Чи потрібна Україні багатомовність? | Портал мовної політики

Чи потрібна Україні багатомовність?

Досить часто, коли говорять про мовну політику і мовну ситуацію загалом, Україну порівнюють із іншими країнами. Про те, чим цікавий для України досвід Латвії, та чому потрібно пам’ятати про досвід Білорусі, читайте в матеріалі Луки Марковича.

Порівняння України з іншими країнами використовують з обох боків: як тими, чиїм завданням-мінімум є збереження в Україні мовного статусу-кво, так і тими, хто вважає, що уряд (держава) повинен сприяти розвиткові державної української мови.

Від перших зазвичай можна почути про країни, де начебто існує офіційна двомовність: Швейцарія, Бельгія, Канада… Ці проросійські політики спекулюють економічною розвиненістю цих держав задля того, щоб виправдати невтручання держави у будь-яку гуманітарну політику.

Чуємо провокативні вигуки «Влада лізе туди, куди не треба!», «Дайте спершу людям нормальні пенсії!», «Нікого з людей зараз не цікавить весь цей розкол — їм потрібні безпека та достаток», які й підкріплюються поверхневими порівняннями України з вищезгаданими державами.

Безперечно, людям потрібні нормальні пенсії, а безпека і достаток залишаються одними з найважливіших наших потреб, та хіба це означає, що політики мають відмовитися від усіх інших сфер?! Наприклад, опозиціонер Вадим Рабінович сказав: «В Швейцарии четыре государственных языка, и это не мешает им процветать» (У Швейцарії чотири державні мови, і це не заважає їм процвітати). Приблизно із таким самим успіхом можна говорити, що у Нідерландах високий рівень наркоманії, але вони досі залишаються незалежною країною…

Аргументи ж проукраїнських діячів спрямовані на те, аби обґрунтувати необхідність мовних реформ і запропонувати різні варіанти вирішення проблеми, яке запізнилося вже майже на 27 років. У цьому вони покладаються на приклади таких країн, як Латвія, Естонія, Чехія, Франція тощо. Ці держави всіляко намагалися захистити свій внутрішній простір, в тому числі щоб максимально уникнути інформаційного та культурного засилля агресивних сусідів.

Безсумнівно, існує немало схожостей у мовній ситуації між Україною та деякими країнами, що згадуються по обидва боки «барикад». Проте незаперечною є істина: ситуація в Україні, як і в кожній окремій державі, є унікальною. Тому й важливо брати до уваги такі чинники, як час, коли запроваджуються зміни; настрої у суспільстві; міжнародні відносини, а особливо у стані війни. Та все ж, ми можемо запозичити корисний досвід з-за кордону: для цього треба неупереджено розглянути приклади й шукати відмінності.

Федерація одномовних регіонів

Щоб зрозуміти сутність багатомовності (полілінгвізму) у Швейцарії, наприклад, потрібно розглянути її адміністративний устрій та майже 1000-літню історію. У самій своїй суті — це федеративна держава (яка, однак, носить офіційну назву конфедерації), що складається із двадцяти трьох кантонів. Кантони — відносно суверенні одиниці, які мають свою конституцію, уряд, парламент та суд. Ще в 1291 році три такі незалежні округи уклали оборонний союз для захисту від австрійської династії Габсбургів. Часто, щоб уникнути французького або німецького впливу та релігійних протистоянь, все нові й нові кантони входили у цей союз, який у 1848 році став Швейцарською Конфедерацією.

Не без громадянської війни, але з неймовірною єдністю та взаємоповагою сформувався справжній європейський феномен: багатоетнічна держава з чотирма мовами та двома конфесіями — католицизмом та протестантизмом. Тому постають логічні питання: як Швейцарії вдається підтримувати багатокультурність, а саме — багатомовність, на державному рівні? Чи може Україна скористатися таким досвідом?

Як вже було сказано, Швейцарія складається з двадцяти трьох відносно суверенних кантонів. У кожного з них є своя офіційна мова (лише три кантони двомовні, один трьомовний): у 19-ти — німецька, в 6-ти — французька, лише в одного — італійська, в той час як остання мова — ретороманська — є офіційною тільки для спілкування з її мовцями.

Отже, за швейцарською конституцією  федеральними офіційними мовами є німецька, французька та італійська, особливий статус надається ретороманській. Та це положення не говорить про те, що всі чотири мови використовуються по всій території Швейцарії: вони функціонують як офіційні лише в окремих кантонах та на рівні загальнодержавного спілкування.  Тому, якщо Ви — носій, наприклад, німецької мови у суто франкомовному кантоні, то до місцевого органу влади можете звернутися лише французькою. Більше того, у багатьох сферах життя Ви зобов’язані використовувати тільки французьку. А своєю рідною німецькою можете звернутися, приміром, до Президента Швейцарії.

Отже, де-факто Швейцарія — це федерація одномовних регіонів.

На відміну від України, ця держава сформувалася як союз спочатку незалежних одиниць із різними етносами, а не суцільно заселена одним народом територія. Звідси й витоки її федеративного устрою, який в унітарній Україні неприйнятний через великий ризик сепаратизму і розколу.

Крім цього, у нашій державі спостерігається співіснування носіїв української та російської мов у всіх регіонах. Попри те, що деякі міста можна згрубша назвати російськомовними, як-от Одесу чи Харків, населення тих самих Одеської чи Харківської областей, без врахування адміністративних центрів, є переважно україномовним (або суржикомовним). Тому визначення офіційних мов на місцях веде в Україні не лише до сепаратизму та загрози окупації, а й до нехтування правами великої частини населення цих областей збоку міської верхівки.

Тоді як щодо офіційної двомовності на рівні всієї держави?

Русифікація в Білорусі

Білорусь — один з найближчих для України прикладів. Країна, яка в 1991 році опинилася у схожому становищі, упродовж перших чотирьох років своєї незалежності пережила національне піднесення і до референдуму 1995 року мала єдину державну мову — білоруську. Проте після приходу до влади бацька-Лукашенка та ним ініційованого референдуму 1995 року наші північні сусіди дуже чітко визначились із своїм курсом: економічна інтеграція з Росією, повернення до соціалізму (зокрема, у державних символах) і російська мова як друга державна.

Напевне, всі розуміють, що офіційний статус білоруської мови зараз — всього-на-всього декорація. У країні немає жодного білоруськомовного ВНЗ, обмаль шкіл із цією мовою навчання, судочинство — виключно російською, і це лише приклади…

vu4ice

Більше того, влада суворо обмежує коло вжитку білоруської, намагаючись повністю витіснити її з книгодрукування, преси, рок-музики та інших сфер. Одним словом, тих сфер, де вона буде «маркером» нових, прогресивних і молодіжних віянь, які можуть розпалити революцію. Дійшло до того, що білоруська мова на вулицях Мінська може вважатися сміхотворним непорозумінням. Русифікація ж використовується як свідчення лояльності Москві в обмін на підтримку Кремля.

Логічно, що білоруська влада не буде робити ставку на рідну мову своєї землі (білоруську, звісно ж), адже тоді вона обернеться зброєю проти самої ж влади, ще й Росія не потерпить такого.

То чому ж, запитаєте Ви, білоруська мова досі має статус державної? По перше, процес русифікації населення ще не завершений, і залишається немало білорусів, які готові відстоювати свої національні  інтереси. По друге, Лукашенко не відчуває достатньої сили та підтримки, щоб запобігти обуренню мас в разі скасування цього статусу, і використовує білоруську мову як розмінну монету, бо ще рахується із суспільством.

Зрозуміло, що курс, обраний Білоруссю у 1995 році, виявився хибним і аж ніяк не обнадіює стосовно майбутнього її державності, тим паче у присутності Росії. Найбільш імовірно, що мовне питання залишатиметься замороженим, а русифікація буде продовжуватись, допоки не станеться істотних змін у політичній ситуації Білорусі.

Здається, що точка неповернення України до вибору за білоруським сценарієм вже позаду. Та треба бути надмірно пильними, тому що дуже часто впливи Кремля є непомітними і хитрими.

Як Латвія зберігає латиську мову

Латвія — одна з країн, де курс мовної політики було чітко визначено із самого початку і де його строго притримуються вже 27 років. На відміну від Швейцарії та Білорусі, ця держава «сповідує» одномовність. Так, у Латвії не було враховано інтересів майже половини населення, яка була російськомовною, але це здійснювалося з благою метою — перешкодити зовнішньому втручанню і тим самим пришвидшити розвиток держави у правильному руслі.

Україна не повинна наслідувати Латвію. В теперішній ситуації подібна політика буде надто жорсткою і через неї можна наразитися на ще більші неприємності з різних боків нашого кордону. Втім, вона могла спрацювати на початку нашої незалежності.

Що цікаво, Україна, Білорусь та Латвія перебували майже на одній стартовій лінії після розвалу СРСР, але демонструють зовсім різні результати у розв’язанні мовної проблеми. В той же час, не можна сказати, що хтось із них вже їх вирішив. Навіть балтійці змушені досі пожинати плоди інтенсивної русифікації, яка відбувалася під час радянського періоду 1940-1991 рр.

Річ у тім, що російська етнічна меншина у Латвії є дуже чисельною. Станом на 1991 рік вона складала приблизно третину всього населення, що в першу чергу пов’язано з масовими переселеннями упродовж радянського панування.

Отримавши такий тягар на старті незалежності, латвійська влада вирішила його просто «позбутися» в межах своєї держави. Було прийнято закон, який фактично позбавив громадянства усіх, хто переїхав у Латвійську РСР з інших республік СРСР протягом 1940-1990 рр. Зрозуміло, що більшість цих негромадян становили росіяни. Таким чином латвійська влада «відрізала» від політичного впливу той прошарок суспільства, який тягнув би державу в бік Росії і став би баластом при впровадженні швидких змін у ній.

Через два десятки років у Латвії досі буде маса невдоволених росіян, але вони не матимуть шансу перебувати безпосередньо у державному апараті. У свою чергу, такий хід дозволив проводити цілеспрямовану мовну політику. А мета її – інтеграція російської меншини у суспільство через вивчення латиської мови.

Проте це не варто сприймати як акт проти прав людини: як у демократичній європейській державі, росіяни зберігають право на свою ідентичність, спілкуючись рідною мовою вдома, у колі друзів — приватно.  Крім цього, процес набуття латвійського громадянства виглядає досить просто: необхідно здати іспити з конституції, історії, гімну та латиської мови. Тому зрозуміло, що відсоток негромадян помітно знизився за 27 років: приблизно 1/3 населення у 1991, в той час як у 2017 — всього 11%.

Та закон про громадянство, звичайно ж, не був спрямований виключно на врегулювання мовної проблеми у Латвії, хоча він був чудовою базою для конкретних реформ у цій сфері. Напевне, найбільш дискусійними та гострими стали нововведення в освіті. Латвійська влада поступово збільшувала кількість предметів, які повинні викладатися латиською мовою у школах для нацменшин. 2004 року їх частка сягнула 60%, а нещодавно, у 2018 році,  було затверджено, що старшокласники в таких школах навчатимуться виключно латиською. В основному, дискусії точаться навколо прав нацменшин, також часто спекулюють тим, що якість освіти може начебто впасти. Проте це не змінює намірів законотворців: їхня мета — інтеграція молоді у суспільство, а головне — ліквідація національної загрози.

Тим не менш, російській меншині все-таки вдалося віднайти інструмент для того, щоб хоч якось сколихнути суспільство і достукатися до влади. 2011 та 2012 виявились роками найбільшої активності росіян у Латвії. За цей період було зібрано більше 150 000 підписів (що було достатньо) для проведення референдуму про державний статус російської мови. Організатори не сподівалися, що їхній мові буде надано державний статус, адже розуміли, що залишаються у меншості. Натомість головним досягненням мала стати демонстрація кількості голосів «за», а кінцевою метою — зміна статусу російської мови з іноземного на будь-який офіційний (наприклад, регіональний).

Референдум став принциповим питанням гідності для латишів, і явка стала майже рекордною. У результаті «проти» проголосували 75%, а більшість голосів «за» спостерігалася лише у деяких східних регіонах, де росіяни становили більшість.

Очевидно, що латвійська влада прекрасно розуміє всю загрозу російського впливу. Отже, вона не може не керуватись цим вирішальним фактором при здійсненні мовної політики. Будьмо відверті, провадиться ця політика не лише з доброчесною метою рівних можливостей для усіх жителів, а й для деякої асиміляції росіян — щоб вберегтися від кремлівського втручання.

Та небезпека ще існує. Після початку конфлікту в Україні влада Латвії дещо насторожилась, розуміючи що в країні досі залишається чимало проросійських (не)громадян. Було заборонено деякі російські телеканали, які користувалися попитом у цієї частини населення, а на латвійських було запроваджено російськомовні випуски новин. Довелося йти на певні поступки задля збереження спокою. Та зрозуміло, що уряд не збирається відхрещуватися від давно обраного курсу, а такий хід лише вимушений і тимчасовий.

Проте, в контексті України тут випливають важливі питання, на які відповідей ще немає: наскільки жорсткою має бути мовна політика в присутності зовнішньої небезпеки і на які компроміси владі варто йти, щоб забезпечити спокій?

Латвійську мовну ситуацію можна коротко описати одним висловом: «мета виправдовує засоби». Дивлячись на поточні здобутки мовної політики у цій державі, вже можна сказати, що ризикований вибір дев’яностих виявився правильним. Латвія відбулася як держава, і не в останню чергу завдяки вдалим реформам у мовній сфері.   Попри всю жорсткість дій, не можна не відзначити їхню поступовість та вчасність. Латвійський уряд чудово розуміє настрої у суспільстві і намагається уникнути бурхливої реакції, розпаленої, зокрема, із-за східного кордону. І це йому вдається.

Яка «ідеальна формула» для України?

Ми мусимо зрозуміти, що наша мовна ситуація унікальна, якою вона була і для інших країн. Варто сконцентруватися на власних інтересах, факторах та ризиках, щоб вивести «ідеальну формулу» для України.

Спираючись на саму Конституцію, ми вже можемо отримати законодавчу базу для творення нового, спільного, а головне — захищеного культурного простору, в якому мова відіграє вирішальну роль. Комусь із нас для перебування у цьому просторі доведеться переступити зону свого комфорту, але з розумінням того, що в довгостроковій перспективі це принесе рясні плоди і для нас, і для всього українського суспільства. Комусь треба буде боротися за свої права у несприятливому середовищі, бо чекати цього від влади не варто. Та до цієї омріяної мовної ситуації потрібно йти з єдиним баченням: життя в сильній державі Україна, фізично, інформаційно та культурно незалежній.

Це не означає, що треба відкинути весь досвід інших країн. Варто вивчати ситуації за кордоном, щоб зрозуміти як сильні держави використавши мовну політику зміцнили своє внутрішнє і зовнішнє становище, а слабкі — погіршили.

Особливо допоможуть у цьому приклади пострадянських республік: протилежних між собою Білорусі та балтійців. У меншій мірі це стосується таких країн, як Швейцарія, Бельгія чи Канада. Їхній федеративний устрій, який дозволяє різним регіонам мати свою офіційну мову, наразі неприйнятний  для України. Коли вітчизняні політики намагаються щось пояснити чи запропонувати, послуговуючись цими прикладами, можна відразу зрозуміти, що це спекуляція або популізм.

Варто також відзначити, що напередодні виборів взагалі годі очікувати неупереджених дискусій на мовну тему в українському інфопросторі, тому, щоб поставити крапку політичним спекуляціям принаймні через 6 років, нам необхідно навчитися самостійно відділяти кукіль від пшениці і тиснути на владу.

Автор: Лука Маркович

Джерело: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2128881737392850&id=100008131320908

Напишіть відгук