Портал мовної політики публікує роботи переможців конкурсу есе на тему «Стратегія відродження і популяризації постійного вживання української мови у населених пунктах, де переважає російська мова спілкування». Оксана Кошова з міста Дніпропетровськ зайняла друге місце на конкурсі.

За моїми спостереженнями люди у російськомовних містах, як-от Дніпропетровськ, звідки я родом, різняться як за своїм ставленням до української мови, так і за рівнем її фактичного володіння. І часом людині просто соромно зізнатися, що вона погано розуміє українську чи розуміє, але їй складно говорити українською мовою. Звідси виникають численні комплекси, які й самі потім впливають на ставлення до української мови як такої.

Як викладач англійської, я знаю, що є поняття іноземної (foreign language), а є поняття другої мови спілкування (second language). Іноземною мовою вважаються та мова, яку спеціально вивчають у країні, де вона не використовується у повсякденному житті і, відтак, є чужою, потребує спеціальних підходів до вивчення та засвоєння. А от друга мова спілкування – це та мова, яка поширена у даній країні, але мовці нею не володіють достатньою мірою. Наприклад, англійська для індусів в Індії або для іммігрантів з Мексики у США є другою мовою. Вона також потребує спеціального вивчення, хоча воно значно прискорюється та полегшується тим, що мовці часто чують або читають цією мовою, а відтак переважно розуміють її, хоча й не завжди добре розмовляють. Фактично, зараз у російськомовних містах сходу та (деякою мірою) центру України українська мова є другою мовою. І я вважаю, що ми не можемо обійтися без елементів методики викладання другої/іноземної мови у цих містах.

Те, чого зазвичай не вистачає людям у російськомовних середовищах, – це практики спілкування українською. Можу навести приклад своїх студентів, яких я попросила наприкінці минулого року зробити дещо незвичне – записати відеозвернення для промоції курсів іноземних мов, де я працюю. Оскільки це було звернення до аудиторії, яка можливо іще англійської не знає, я запросила їх відступити від нашої звичної практики спілкування англійською та записати його українською. Результат був цікавим – вони перейшли на українську і намагалися скласти невимушений рекламний текст, але постійно збивалися на бюрократичні штампи і громіздкі конструкції. Вони вважали, що добре знають українську, але, зрештою, за деякий час просто втомилися нею розмовляти, як колись втомлювалися довго розмовляти англійською. Прикметно, що одна зі студенток навіть навчалася на факультеті української мови, але відчувала ті самі труднощі.

Стало зрозуміло, що люди більшою мірою стикаються з вивченням граматики української мови та переважно офіційно-діловим стилем спілкування нею. Це те, на що робиться наголос у школі та університеті. Але, разом з тим, вони не мають достатньо комунікативної практики, а без цього годі уявити собі постійне вживання української мови.

Що ж може допомогти у цьому? У викладанні іноземних мов дуже поширеною є ідея Speaking Club або Розмовного Клубу, де люди збираються для того аби поспілкуватися на різноманітні дискусійні чи просто цікаві теми тією чи іншою мовою, заразом поліпшують свої знання мови та знаходять нових друзів. Я вважаю це саме та платформа, яка допоможе створити свої середовища для спілкування українською мовою, нехай це навіть будуть спочатку мікро-середовища.

Важливо аби тематика таких дискусій/занять була цікава для аудиторії, різноманітна та охоплювала, у тому числі, такі теми як наука, бізнес, нові технології. Це дозволило б задіяти різні шари мови і показувало б на практиці, що українською можна говорити про що завгодно – від найбільш буденних до найбільш витончених речей.

Також дуже важливо аби такі заняття включали творчі та інтерактивні завдання, де використовувалася б робота в парах та групах, а також проектна робота. З одного боку, це сприяло б посиленню комунікативної практики, адже у такому форматі кожен учасник має більше часу для висловлення своїх думок, а отже, і для вживання мови. Та разом з тим, це також сприяло б створенню спільнот друзів та однодумців, поширенню спілкування за межі Розмовного Клубу.

У таких спільнотах було б дуже корисно практикувати Дні Української Мови в стилі Ice Bucket Challenge, коли, наприклад, потрібно один день на тиждень розмовляти всюди лише українською і витримати цей challenge, тобто виклик J. Цю ідею можна всіляко адаптувати, додаючи заохочення / призи / кумедні штрафи абощо.

Іще один варіант – читати лише українською у повсякденному житті. Із власного досвіду скажу, що це досить ефективно, оскільки я, живучи в російськомовному місті, практично не маю розмовної практики, але читаючи регулярно і майже виключно українською («Український Тиждень», «День», книжки українською), підтримую доволі високий рівень володіння нею.

Також можна було б запропонувати вести щоденник українською мовою або дописувати у соцмережах лише українською мовою, принагідно налаштувавши на неї всі свої онлайн-ресурси. Крім того, можна було б записувати відео щоденник про свій досвід переходу на українську мову і ділитися ним з друзями на заняттях та у соцмережах. Власне, такі ініціативи уже з’являються (наприклад, харківський «Мовомарафон»), але, як на мене, самі лише звернення в Інтернеті до людей, які поодинці сидять перед монітором менш ефективні, ніж до спільнот, де люди, об’єднані спільною метою, підтримують один одного.

Одним із креативних завдань у рамках Розмовного Клубу також могли б стати польові проекти, квести, наприклад, завдання знайти ту чи іншу будівлю у місті, виконуючи інструкції та перепитуючи шлях у перехожих українською мовою. Це дозволятиме учасникам використовувати мову у безпосередньому міському середовищі поза клубом та зміцнюватиме їхню впевненість у спілкуванні нею, адже таке спілкування буде частиною їхнього завдання, а не дивацтвом, як це часто виглядає у російськомовних містах. Також в рамках Клубу та й для ширшого загалу можна було б продумати різноманітні конкурси, вікторини тощо, де обов’язковою умовою було б використання української мови.

Надалі ідею Розмовного Клубу можна було б розширити і створити цілу низку ініціатив, як-от Дебатний Клуб (Debate Club), де обговорювалися б дискусійні теми саме у форматі дебатів (наприклад, у форматі дебатів Карла Поппера або Парламентських дебатах, як це свого часу робив фонд «Відродження») та розвивалося критичне мислення; Літературний Клуб (Literary Club), де б читалися та обговорювалися літературні твори і учасники могли б відкрити для себе нарешті українську літературу з найкращого боку, а також познайомитися з українськими перекладами світової класики та сучасної світової літератури; Клуб або Майстерня Творчого Письма (Creative Writing Club), де акцент робився б на обговоренні та написанні творчих есе, спрямованих в першу чергу на розвиток уяви (тут, скажімо, можна було б використати матеріали конкурсу Write On з творчого письма, який останні декілька років проходить в Україні).

Зрештою, навчання у таких Клубах має спрямовуватись не лише на інформування чи надання можливостей для мовної практики, а в першу чергу – на створення теплої, дружньої атмосфери, а також атмосфери творчості і зацікавленості у пізнанні. Усе це, зрештою, працюватиме на створення так званої intrinsic motivation – внутрішньої мотивації до вивчення мови, яка по суті полягає в тому, що тобі подобається цю мову вивчати.

Разом з тим, для того, щоб зберігати мотивацію протягом довшого часу необхідна й так звана extrinsic motivation або зовнішня мотивація до вивчення мови. Людина, особливо доросла, має розуміти, що вона буде не лише насолоджуватися навчанням (заразом вкладаючи у вивчення української свій час, зусилля та гроші), але й отримувати певні можливості та переваги від досконалого володіння цією мовою: по-перше, заробляти, використовуючи отримані знання (наприклад, викладати згодом українську; працювати перекладачем або журналістом в україномовному виданні; працювати на державній службі, де використання української буде обов’язковим і т.д.), а по-друге, відчувати захоплення оточуючих та підвищувати таким чином свій соціальний статус. І тут друге не можливе без першого, хоча для створення ореолу престижу для української мови потрібно спеціально над цим працювати.

Наостанок, хочу зазначити, що, як на мене, важливо також змінити ставлення україномовних українців щодо своїх наразі російськомовних співвітчизників. По-перше, треба усунути абсолютно контрпродуктивну практику переходу україномовних на російську заради «ввічливості», яка тільки те й робить, що позбавляє людей можливості чути, а відтак і вивчати українську. Також дуже важливо змінити ставлення до тих, хто вивчає або поліпшує свою українську мову на ставлення заохочення, а не збиткування над їх помилками. Оскільки, як відомо, не робить помилок лише той, хто нічого не робить. А якщо їх роблять, значить люди практикують свою українську і вивчають її, а це заслуговує лише на підтримку та повагу.

Отже, відродження та популяризація української мови у російськомовних містах, на мою, думку, в першу чергу полягає у вдосконаленні рівня володіння нею для повноцінної розмовної практики. Для цього необхідне об’єднання людей у Клуби чи-то спільноти, де вони могли б вільно практикувати свою українську мову, долаючи свої об’єктивні мовні труднощі, а також свій страх та невпевненість. Приваблювати людей гуртуватися у такі освітні спільноти має, з одного боку, якість викладання – сучасний комунікативний підхід до вивчення мови, який розвинений в методиці викладання англійської, але практично не використовується для навчання української; а з іншого боку – реальні можливості та переваги, які має надавати знання української мови в Україні і які треба наполегливо створювати та утверджувати.

Автор: Оксана Кошова,

методист та викладач англійської мови,

Центр інтенсивного навчання іноземних мов ДНУ ім. Олеся Гончара, м. Дніпропетровськ

Портал мовної політики