглядною, аби не декларативно, а на ділі зробити українську мову тим елементом, який об’єднав би трафлену совком націю, якби була послідовною і твердою на тому шляху, то сьогодні не мали б ми проблем ні економічних, ні мовних, ні безпекових. Поступове впровадження української мови на всіх рівнях, починаючи з дитячого садочка, стимулювання її використання у повсякденні, за два покоління об’єднало б націю, зробило б її монолітною. Але — наголошу ще раз — для реалізації того влада мала б одночасно забезпечувати економічну успішність країни, процвітання її громадян. Аби переконатися, що те працює, варто лише спитати себе, чому це московська діаспора на Брайтон-Біч не вимагає ні від Білла де Блазіо, ні тим більш від Барака Обами запровадження московської мови, як регіональної, хоча би й на рівні того району.
На жаль, історія не має умовного способу. Неможливо повернутися в минуле і виправити свої помилки. Але, може, ми порозумнішали за цей час і хоч сьогодні усвідомили важливість мови, як об’єднавчого елементу нації? Що ж, погляньмо яку мовну політику проводить сьогоднішня постмайданна влада.
Мовна політика “нової команди” почалася з того, що голова парламенту Турчинов О.В. не підписав проголосованого депутатами ВР 23 лютого 2014 року скасування мовного закону Ківалова-Колесніченка, яким з 10 серпня 2012 року була введена двомовність в регіонах, де національна меншина складала більше 10% населення. Далі, в квітні 2014 року, той самий голова парламенту, вкупі з тодішнім прем’єр-міністром Арсеном Яценюком виступає з ініціативою надання московській мові статусу офіційної та закріпленням того статусу в новій редакції Конституції України. А в жовтні 2014 року надання московській мові спеціального статусу обстоює у своєму законопроекті змін до Конституції України, вже й сам пан президент.
Пікантна ситуація, чи не так? Адже в той самий час, коли добровольці ціною своїх життів стримували навалу Московії, докладали всіх сил, аби вибити ворога зі своєї землі, влада за їх спинами не лише влаштовувала ганебні військові паради, а й напряму здавала інтереси української нації, фактично, намагаючись закріпити в Конституції офіційний статус для мови країни-агресора. В тому ж ключі й проголосований в першому читанні, вже в жовтні цього року, законопроект Міністерства освіти, який сьомою своєю статтею гарантує право на навчання мовою національних меншин, що за наших умов буде законною підставою для подальшої московизації не лише системи освіти, але й цілого суспільства.
Мені, щоправда, можуть заперечити. Мовляв, не так все й безнадійно. Закон “Про освіту” до другого читання ще можна підправити, зате вже — он, за ініціативи першого віце-прем’єра, введені квоти на україномовну пісню в радіоефірі. І вони вже діють з восьмого листопада. Справді. Закон ще можна підправити. Та чи є на те воля? З дев’яти начебто цілком адекватних депутатів, до яких звернувся з проханням внести до зазначеного закону правки, зініційовані письменницею Ларисою Ніцой, правки на розгляд комітету подав лише пан Дмитро Добродомов. Приблизно з таким самим “розумінням” зіткнулися й колеги. Щодо квот, то з ними так само, не все просто. Найперше, FM радіостанції не зацікавлені в збільшенні частки української пісні. З різних, в тому числі й цілком об’єктивних причин. Однією з тих причин є те, що сегмент української пісні зводиться до досить обмеженого числа популярних співаків, гуртів. Звісно, те не означає, що окрім них не маємо більше нічого достойного уваги. Навпаки, маємо багато талановитих співаків з чудовими голосами. Але те означає, що потрапити в рейтинги новим іменам аж надто непросто. “Однією з переваг демократії є те, що за все треба платити”, казав головний герой повісті “Escape”. На жаль, далеко не кожен співак чи група можуть знайти кошти на оплату послуг студій професійного звукозапису, на просування своїх пісень в чартах і т.п. На все те потрібен час і чималі кошти. Отож ми знову стикаємося з необхідністю найперше забезпечити, принаймні, сталий рух до успішного, процвітаючого суспільства, бо сьогодні головною проблемою на шляху розвитку української пісні, музики, кіно, літератури — та й хіба лише їх! — є зубожіння українського суспільства, де вісімдесят відсотків громадян не можуть дозволити собі не те що якісну живу музику пісню чи книжку — не здатні сплачувати навіть за найперші життєві потреби.
Не треба й пояснювати, що те означає, коли поряд існує величезний московомовний ринок, з його в рази більшими можливостями, найперше фінансовими. Власне, він настільки “поряд”, що поширюється на більшу частину твоєї країни. За таких умов вибір приходить сам собою. Чи не так?
Багато в чому ті ж проблеми гальмують і розвиток сучасної української літератури. Не секрет, що багато талановитих українських письменників свідомо зробили свій вибір на користь мови московської. Хтось через те, що мав московське коріння, відтак, володів тою мовою найкраще, а хтось виключно з прагматичних міркувань. Адже в рази більший ринок дає в рази більші можливості, в першу чергу, фінансового успіху, визнання та слави. Не будемо гадати над тим, який саме аргумент був вирішальним в кожному конкретному випадку, але факт залишається фактом: Марина та Сергій Дяченки, Дмитро Громов, Олег Ладиженський, Наталія Гавриленко і ще багато інших номінально українських письменників пишуть свої чудові твори… милозвучною московською мовою.
Для певних екзальтованих осіб, які свято вірять в те, що твори письменників, поетів нашептані їм уві сні музами, при пробудженні чарівним чином матеріалізуються в гарно оправлені шкірою та золотим тисненням томи, будь-які прагматичні, тим більш, меркантильні міркування в такій тонкій сфері, як література, виглядають геть неприйнятними, більш того — огидними. Що ж, кожен має право на свою позицію. Але не поспішаймо засуджувати. Письменницька праця належить до найінтелектуальнішої діяльності людини, вимагає, при тому, величезного напруження, граничної концентрації думки, неймовірних затрат енергії і отої субстанції, що зветься часом нашого життя. Відтак, якому осуду може підлягати природне бажання отримати за свій труд гідну винагороду? Інша річ, що абсолютно неприйнятним є намагання когось з таких письменників розширити ринок московитської літератури за рахунок вітчизняного читача, продаючи свої московомовні твори в Україні чи обстоювання, як у випадку з паном Курковим, заснування в Україні інституту московської мови. Поза цими крайнощами, вибір письменника є його невід’ємним правом, особливо ж, коли він позбавлений можливості реалізувати себе в своїй власній країні. От, лишень, не маючи до української літератури жодного стосунку, вони мали б і зватися, відповідно, письменниками московитськими.
Чи можуть допомогти українському книговиданню квоти, подібні тим, які запроваджено з легкої руки пана Криленка, щодо української пісні в FM ефірі? Попри те, що автор вельми скептично ставиться до квотування, як позаекономічного важеля, воно, можливо, мало б сенс будучи застосованим на теперішньому етапі до системи книгорозповсюдженні на території України, за умови поступового, але невпинного зниження частки московомовного продукту. Натомість, квотування книговидавництва виглядає абсолютно недоцільним. Навпаки, створюймо умови, аби вітчизняне книговидавництво було настільки конкурентоздатним, щоб білоруські, московитські письменники, не кажучи вже про московомовних письменників України, були зацікавлені замовляти друк своїх творів для ринку Білорусі та Московії виключно їм.
А от розумна податкова політика щодо вітчизняних видавництв, щодо українських письменників, була б вельми доцільною. Принаймні, доки вони зіпнуться на ноги. На період, доки їх прибутки досягнуть певних мінімальних меж, їх варто було б взагалі вивести з-під оподаткування. Свідомо не вживаю тут слово “гонорари”, оскільки в Україні, за винятком вузького кола розкручених письменників, решта — та більшість, яка не має можливості презентувати свої твори широкій публіці — лише здогадується що воно таке. Про виведення письменників з низьким прибутком від своєї діяльності з-під податку мовлю, пригадавши розповідь однієї з колег про письменницю, яка видає свої книжки власним коштом і власноруч торгує ними навпроти університету імені Тараса Шевченка. Чи то від добра? На жаль, переважна більшість книгарень працюють лише з видавництвами, ставлячи під сумнів якість книжок, що їх автори, аби здешевити вартість накладу, друкують, в обхід дорогих видавництв, напряму в друкарнях. Певна річ, для того існують підстави. Не кожен письменник може бути сам собі редактором. Не одному мені, думаю, траплялися на очі книжки, найкраще застосування для яких, розтопити піч. Тим не менш, подібна цнотливість вражає. Здавалося б, що може бути простішим, коли менеджер, а чи й фаховий продавець книгарні просто читає пропоновану для продажу книжку. Принаймні, кілька розділів. Аби мати уявлення про неї. Але ж ні. Чи то есересерівський совок, що глибоко застряг у мізках, чи уявна наближеність до касти небожителів, чи звичайні лінощі, небажання завдавати собі зайвих клопіт, але… не з нашими волами.
До слова, це досить прикметне явище можемо спостерігати навіть на деяких письменницьких сайтах, як от “Автура”. Там, ваш твір, перш ніж потрапити на очі читачеві, підлягає обов’язковій модерації. Впевненість цензора у своїй непогрішимості має бути, відтак, десь на рівні Вседержителя.
Дуже дивно, при тому, що ні на Authonomy from H&C, де в компанії десятків тисяч письменників я відшліфовував свої англомовні твори упродовж трьох років, ні на Amazon(і), де й досі виставлені кілька моїх робіт, нікому навіть на думку не спадає модерувати твори письменників. Навіть коли, реєструючись, вони використовують псевдо. І це при тому, що Гарпер/Коллинз є всесвітньо відомим видавництвом, І це при тому, що мережа Амазон таки трохи більша за мережу книгарні Є.
Може справа в тім, що видавці, книготорговці Європи, Америки ставляться до своєї справи професійно? Може вони — страшно сказати! — довіряють своїм покупцям, не бояться, що ті викладуть свої кревні долари/фунти за якийсь несмак?
Власне, то є бізнес. Заробляючи на письменникові, літературні агенти, видавництва, книготорговці найперші зацікавлені в його успішності, в його прибутках. Живі гроші — ось критерій їх діяльності. Власне, того ж прагне (хай вибачають мене ідеалісти) і письменник. Джек Лондон, Жюль Верн, Джоан Роулінг — статус цих письменників зі світовим ім’ям ( і не лише їх) визначався/визначається зовсім не належністю до національної спілки письменників, не лауреатством іменних премій, не дипломами чи грамотами, з усією повагою до них, а сумами на рахунках в найбільших банках.
Мо’ й нам час облишити примарні надії на повернення солодких часів, коли коли раз на два роки твої твори гарантовано видавались, незалежно від їх якості і попиту на них, коли держава за рахунок безмовних платників податків утримувала на плаву неконкурентоздатні видавництва? Мо’ пора прощатися з есересером в головах? Роботи ж — непочатий край. Гірко казати, але не маємо ані фахових літературних агентів, які є кров’ю книговидавничої справи у будь-якій країні, ні справжньої зацікавленості видавництв, ні фахових книготорговців Так, жодне з українських видавництв не має, скажімо, сайту, навіть подібного вже згадуваному Authonomy, де вітчизняні письменники відточували б свою майстерність, а видавництво, як і читач, до слова, мали б можливість скласти більш-менш реальне уявлення про тренди сучасної літератури, про реальний рейтинг того чи іншого письменника, не на кавовій гущі гадати про його твори.
Звісно, сюди б Ганса з волохатими руками — той би все розставив по місцях. Наразі ж чекаємо. Дехто нетерпляче бігаючи взад і вперед (скільки того життя!), дехто лежачи, мов собака на сіні. Чекаємо чого, панове? Доки наша влада скаже своє вагоме слово? Доки нас просвітлить непроминуча мудрість діяспори?
Але ж нашій владі, з “кразами” її задекларованих інтересів, зі скандалами, що вибухають довколо неї мало не щодня, схоже, не до мови, не до літератури. Що ж робити? Може й справді — ік дідьку ту українську мову. Незамінного ж нічого не буває. Об’єднаємо націю в благодаті мови московської. Там, дивись, і пан Путін заспокоїться. Який йому тоді сенс воювати? Заживемо душа в душу. Хором лаятимемо клятих піндосів, мочитимемо в сортирах всяких там саакашвілі — коротше, йтимемо своїм особливим шляхом. Куди? Звісно ж, в Європу! От тільки теє… після старшого брата. Щоб не образився, бува…
Одна морока: як тоді зватимемося? Українцями вже не назвешся. Московитами — теж не потягнемо, не кажучи вже про русских. Хіба що малоросами чи хохлами? А що — теж звучить непогано. І десь навіть звично… То, мо’ в малороси, товариство?
24 листопада 2016 р.
Валентин Бут
