Денний архів: 1, Липень, 2018

У Луцьку вперше не набиратимуть учнів в російськомовні класи

Опубліковано:

original-124987

Відкриття перших класів для навчання мовами нацменшин (зокрема російською) не заплановане у Луцьку та Волинській області через відсутність запитів батьків.

Про це пише “Конкурент“. Читати далі

ФСБ складає списки україномовних жителів Криму

Опубліковано:

fsb

ФСБ активізувала заходи із виявлення громадян з проукраїнськими настроями у Криму. Пояснюють це боротьбою з українськими шпигунами та диверсантами, – сказав під час брифінгу речник Міністерства оборони України Олександр Мотузяник.

Про це повідомляє Gazeta.ua. Читати далі

Сімович. Жінка і культура мови

Опубліковано:

Василь Сімович.
ЖІНКА І КУЛЬТУРА МОВИ
–    Маті, gehn wir ins Wald?
–    Aber Emmi, – wie sprichst du? Sagt man: das Wald? Wie sagt man richtig deutsch, Emmi?
–    Der Wald?
–    Also… Du mußt aufpassen, Emmi, wie man spricht.
–    Мамо, підемо до лісу? [вжила з артиклем середнього роду]
–    Але ж Еммо, як ти говориш? Хіба ж кажуть: ліс? [середнього роду]. Як кажуть німецькою мовою, Еммі, правильно?
–    Ліс? [чоловічого роду]
–    Отож… Ти мусиш, Еммі, вважати, як ти говориш.
Ще й досі стоїть мені перед очима ця невеличка сцена. Санаторія для незаможних недужих на легені в Алянді під Віднем. Спека. Лежанки всі повитягані на терасу. Frau Klimesch із двома діточками прийшла навідати свого недужого чоловіка. Сама жила в поблизькому Ґройсбаху і щоднини сполудня за якимось мереживом сиділа коло свого Франца, а діточки бігали по терасі та радували своїм щебетанням тяжко хворого батька. Мати раз у раз поправляла дітей і наказувала, щоб вони висловлювалися поправно по- німецьки. А була це дружина звичайного віденського робітника.
Це було влітку 1906 року.
Я ні до того часу, ні після того, ні тепер – не чув іще, щоб українська мати не то щоб уважала, як сама говорить, але щоб поправляла мову своєї дитини, та наказувала її, щоб висловлювалася як слід по-українському…
Або ще таке.
Їду німецькими краями колишньої Австрії на південь. Під вікном невеличке товариство. Старша пані, якийсь пан, невеличкий хлопчик і ще якась панночка – може, бонна хлопця. До мене долітають – відривки розмови.
–    Ich hab mir gedenkt…
–    Wie sprichst du denn, – питається стара пані, – sagt man denn gedenkt?
–    Das schabet nishts, Mutti, bei uns in Wien spricht man allgemein „gedenkt”, – каже пан.
–    Wie erziehst du denn deinen Sohn, – відповідає бабуся. – Er muß doch nach der Schrift reden (себто літературною мовою)…
–    Я собі подумав [для цього мало би бути gedacht]
–    Та як ти говориш, -……….,- хіба ж кажуть gedenkt?
–    То не шкодить зовсім, мамцю [але написано з помилками – schabe niсhts!]. У нас у Відні говорять, взагалі, gedenkt.
–    Та як ти виховуєш свого сина, ……… Та ж він мусить говорити за приписами……….
І пішла на цю тему розмова.
Це було якось 1912 року.
Я не чув іще, щоб коли в нас інтеліґентна бабуся казала своїм онукам говорити ,,nash der Schrift” – літературною мовою. Зате часто чув, що сини та внуки навчали своєї мами та бабусі, як його треба говорити по-українськи й за те їм і діставалося: мовляв, „ми вже застарі” або „ти нас не вчи” і т. д.
А в 1909 році в Закопаному мене сильно здивувала така розмова на вулиці. Закопанська ґуралька, що вийшла замуж за якогось італійця і пробувала ввесь час у Венеції – її так і звали у Закопаному „венеціянка” – приїхала навідатись зі сином Стасем до своїх батьків, звичайних селян у Закопаному. Хлопчик говорить із матір’ю по-польськи, але перебрав від дідуся декілька форм слів місцевого говору, починав не вживати шипучих (clowiek) і т. д. На вулиці я зачув таку розмову:
–    Staszek, nie mowi sie „kaj”, ale „gdzie”.
–    Ale ż, mamusiu, dziadzio tak mówi.
–    To dziadzio, ale to nie jest gramatycznie, a ty musisz mówić „gramatycznie” po polsku.
Малоінтеліґентна ґуралька полька, а знала, – що діти мають говорити „gramatycznie”, себто літературною мовою.
Мені ще не доводилося чути, щоб наші матері звертали увагу своїм дітям – про те, щоб це робила мати, віддана за чужинця, та ще далеко від рідної землі, вже й не казати, – щоб вони говорили „gramatycznie”. Навпаки, часто діти наводили матерів на те, щоб вони висловлювалися „gramatycznie”.
За десять років пробування в Чехо-Словаччині я не раз чував і на вулиці, й у товаристві завваги матерів, тіток, старших сестер дітям, небожам, братчикам, що, мовляв, це та те такого і такого вислову, такої і такої форми, що це германізм, а те провінціоналізм і т. д. Взагалі, я замітив, що в чеських жінок культура мови стоїть дуже високо, так як вона колись високо стояла перед війною в росіянок. Супроти цього треба зазначити, що в нас її ніколи досі не було. А велика шкода.
Брак такої культури серед нашого жіноцтва відбивається негативно на молодому поколінні. Через те, що жінота цю справу бере легко, справа з ортоепією, з літературною мовою, з її культурою йде дуже туго. Хоч є після війни тут поступ, але ж у порівнянні з іншими народами ми з цього погляду залишилися таки дуже позаду. І тут велику прислугу могла б зробити саме – наша жінка. Не тільки тим, що вона найбільш на дітей впливає, але й тим, що вона своєю мовою заражує ціле довкілля, легковаження справ мови жінкою передається товариству, в якому вона повертається…
Це ж відома річ, що в устах жінки кожна мова виходить і тонше, і гладше, і звучніше. Незвичні для нашого вуха чужі звуки (напр. горляні, як у румунів чи болгар) виходить у жіночій вимові легшими, що в устах чоловіка видається нерівною, грубуватою, – в жінки, коли вона культивована, – виходить і звучна (напр. чеська), й сонорна (мадярська, румунська), а то й мелодійна (російська). Всі ті завдатки краси має саме у своїй структурі українська мова з її повними голосними, з її різними способами обминати згущення приголосних, із її отвертістю голосних, де різниць між наголошеними й ненаголошеними майже не буває, з її повними складами, дзвінкими приголосними, що не мовкнуть на кінці слів і т. д. Тільки ж, на жаль, свідомости всього цього в нашого громадянства немає, його ця справа мало цікавить, наш інтелігент говорить страшним воляпіком, на який складаються різні говори цілої Галичини й потрохи Наддніпрянщини, при чому звідтіль бере він нераз саме те, чого саме брати не слід… і складається ще на нього той страшний жаргон, який наш інтеліґент виніс із середньої школи з її неможливими щодо мови шкільними підручниками, з її гидотними перекладами з клясичних письменників… Зацікавлення мовою в нас не виходить поза таку дрібницю, як правопис та апострофи. Люди, що кричать про правописний хаос та роздирають собі роти над проблемою „один народ – один правопис”, – над культурою самої мови ніколи не спиняються… Що сама ортоепія, що нормалізація форм, що синтаксичні явища, що семантика, фразеологія – що це все творить мову, не – правопис, про це ніхто й не думає…
А коли б цією справою зайнялося наше жіноцтво, коли б воно повело боротьбу проти дешевеньких гасел, коли б воно зайнялося культурою українського слова, виполювало той страшний кукіль із нашої золотої мовної пшениці – воно б зробило тут куди більше, ніж мільйони статтей на цю тему та різні анкети, чи комісії зажурених правописним „хаосом” наших патріотів, чи хоч би всякі популярно-наукові видавництва на теми мови…
Правда, до того треба великої праці й свідомости великого завдання, яке може сповнити кожна жінка й на цьому полі.
1934 р.